«Ми відбивали російські пропагандистські наративи, формували свої українські дискурси, тиснули на бізнеси, щоб вони виходили з рф, тиснули на організаторів фестивалів, аби вони виключали росіян. Світ навчився писати назви українських міст українською транслітерацією настільки, що навіть дехто в Twitter писав «Білгород». Це все було зроблено завдяки роботі дипломатів, регулярній комунікації журналістів, наших культурних діячів. Завдяки цьому світ краще розуміє ціну нашого спротиву та значення перемоги не лише для України, а й для всього демократичного світу», – констатувала менеджерка проекту «Архів війни» Марія Бучельнікова, модеруючи панельну дискусію «Голоси України: як говорити про війну, аби світ розумів» у межах 20-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Торік, після початку повномасштабного вторгнення, українцям удалося захопити інформаційний простір, проте зупинятися на цьому не можна, адже війна триває, а ворожа пропаганда працює в підсиленому режимі – згадайте бодай свіжі інсинуації навколо підриву Каховської ГЕС. Тож питання, як доносити інформацію про Україну, аби іноземці нас розуміли, залишається одним із найактуальніших та пріоритетних.
Про особистий досвід та необхідні для цього інструменти під час дискусії говорили журналістка Наталія Гуменюк; автор документального фільму «Путінська атака на Україну: документування воєнних злочинів» (Putin's Attack on Ukraine: Documenting War Crimes) Том Дженнінгс; військовий кореспондент, режисер фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов і режисер стрічки «Залізні метелики» Роман Любий.
Про співпрацю з іноземними виданнями розповіла Наталія Гуменюк, яка від початку повномасштабного вторгнення збирає історії людей і документує воєнні злочини. Її репортажі та колонки публікували найвідоміші світові медіа (The Guardian, The Washington Post, Rolling Stone тощо), та, що цікаво, редактори жодної запропонованої теми не відхилили, жодного написаного тексту не змінили.
Команда проекту «Свідчить Україна», над яким зараз працює Гуменюк, за 1,5 року повномасштабної війни записала понад 300 детальних інтерв'ю з прямими свідками воєнних злочинів. Ці матеріали можуть бути використані у майбутніх судових позовах, а частина вже зараз перетворюється на документальні фільми та матеріали, призначені для великих західних видань. Роль Наталії як продюсерки полягає в тому, щоб матеріали про українські трагедії виходили на перших шпальтах світових видань.
Журналістка згадала, що раніше їй – міжнародниці – також було важко «продати» українським редакторам теми про Сирію, Єгипет чи Бразилію: ті відповідали, що українцям вистачає власних проблем. Саме тому зараз вона працює над проектом «Поєднуючи континенти», команда якого привезла до України провідних журналістів із Бразилії, Мексики, Чилі, Уругваю, Колумбії, Нікарагуа тощо. Ці журналісти багато їздили в Ізюм, Харків, Краматорськ, спілкувалися з президентом України, першою леді, українськими військовими, жертвами воєнних злочинів росіян. З цього візіту Гуменюк зробила висновок: «Щойно ми починаємо говорити про геополітику, щойно починаємо переконувати та казати людям, як вони мають думати, у них виникає відторгнення. Коли ти відразу незнайомим людям починаєш казати, що вони помиляються, включається певний заслін. І в цьому разі я розуміла: нічого, крім особистої історії, не працює».
Гуменюк навела приклад журналіста з Нікарагуа: той говорив із жінкою, котра просиділа протягом тривалого часу в херсонському підвалі, і сказав, що ці катування дуже схожі на ті, яких вони зазнали в Нікарагуа. Або редактор великої уругвайської газети, спілкуючись з одним зі свідків подій в Ізюмі, відчув, що ті катівні, в котрих росіяни тримали українців, дуже схожі на підвали, які були в його країні під час диктатури 1970–80-х років. Наталія також зазначила, що не можна вимагати від усіх солідарності – на неї можна лише надихати. Тому іноземні журналісти спілкувалися з десятками українців: Гуменюк переконана, що мова людських історій найпотужніша.
Про сприйняття іноземцями фільму «20 днів у Маріуполі», основою якого стали кадри, зняті на початку окупації міста росіянами, розповів Мстислав Чернов. Наприклад, люди в іноземному продакшені, що працювали над фільмом (виробництвом опікувалися FRONTLINE та Associated Press), були занепокоєні великою кількістю страждань і боялися, що ніхто не дивитиметься такої стрічки в кінотеатрах. Але вони помилилися. Також документаліст згадав, як приходив у кінотеатр за кордоном певний, що люди вже все знають та бачили ті кадри. Насправді ж багато хто вперше усвідомив масштаби руйнувань на війні в Україні. «Для нормальної людини десь на іншому кінці планети, навіть тієї, що співчуває українцям, Україна – це двадцять хвилин із життя, з 24 годин», – резюмував Чернов.
Водночас він зазначив, що перед кожним відрядженням на Донбас іноземні редактори кажуть йому, що багато хто вже втомився від кадрів із передової. Натомість від нього хочуть більше персональних історій. Ну й загалом у світі вимальовується така тенденція, що цивільним співчувають більше, ніж військовим.
Модераторка також спитала, які меседжі Мстислав Чернов зараз намагається донести на міжнародних майданчиках. «Перше, що я завжди кажу: ви, мабуть, звикли, що події у документальному кіно – це вже в минулому. Що це архівні кадри. Але те, що ви дивитеся зараз, продовжує відбуватися. Поки ми з вами розмовляємо, можливо, якась дитина в Україні вже була вбита ракетою. Їм потрібно повсякчас нагадувати, що зображене на екрані – не історія, а реальність. І це працює», – відповів документаліст.
Після цього модераторка звернулася до Романа Любого, процитувавши фразу з його стрічки «Залізні метелики»: «Поки світ був стурбований через потенційну ескалацію воєнних дій, 298 громадян різних країн стали жертвами цієї війни задовго до повномасштабного вторгнення». Та чи розуміють іноземні журналісти й аудиторія фільму цей посил? Режисер зізнався, що для іноземців це незручна думка, позаяк виходить, що йдеться про змарновану можливість усе зупинити до початку повномасштабного вторгнення та що світова спільнота також відповідальна за це. Роман зазначив, що це один із меседжів, які він хотів передати через фільм: якщо не було жодної відповіді тоді, після збиття літака, то уявіть, що станеться, коли не буде жодних наслідків після повномаштабного вторгнення.
Та якщо торік комунікація України була здебільшого кризова, то сьогодні світ втомився від новин про Україну, соцмережі обмежують український контент, запускати збори стало важче. Тож якими є та будуть у майбутньому основні виклики в роботі з міжнародною аудиторією?
Наталія Гуменюк почала з інсайту: вона зрозуміла, що коли просто розповідати про трагедії та катування – зʼявляється відчуття безсилля, від несправделивості опускаються руки. Тож важливо памʼятати, що кожен злочин означає шанс притягнути винуватця до відповідальності. А це так само означає, що є надія на майбутнє. Тому, розповідаючи про злочини, вона намагається також розповісти про майбутні шляхи до справедливості.
Гуменюк також зазначила, що на питання іноземців треба давати чіткі аргументовані відповіді. І іноді ці відповіді будуть банальними. Наприклад, хтось не може зрозуміти, чому ми просто не складемо зброї та не домовимося про мир. «Цього тижня я мала змогу бути на інтерв'ю з президентом і першою леді, – навела приклад Наталія. – На схоже питання Олена Зеленська дуже чітко відповіла: «Ми не хочемо вмирати». І все. Всі це зрозуміли. Так само Зеленський гарно відповів, коли йому хтось із журналістів сказав, що світ утомився: «Ми теж утомились, але ми не втомилися вас захищати». Це звучало дуже добре».
На думку Романа Любого, говорити зі світовою аудиторією не про війну також дуже важливо, позаяк часом утома у світової спільноти може виникнути через те, що люди хочуть знати щось іще, а їм розповідають тільки про війну. Мстислав Чернов додав, що весь світ надихало та продовжує надихати на підтримку України те, що, всупереч усьому, ми не здалися. Він згадав, як питав у однієї благодійної організації, котра збирала гроші для українців, які історії потрібні. Йому відповіли, що їм не потрібні історії страждань – їм потрібні історії опору. Бо саме вони надихають людей допомагати українцям. Чернова це вразило, адже він, навпаки, був сконцентрований на тому, щоб не пропустити страждань українців і все зафіксувати.
На питання з залу, де провести лінію між стражданням і спротивом, особливо коли йдеться про українських жінок і порушення їхніх прав, Мстислав відповів блискуче: жертва і той, хто виживає, відрізняються лише тим, що жертва залишається лежати, а той, хто виживає, піднімається та йде далі. Українці в очах світу саме ті, хто виживає.
Гуменюк згадала, як у перші дні війни вона з одним західним журналістом заїхала у місто, куди ще ніхто з медіа не приїжджав. Вони говорили з тими самими людьми, тільки історія журналіста закінчувалася на військових, а її – на жінці, котра біля розбомбленого центру міста казала: сподівається, що невдовзі у неї на галявині розквітнуть тюльпани. У Guardian тоді цей матеріал вийшов на першій шпальті.
Журналістка навела ще декілька прикладів людяних історій. Так, у Німеччині вона показувала фільм про руйнування в Чернігові. Тоді до неї підійшла німецька депутатка і сказала, що її вразило, як героїні фільму методично прибирали свої хати, перекладали цеглини тощо. По суті, це була одна хвилина з хронометражу, але німці вихопили саме її.
На цьому етапі до розмови долучився іноземний гість, журналіст Том Дженнінгс, який створив документальний фільм про воєнні злочини росіян в Україні, зокрема в Київській області. За його словами, найбільшою складністю у створенні стрічки було дістати доступ до чиновників – на це у нього разом з українськими колегами пішло багато місяців. А загалом найскладніша частина роботи Дженнінгса завжди – показати, хто є відповідальним за ті чи інші злочини.
Марія Бучельнікова влучно зауважила, що фільм журналіста називається «Путінська атака на Україну: документування воєнних злочинів». Але у війні в Україні винуватий не лише путін – відповідальність за злочини лежить на багатьох конкретних людях. Дженнінгс відповів, що він хотів зазначити саме прізвище путіна у назві, позаяк цілком очевидно, що він є агресором. Водночас на Заході є апетити не тільки побачити воєнні злочини, а й зрозуміти, як їх можна довести до логічного законного покарання. І звісно, путін – це людина номер один. Але режисер із командою намагалися продемонструвати, наскільки великою є індустрія воєнних злочинів та як багато людей до неї залучено. Тож треба віднайти всіх тих людей і також покарати.
Наостанок модераторка попросила спікерів дати поради українцям, які часто комунікують з іноземцями. Роман Любий зазначив, що спочатку в іноземців треба дізнатись, які питання щодо України та цієї війни у них є загалом. «Треба мати терпіння, знайти в собі цей спокій, щоб говорити аргументами. Емоції мають значення, але треба бути готовими відповідати, відповідати, відповідати. Я б закликала подумати, як ми можемо стати тим перекладачем, котрий дасть зрозуміти: те, що відбувається зараз, може статися з будь-якою людиною», – додала Наталія Гуменюк.
Крім того, іноземцям часом важко зрозуміти, що, попри війну, в нас цілком функціонуюча держава. Працюють кавʼярні, фестивалі. З Києва до Краматорська, майже на фронт, їде дуже комфортний потяг, у якому можна випити кави, зʼїсти хотдог. Під чергову масовану ракетну атаку на Київ люди підписували петицію за відставку міністра культури. Життя українців сповнене прикладів цієї дуальності, і треба шукати відповідних аналогій, аби пояснити іноземцям, що в нас відбувається.
Під час сесії відповідей на запитання аудиторії Наталія Гуменюк додала ще одну важливу думку: у кожній справі важливий журналістський резонанс. Вона навела слова співробітниці одного правоохоронного органу, котра сказала: якщо немає журналістської історії, справа може залишитися на папері. Та й сама журналістка вже бачить: аби відбувся суд юридичний, спочатку має відбутися суд громадської думки.
Цікаву тему порушила голова Львівського медіафоруму Ольга Мирович, запитавши з залу, про що має бути наша історія після війни? І коли українці погодилися, що про відновлення, Том Дженнінгс подивився на питання глибше: «Я прагматичніша людина та вважаю, що ми маємо дивитися, зокрема, з західного погляду. У вас зараз – табула раса, чиста дошка, точка відліку. Через брутальний напад [росії] багато людей на Заході лише дізнаються про Україну. А коли настане мир, Україна посяде свою позицію у світових справах, стане дуже значним гравцем. Але який вигляд матиме ситуація для України після всього цього? Чи з'явиться нова ера демократії? Що відбуватиметься після того, як суспільство успішно скине ярмо російського імперіалізму? Що відбуватиметься після такої значної мілітаризації? І добре це чи погано, на Україну дивитимуться як на тестову платформу для можливостей».
Вважатимемо це шансом, який у жодному разі не можна втратити.
