Сьогодні у всеукраїнський прокат виходить драма «Батько» – режисерський і продюсерський дебют актора Олександра Кобзаря. Фільм, що розповідає складну історію стосунків батька та сина, подолав непересічний шлях виробництва. Кобзар почав працювати над ним 2019 року, заснувавши власний продакшен Kobzar Production та створивши творчий тандем зі сценаристом Симором Гласенком (Олександр Процюк). Спочатку стрічка мала іншу сюжетну лінію та назву, а на головну роль розглядався білоруський музикант Сергій Міхалок. Утім, за чотири роки виробництва багато що змінилося. Центрального героя зіграв сам Кобзар (разом із ним у кадрі працюють Богдан Бенюк, Ксенія Баша, Андрій Мостренко й інші), зйомки вдалося успішно завершити, та, попри всі перешкоди, фільм дістався українського глядача. Дистрибуцією стрічки «Батько» опікується FILM.UA Distribution.
Напередодні премʼєри ми поговорили з Олександром Кобзарем про фільм, режисерський і продюсерський шлях, пропозиції зйомок у серіалах, майбутнє українського кіно та чому, власне, він вирішив зняти стрічку власним коштом, спробувавши себе у незвичній ролі.
– Як актор я дійшов до певної межі, – зізнається Олександр. – Було потрібно або лишатись актором і зніматись у нецікавих проектах, які на той час мені пропонували, або щось кардинально змінювати у житті. І в мене виникла ідея спробувати себе у кіновиробництві – захотілося щось зробити як режисер, як продюсер.
– А чому обрали цю тему для розповіді?
– Чому тема саме про стосунки з батьком? Мабуть, тому, що на той час це боліло. Але в початковому задумі цієї теми не було. Коли ми починали роботу зі сценаристом Симором Гласенком, головний акцент був на іншому.
– Яким був первісний задум?
– Ця тема також залишилась у фільмі, вона про спокуту. Просто ми її підсилили, вивели образ Бога, зʼєднали з образом батька.
– Раніше ви розповідали, що фільм не є автобіографічним, а тепер кажете, що ця тема боліла. Можливо, у ньому все ж є елементи, які віддзеркалюють ваше реальне життя?
– Насправді була ситуація у житті. Це були 90-ті, мені було 17 років. Я займався боксом, а такі люди в ті часи були якось повʼязані з криміналом. Так сталося, що я теж мав стосунок до певних речей – і втрапив у кримінальну історію. На мене в міліції завели справу. Я три дні був у «КПЗ». Завдяки батьку та його знайомствам мене з цієї історії витягли, справу закрили. Якби не батько, невідомо, де б я був та як склалося б моє життя. Ця історія живе в мені. Щодня я йому вдячний за це.
Два роки тому я йому написав велику есемеску. Де згадав усі історії та всі моменти, коли він мені допоміг. Мені бракувало його в повсякденному житті. Але у найскладніші моменти життя він був поруч. Він був дуже зворушений і щасливий.
– Розкажіть про співпрацю із Симором Гласенком. Як ви створювали цю історію? Чи виникали у вас, двох авторів, протиріччя?
– Ми познайомилися після зйомок серіалу «Схованки»: зустрілися на FILM.UA, і я сказав, що маю ідею. Хвилин із десять ми із Симором розмовляли та відчули, що один одного розуміємо, нам це цікаво. Тож ми зустрілися ще раз, проговорили якісь моменти та почали працювати. Він дуже швидко написав перший акт, який не зазнав змін: таким його глядачі й побачать у фільмі. А далі вже йшло дуже складно. Я не памʼятаю, скільки драфтів у нас було. Ми дійшли до того, що він запропонував: «Сашко, я ліпше сам дістануся фіналу, а потім ти почитаєш і будемо розмовляти». Він написав повністю історію, я почитав і зрозумів, що це не те... Я не хотів його образити, адже він написав увесь сценарій. Але другий і третій акт – це було геть не те.
Під час наступної розмови він попросив ноту нашої історії, і я скинув йому мелодію, що у мене повсякчас грала в навушниках. Через кілька днів Симор написав, що зрозумів мене. І це справді було так. Деякі речі іноді важко розʼяснити словами, це треба відчувати. І в нас пішла робота. Але вона йшла дуже складно: ми розписали велику кількість персонажів, від яких потім довелося відмовлятись. Ми планували все написати за три місяці, а робота тривала девʼять. Проте в кінці, вже дописуючи історію, ми її читали та самі плакали.
– В одному з інтервʼю ви казали, що розглядали на головну роль Сергія Міхалка. Чому такий неочевидний вибір, адже він не професійний актор?
– Мені подобається фактура Міхалка. Він займався спортом. Жив у Києві. Я знайомий з його дружиною, ми разом працювали в кіно. Він такий персонаж із 90-х. У нього дуже правильні риси обличчя. Якщо навіть він просто мовчатиме, можна зрозуміти, що ця людина пережила багато. Але розмов у нас не було. Я зателефонував його дружині та запитав, чи розглядає він якісь пропозиції. Дружина сказала, що він увесь у музиці: ще хтось пропонував Сергію зйомки, та він відмовився.
Сценарист же від самого початку писав цю історію, уявляючи мене. А потім, коли я дав почитати матеріал групі, всі казали, що це я.
– Фільм «Батько» – ваш дебют у ролі режисера та продюсера. Що було найскладнішим у процесі зйомок? Чи вважаєте, що шлях режисера, який ви хотіли подолати, пройдено вдало?
– Шлях складний. Найбільша складність полягала в тому, що я знімався та знімав. Я дуже добре почувався поза кадром, у мене була чудова група: ми все підготували завчасно, зробили розкадрування, якісь сцени опрацювали раніше. Мені б хотілось і далі займатися режисурою.
– А як щодо продюсування? Чи стали ви більше розуміти колег-продюсерів?
– Це дуже великий досвід, що йде і в плюс і в мінус. Деякі речі мене бентежать. Коли, наприклад, мене запрошують як актора та кажуть: «У нас немає коштів». А оскільки я знаю, на що плюс-мінус витрачаються гроші, яка частина йде на акторів, яка – на техніку, іноді в мені відбувається внутрішній бунт, і я з цими людьми не хочу навіть розмовляти. Коли йдеться про бюджет фільму у 20 млн грн і мені кажуть, що через маленький бюджет не можуть заплатити тих коштів, які мені платили на інших майданчиках, виникають питання, куди йдуть ці 20 млн грн. Так принаймні було до повномасштабної війни.
– То ви б хотіли й далі продюсувати?
– Гадаю, якщо я займатимуся режисурою, то автоматично займатимусь і продюсуванням. Зараз у нас вийде фільм, і я не певен, чи дістану ще якусь пропозицію бути саме режисером. Свій фільм я почав робити сам і вважаю, на цьому не зупинюсь. Якісь ідеї є. Над чимось ми працюємо із Симором Гласенком. Побачимо, як пройде в прокаті цей фільм.
– Ви можете поділитися деталями історії, яку розробляєте із Симором Гласенком?
– Це художня історія. Дещо в нас уже написано. Ми опрацювали історію з батьком і зараз працюємо над історією з Божою Матірʼю. Це не буде про маму життєву – це про ту енергію, ті сенси, які закладені в постаті Божої мами.
– Фільм «Батько» знімався у Бердянську та на інших територіях Півдня України, нині тимчасово окупованих. Чи знаєте, що тепер із локаціями, де ви знімали? Та як сьогодні сприймаються кадри, зняті на тих територіях?
– Я не знаю, що нині з тими локаціями, але зараз FILM.UA Distribution зробили ролик із кадрів територій, котрі перебувають в окупації. І він такий щемкий: дивишся на всю цю красу, й серце болить. Але я гадаю, все буде добре і ми повернемо ці території.
– Ви знімали фільм власним коштом, без державної підтримки. Чому вирішили не звертатися до Держкіно або міжнародних культурних інституцій за фінансуванням?
– Річ у тім, що я не мав права подаватися, позаяк не маю освіти кінорежисера. І я нічого до цього не зняв як режисер, як продюсер. Усе склалося по-іншому, і я дуже цим утішений. Щиро кажучи, я не хотів тоді мати справу з державними коштами, оскільки там дуже багато нюансів. За правилами Держкіно, мені б треба було набрати велику групу людей, які б відповідали за все. Якби я найняв усіх тих людей, мені б забракло запланованого бюджету. А так ми знімали мінімальною групою, і певними важливими питаннями я опікувався сам.
– Чи могли б ви окреслити бюджет фільму?
– Ні, наразі не можу цього зробити.
– Скільки власних грошей вам довелося вкласти?
– Приблизно 30 на 70: 30% моїх, 70% – гроші друзів. Були моменти, коли друзі дають дорогий автомобіль і кажуть: користуйся. Якби я брав його в оренду, мав би платити за кожен день. Було багато ситуацій, коли актори грали безкоштовно. Мої друзі допомагали монтувати фільм, допомагали зі звуком, постпродакшеном.
– На яких умовах друзі давали вам кошти? Яку частину треба повертати?
– Про це також не можу говорити.
– Ви продюсували цю стрічку разом із Віктором Майковим: чи ділили між собою ролі головного та виконавчого продюсера?
– Віктор Майков допомагав мені з локаціями, з технікою, взяв на себе велику частку виробництва. У нього багато звʼязків. Тому я не захотів, щоб він був указаний просто як виконавчий продюсер.
– Чи встигли ви завершити фільм до 24 лютого 2022 року?
– Після початку повномасштабної війни ми робили звук 5.1. Восени 2021 року я зробив закритий показ, там був чорновий звук. Але він мені більше подобався, позаяк був живий і натуральніший.
– А матеріали фільму залишалися в Києві?
– Це трохи болюче питання, оскільки без мого дозволу їх відправили за кордон: вони перебувають чи то в Чехії, чи ще десь. Досі невідомо. Є такий персонаж Філіппов, який половині київського кінокомʼюніті винен кошти. Мої диски з матеріалами чомусь у нього опинились. І він ніяк їх не передасть. Тому це болюче питання. Але сам фільм залишився в Києві.
– Ви запустили свій кінопроект, оскільки поточні пропозиції зйомок не були цікавими. Та зараз українська кіноіндустрія майже зупинилася: чи були у вас пропозиції з початку повномаштабного вторгнення?
– Після початку повномасштабної війни я знявся у «Скажених сусідах», бо у нас була домовленість. І треба було запускати кіновиробництво: тоді ми перші почали знімати під час повномасштабної. Потім протягом тривалого часу нічого не було. І ось нещодавно мені запропонували два проекти. Але я відмовився, адже суми, що зараз пропонують акторам, дуже невеликі. Я хочу кошти, які отримував до повномасштабної війни, бо оренда техніки коштує приблизно так само, робота зі сценарієм плюс-мінус стільки ж. Чомусь бюджет скорочують коштом акторів? Для мене як актора це трохи принизливо. Я дуже довго йшов до того рівня, котрий маю як актор. Я працюю над своєю психофізикою, перебуваю в гарному фізичному стані. Тому я навіть готовий завершити карʼєру кіноактора. У мене є театр: він мене тримає, я тримаюся за нього, тому можу собі це дозволити.
– За таких умов чи розглядали ви варіанти кардинально змінити рід своєї діяльності, почати робити щось інше?
– За освітою я актор і режисер драматичного театру. Раніше я дуже хотів стати режисером театру, а потім переїхав до Києва, і колега мені каже: «От ти як режисер поставиш якусь виставу, у тебе на це піде два-три місяці, та отримаєш, умовно, тисячу гривень. А я піду зніматись і цю тисячу гривень, умовно, зароблю за два-три дні». Так склалося, що я потрапив до одного серіалу, потім пішли інші запрошення, почав розвиватися мій шлях кіноактора, і в мене вже бракувало часу. Тоді я зрозумів, що той колега мав рацію. Зараз, після 24 лютого, мені у моєму театрі запропонували поставити будь-яку виставу. Я загорівся одним матеріалом. Потім став грати як актор в одній виставі, потім – в іншій, і ця ідея так і залишилась ідеєю. Зараз, після прокату фільму «Батько», у мене буде відпустка. Якщо вийде відпочити (посміхається). І зʼявляться ідеї та бажання, я буду щось ставити. В мене вже немає цілі когось здивувати, але й без діла не сидітиму.
– Ви їздите за кордон із театральними виставами: як зараз іноземці сприймають українських артистів? Чи відчувається підтримка?
– У нас в Ірландії були гастролі, за пʼять днів зіграли сім вистав. Це була вистава ірландського автора Браяна Фріла: історія, яка дуже схожа з тим, що відбувається в нашій країні, але там Ірландія воювала з Англією. Ірландські журналісти зняли про це репортаж, із нами звʼязався один із найбільших театрів Ірландії та запросив до себе. Тоді на виставу приїхало багато відомих людей, зокрема дружина Браяна Фріла, ірландські актори. І вони сказали, що ця вистава – найкраще з того, що вони бачили. Наш керівник був запрошений на прийом до президента. А в Україні наш театр відвідував премʼєр-міністр Ірландії, коли був із візитом. Тож ірландці нас дуже тепло сприйняли. Поїздка була дуже крута.
– Ваш фільм знятий ще до повномасштабного вторгнення, і в нього невоєнна тематика. Як гадаєте, чи зможе він зараз достатньою мірою зацікавити вітчизняного глядача?
– Це питання до людей. Ми знімали про людське. Ця історія може відбутись у будь-який час і може бути зрозуміла глядачу в усьому світі.
– Чому датою прокату обрали 27 липня? Чи розглядали інші дати?
— Дату обирав дистрибутор – я погодився. Ми й так довго чекали. Багато фільмів, які були готові на початок війни, вже пройшли в прокаті. Залишилося не так багато художніх стрічок. Зараз люди йдуть на українське кіно. Ну і, крім того, зараз ми, а потім буде «Довбуш».
– Від початку фільм називався «Він». Який сенс ви в це вкладали?
– «Він» – це таке слово, яке обʼєднує різні поняття: «він» як батько та «він» як Бог. Коли ми написали цей фільм, якраз вийшла стрічка «Батько» з Ентоні Хопкінсом. Але вже минуло декілька років, FILM.UA Distribution запропонували таку назву, і я її погодив.
– Чи є домовленості про показ фільму на телеканалах або вітчизняних стримінгових платформах?
– Ще немає, але це в планах – так само як й іноземний прокат. Усе буде після кінотеатрального прокату.
– Яким ви бачите майбутнє українського кіно? Чи треба зараз знімати художні фільми або, навпаки, більше створювати документальних стрічок?
– Це складне питання. Наприклад, я поїхав до свого брата під Бахмут. Ми привезли їм машини. І там хлопці-військові кажуть, що треба знімати патріотичні фільми про війну. А я от граю у театрі: в нас багато драматичних вистав, і я бачу, що глядачі, які до нас приходять, втомлені від війни. І тема війни для них болюча. Вони самі питають і питають, коли буде якась комедія. Людям треба переключатися. Треба знімати і комедії, і про війну. Але складнішим є питання фінансування.
