Сьогодні розпочинається Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, що триватиме до 8 червня. У його національному конкурсі DOCU/УКРАЇНА цьогоріч беруть участь п'ять стрічок: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, «День незалежності» Володимира Тихого, «Залізні метелики» Романа Любого, «Крихка пам'ять» Iгоря Iванька та «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» Дмитра Грешка.
Для останнього фільму фестивальні покази в київському кінотеатрі «Жовтень» стануть прем'єрними в Україні. А світова прем'єра проникливої та дуже людяної документальної стрічки про ужгородський театр із трупою непрофесійних акторів-переселенців відбулася 3 травня у Лос-Анджелесі: в межах кінофестивалю SEEfest, присвяченого кіно країн Південно-Східної Європи.
Такий вибір фестивалю для прем'єри може видатися досить екзотичним, та у продюсерки Поліни Герман є пояснення. «Фільм дуже свіжий: ми його закінчили лише у квітні, – розповідає вона. – І заявку на SEEfest устигли подати останньої миті. Так, це не фестиваль класу А, проте він існує вже 18 років і спрямований саме на просування європейського кіно в Лос-Анджелесі. У цьому місті я зі своїм сином уже рік проживаю як біженка, і для мене було важливо зробити прем'єру саме тут. Загалом Лос-Анджелес – дуже специфічне місто з величезною кількістю подій і заходів: достукатися до цільової аудиторії тут доволі складно. Тож хочеться використати будь-яку нагоду, щоб показати тут українське кіно та розповісти, хто такі українці. Саме це було нашою з Дімою Грешком головною метою: через цей фільм познайомити американців та європейців з тим, що ми всі за люди».
Для Грешка та Герман як режисера та продюсерки «Король Лір…» уже другий з трьох проектів разом. І перший з двох «трансатлантичних»: коли Дмитро знімає в Україні, а Поліна продюсує зі Штатів. Вони примудряються не лише оперативно узгоджувати всі робочі моменти з десятигодинною різницею у часі, а й відшукувати фінансування під проекти «без гучного імені» та представляти їх на різноманітних пітчингах і воркшопах за умови, коли обоє з різних причин є тимчасово «невиїзними». Загалом кейс цієї робочої співпраці можна було б назвати «Як робити кіно, коли нічого немає, але дуже хочеться». І власне про те, як це та навіщо, ми поговорили з Дмитром і Поліною.
– Поліно, перед початком інтерв'ю ви розповідали, що напередодні лос-анджелеської прем'єри хвилювалися, чи будуть зрозумілі аудиторії певні суто «наші» моменти у фільмі: українські реалії, гумор, контекст. Чи виправдане було хвилювання?
Поліна Герман: На прем'єрі в нас була зала на триста місць – і майже повна. Це успіх. Прийшла різна публіка: американці, європейці, українці. Іноземці, з якими я постфактум розмовляла, сказали, що все зрозуміло. І ще акцентували, що це дуже потрібне кіно: саме зараз потрібне, позаяк показує не війну, а людей.
– Певно, цій універсальній зрозумілості сприяв ваш «співавтор» – Шекспір?
Дмитро Грешко: Насправді Шекспір тут для прикриття (сміється). Хоча, дійсно, він завжди дає певні, зрозумілі всім асоціації. Шекспір – це людська драма, трагедія. І коли з'явився наш проект – в Ужгороді у перші місяці від початку повномасштабної – я цікавився темою переселенців: тією трагедією та драмою, що вони переживали у реальному житті. Але просто знімати їхнє життя – я не бачив у цьому повнометражного фільму: це могла б бути короткометражка, такий собі нарис. А побачивши, як працює цей театр, що за люди в ньому задіяні, я зрозумів: тут є з чого робити повнометражний фільм. І на цьому етапі залучив Поліну. Сказав: «Є отака ідея – треба гроші».
– Театр «УЖіК», що став героєм вашого фільму, був створений ужгородським режисером, членом Закарпатської фільмкомісії В'ячеславом Єгоровим разом з Оксаною Чорнобривцевою, заступницею голови Асоціації кінокомісій України, яка минулої весни з двома синами переїхала до Ужгорода з окупованої Бучі. Ви, Дмитре, також належите до Закарпатської фільмкомісії. Це вона вас «звела» з Єгоровим?
Д. Г.: Певною мірою, та Слава – досить відома в Ужгороді людина. Він загалом опікується розвитком кіно в регіоні, пробував знімати короткометражки, організував кіношколу, але досі в нього не було якогось «проривного» проекту. Зробити виставу «Король Лір» він планував іще до повномасштабної – це його дипломна робота. Але ніяк не виходило: не вдавалося зібрати акторів тощо. І ось ми якось зустрілись, і він розповів, що придумав, як це реалізувати з переселенцями, а я своєю чергою тоді переселенців знімав. Я знав, що Слава – сам собою персонаж: людина непересічна, на нього буде цікаво дивитися, плюс – оригінальна ідея вистави. Тож вирішили робити.
До речі, з ким мене справді «звела» фільмкомісія, то це з Поліною. Кілька років тому ми організовували скаутинг-тур Закарпаттям для українських продюсерів, а я тоді знімав про гірських рятувальників (короткометражна документалка 2019 року «72 години». – MBR) і розповідав кожному продюсерові про свій проект. Я ще не знав тоді, для чого треба продюсер, але всі казали, що треба – тож я шукав (сміється). Поліна, по суті, єдина, хто зацікавився мною, і вона ж змотивувала податися на пітчинг Держкіно з темою швидкої допомоги (цей повнометражний неігровий проект про роботу лікарів швидкої у глухому карпатському селі під час пандемії коронавірусу став першим спільним для Дмитра та Поліни. Під робочою назвою «Швидка на периферії» він 2020 року став одним із переможців Чотирнадцятого конкурсу, а вже як готовий фільм із назвою «Між небом та горами» (Up Ua Studio; 2022) мав досить успішну фестивальну історію, зокрема увійшов до національного конкурсу Docudays UA. – MBR).
– Повернімося до «Короля Ліра…»: в описі вказано, що проект створений за підтримки дуже багатьох структур, але хто з партнерів власне дав фінансування? Найімовірніше, USAID, так? Що стало для партнерів аргументом долучитися до проекту?
П. Г.: Так, основне фінансування – це USAID. У мене як продюсерки вже був досвід роботи з ними: минулого року, буквально у лютому, я закінчила інший документальний фільм за їхньої підтримки – «Ціна конфлікту» (проект про економічні аспекти функціонування тимчасово окупованої частини Донбасу, що став переможцем конкурсу соціально вагомого контенту PITCH UA 3. – MBR) – і вже знала, як із ними співпрацювати.
Але варто зазначити, що роботу над «Королем Ліром…» ми розпочали десь у березні 2022-го, коли всі ще були у шоковому стані, а сама я якраз виїжджала з Києва… Перші місяці ми адаптувалися: намагались усвідомити, що взагалі відбувається, де тепер шукати фінансування на проекти. І водночас приходило розуміння, що шукати його треба швидко, позаяк ці фільми актуальні саме зараз. Тому ми почали надсилати заявки на всі можливі європейські програми, фестивалі, та вже коли я була у США, то згадала про USAID. Декілька місяців тривав процес узгодження, але зрештою ми отримали фінансування, бо цей проект на 100% відповідав цінностям, що їх на цей момент пріоритетно підтримувала програма. Також нам у плюс зіграло те, що на підтримку стрічки я придумала театральний промотур: ми отримали фінансування не лише на фільм, а комплексно на реалізацію всього проекту. І в лютому цього року ми мали тур Україною зі спектаклем «Король Лір»: Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ.
Д. Г.: Треба сказати, що інші партнери дуже допомагали ще до USAID. Наприклад, Docu/Help від Docudays UA давали нам диски, аби записувати матеріал; Emergency Support Initiative від Київської бієнале надали певні кошти, щоб поїхати познімати в інші міста. Інші організації фінансово підтримували саме виставу – аби фізично її створити: декорації, костюми. Це наче дріб'язок, але сума, щоб у принципі зробити театральну виставу, набігла дуже серйозна. Юля Єгорова, дружина Слави й одна з лінійних продюсерок, робила все, щоб знайти способи це реалізувати: шукала матеріали, транспорт тощо. Я возив реквізит своєю машиною. Загалом усі робили все, що могли, аби реалізувати цей проект.
П. Г.: Те, про що каже Діма, це було локальне таке фінансування – для театру. Але без театру в нас би не було фільму.
– Ви згадали про лінійну продюсерку. Тобто без людини, що фізично перебуває на місці подій, все ж було не обійтися? Поліно, як це взагалі – продюсувати кіно в Україні, коли ти за океаном?
П. Г.: Юля була продюсеркою переважною мірою стосовно спектаклю. Що ж до фільму, то, звісно, були люди на місці, проте я намагалася завжди залишатися на зв'язку з Дімою. Загалом моя основна робота як продюсера – знайти фінансування, а другий момент – це вже постпродакшен, фіналізація фільму, промотур. І ось усе це я робила звідси, зі Штатів. Як робити кіно, перебуваючи за океаном? Я сама не знаю (сміється).
Я не була до цього готова, не планувала та не збиралася кудись їхати – у мене все було досить добре в Києві. Але сталося так, що я опинилася тут… Треба використовувати якнайкраще всі можливості, що трапляються в твоєму житті, – і зараз я намагаюся робити саме це. Навчилася підлаштовуватись. Так, різниця з Києвом у десять годин – навіть не вісім, як із Нью-Йорком чи Маямі – це складно. Але реально, як виявилося.
До речі, коли ми робили перший фільм, «Між небом та горами», я також фізично не була присутня на зйомках: не їздила з Дімою, позаяк знімали у кареті швидкої допомоги, там мала бути дуже обмежена кількість людей. У нас тоді була геть мінімальна команда: Діма, як і зараз із «Королем Ліром…», був не лише режисером, а й оператором. Тоді ми напрацювали цей досвід дистанційної роботи, котрий тепер став у пригоді.
Також важливо, що Діма – дуже самостійний режисер, який подекуди намагається залізти й на територію продюсера, за що я його сварю (сміється). Та загалом завдяки цьому мені набагато легше: я знаю, що він сам розв'яже якісь адміністративні питання.
Якщо чесно, буває досить важко морально. В тому плані, що коли ти щось робиш онлайн, то наче живеш два паралельні життя. Коли ти не можеш сама побувати десь на прем'єрі, поговорити з глядачами – бачиш усе у вигляді фото, відео, відгуків, але не відчуваєш цього безпосередньо в моменті – це доволі важко емоційно. Та за рік я вже, певно, звикла: з першим фільмом у нас із Дімою було багато фестивалів, і Діма скрізь їздив сам, а я могла лише спостерігати онлайн. Зараз триває робота вже над третім нашим фільмом – і ми знову подаємося на всі можливі документальні лабораторії. Але тепер уже й Діма не може виїхати...
– Здогадуюся, що в Дмитра виникли труднощі з дозволами на виїзд через воєнний стан, а що заважає вам?
П. Г.: Я не можу їздити зі США в Європу та назад, по-перше, тому, що це дуже дорого, а по-друге – тому що програма U4U, за якою ми із сином живемо у Штатах, дозволяє перебувати в країні до двох років, але не передбачає можливості виїзду. Тобто ти, звісно, можеш виїхати, але не зможеш повернутися назад. І тому ми щоразу придумуємо, хто може замість нас поїхати з нашими проектами на пітчинги та фестивалі в Європі.
Д. Г.: Додам: те, що зараз роблять Держкіно та Мінкульт із виїздами, – це просто саботаж, іншого слова тут нема. Наприклад, зараз я мав їхати з новим проектом «Дівія» на воркшоп у Белград, але Держкіно мене не випустило: сказали, що недостатньо причин. А там якраз можна було знайти фінансування. Так само зараз має бути два воркшопи у Польщі, воркшоп у США в червні, у вересні в Ризі, але говорити організаторам «ну, я, може, приїду, а може, ні» – це несерйозно. І така ситуація демотивує. Я щоразу підставляю організаторів, які не знають, приїду я чи ні: а вони ж усе організовують, оплачують – готелі, авіаквитки. Та попри це, ми не опускаємо рук: у нас є партнери, копродюсери, які можуть поїхати на воркшоп і представити проект. Ми рухаємося, шукаємо різні варіанти. Просто скільки енергії, стільки психологічного ресурсу зараз режисери витратили з цими дозволами… А ця енергія натомість могла бути витрачена на креатив, на щось корисне.
П. Г.: І це притому, що Діма щоразу повертався. За рік повномасштабної був досвід, коли його випускали – і він без жодних затримок щоразу повертався в Україну. В нього немає планів залишити країну – так само як і в багатьох інших кінематографістів, котрих так само не випускають. І це стає справжньою проблемою. Ми не просимо грошей, ми не просимо нічого – просто допоможіть бодай дозволами, якоюсь промоцією. Та на жаль, зараз це не працює.
– Хочу повернутися до теми самостійності: Дмитре, чому ви бажаєте самі знімати свої фільми як оператор?
Д. Г.: Це насправді специфіка документального кіно. «По-правильному» треба фінансування на самому початку: щоб залучити оператора, звук тощо. А реальність така, що, аби взагалі зняти фільм, треба його починати знімати самому.
Та знаєте, я певний час думав: «О, було б класно взяти оператора». Але зараз розумію, що… мені просто подобається знімати самому. Так я більше в цій реальності: мене нічого не відволікає, мені не треба нікому нічого пояснювати. Це певне занурення в світи – у світ переселенців, у світ швидкої, зараз – світ деокупованих територій з проектом «Дівія». Не знаю, як буде в майбутньому, але наразі мені так ОК, і наче непогано виходить. У мене небагато досвіду операторського, проте багато досвіду спостережень. Мені до вподоби, що я сам за всім цим спостерігаю та можу… зникнути: щось відбувається, а я тихенько став збоку з камерою, мовчу – я взагалі небалакучий – і завдяки цьому «зникаю» із середовища. Люди можуть узагалі забути про камеру – а це краще для фільму.
П. Г.: Хочу додати, що всі фільми Діми виходять дуже інтимними. Це, певно, саме тому, що він працює сам – наче «прихована камера». І далеко не кожний режисер уміє бути оператором. До речі, на прем'єрі в Лос-Анджелесі до мене підійшли місцеві кінематографісти – запитати, хто знімав: дуже сподобалася саме операторська робота. І це круто, що людям до вподоби. Адже ми робимо це не просто тому, що не маємо грошей: коли було б необхідно – звісно, ми б знайшли гроші на оператора. Але Дімі поки подобається робити ось так – і це працює.
Д. Г.: Насправді я гадаю, що для проекту «Дівія», який я почав знімати сам, ми все ж залучимо оператора додатково: там уже масштабніші зйомки, і потрібна добре поставлена камера.
– «Дівія» – проект про диких тварин та екологію в контексті війни. Як організовуються та відбуваються зйомки на деокупованих територіях? Як розв'язуєте питання безпеки? І що взагалі зараз там бачите: наскільки все погано для природи?
Д. Г.: Знімати в лісах і полях на деокупованих територіях – це, звісно, завжди ризик. Ризик підірватися на міні чи бути обстріляним, якщо це десь близько лінії фронту. Ось тиждень тому за п'ять кілометрів від села, де я знімав, був авіаналіт, скинули дві бомби… Тобто, якщо працюєш у межах досяжності російської артилерії чи авіації, ризик завжди є. Так і в Києві на голову може «Шахед» звалитись, але що ближче до лінії фронту, то, звісно, ризик вищий. Ну й ці ризики намагаєшся мінімізувати. Тиждень тому я їздив знімати з пресофіцером оперативного командування «Південь», і він казав, куди можна йти, куди не варто. Також ми працюємо з деесенесниками – зокрема, з пресслужбою ДСНС, – і вони теж водять тебе «за ручку». Це тільки так робиться.
Загалом для зйомок «Дівії» я вже побував у Харківській області, Донецькій, трошки у Луганській, Херсонській та Миколаївській.
Наскільки все погано… Це складне питання. З одного боку, всі помічають, що тварин стало більше: зокрема, через те, що полювання заборонено. Наприклад, на Півдні просто купа фазанів! Їдете машиною в бік Снігурівки чи Херсона – там їх нелічено: ходять полями, їдять, паруються. Тобто, з одного боку, природі, може, й краще, що людей немає, що поля не обробляються. Але взагалі коли бачиш ці обстріляні поля, де лежать снаряди, котрі виділяють вибухові токсичні речовини, то не розумієш, як із цим бути далі.
Найбільші руйнування – на лінії безпосереднього зіткнення двох армій. Там просто знищено все: лісопосадки, поля. Під Миколаєвом цілий ліс геть спалений. Масштаб дуже великий: те, що пишуть про мільйони гектарів, – це правда. І це ми бачимо лише те, що з нашого – деокупованого – боку. Масштаби вже зараз дуже великі – і будуть ще більші після звільнення всіх територій.
Там ти бачиш дуже красиву природу – і розумієш, що вона втрачена: туди не можна ходити, не можна купатись у річці, позаяк заміновано, і ці міни протитанкові видно просто на березі, а можливо, ще й протипіхотні є. Така, можна сказати, зона відчуження – є і буде…
– Тема екології дуже тригерна для західної аудиторії – чи є вже зацікавленість із боку міжнародних дистрибуторів цим проектом? Можливо – зацікавленість платформ: тієї самої Netflix, наприклад, адже «Дівія» стала одним із переможців спонсорованого компанією конкурсу сценаріїв.
П. Г.: Ми справді виграли сценарний конкурс від Netflix, а також стипендійна програма FILMBOOST надала нам фінансування на передпродакшен. Зараз ми з цим проектом подалися на підтримку Польського інституту кіно та на ще один європейський грант: чекаємо від них відповіді. Також подалися до The Sundance Institute Documentary Fund і ще на багато документальних конкурсів. З платформами все непросто, скажімо так, тому передусім ми все ж розраховуємо на гранти. Також є невелике приватне фінансування зі США. Це невелика сума – $10 тис. – та це саме ті гроші, котрі зараз допомагають безпосередньо реалізовувати продакшен: точково їздити та знімати, оскільки це треба робити тут і тепер. Ми не можемо довго чекати рішення від інституцій – потрібна натура є саме зараз, і потім її може не бути в такому вигляді. Нам треба відзняти всі сезони: весну, літо, осінь, зиму – щоб мати матеріал із різних пір року.
У нас уже є партнер і копродюсер у Польщі – Гліб Лук'янець, продакшен Gogol Film. А також копродюсер у Німеччині: Ерік Холланд, американець, що живе у Берліні та створив організацію DIM filmhouse, котра підтримує українських кінематографістів.
Д. Г.: Говорячи про світові платформи тощо, треба зважати на те, що я – режисер, можна сказати, молодий. «Дівія» – це буде мій третій повний метр, але в мене однаково немає якихось супернагород, моє ім'я не відчиняє дверей. Тому – прориваємось як можемо.
– Дмитре, у вас, може, й небагато робіт, проте вже простежується певна тематична сталість: ви весь час когось рятуєте. Туристів у горах, пацієнтів із лікарями швидкої, переселенців, тепер – тварин. Це так лише здається чи справді – ви ось про цю загальну тему «порятунку»? Якщо так – то чому саме про неї?
Д. Г.: Кожен знімає те, що йому болить. Із «Королем Ліром…» мені «боліли» переселенці: як це – бути людиною, яка втратила дім. І це я знімав. А в «Дівії» мені так само «болить» природа. До повномасштабної війни ми хотіли робити фільм про вплив на неї суспільства, і гадаю, що після Перемоги ще повернемося до цієї теми – і до проблем, що нікуди не зникли.
Узагалі для кожного режисера його робота – це таке собі психологічне лікування, своєрідна терапія. Через документальне кіно дізнаєшся про якісь речі у собі. Тема порятунку людей – це щось таке супергеройське: як ці рятувальники в горах і швидка. Але переселенці… Я б не сказав, що я їх рятую…
П. Г.: Ти б не сказав, а глядачі в Лос-Анджелесі сказали. Я чула багато відгуків про те, що наш фільм і вистава зцілюють мистецтвом. Також багато акторів театру писали мені та дякували за те, що відбулися гастролі з виставою «Король Лір» – для них це своєрідне спасіння від реальності, в якій їм довелося залишитись без дому в Бучі, Харкові, ще десь і почати життя з нуля в Ужгороді. І оця самореалізація – у цій виставі, у фільмі – для самих героїв нашого проекту є дуже важливою.
Кадр із фільму «Король Лір: як ми шукали любов під час війни»
І те саме стосується багатьох глядачів, що дивилися тут, у Лос-Анджелесі. Адже багато з них, як і я, переселенці. І вони дякували за те, що стрічка дає певну мотивацію до дії: що не треба впадати у відчай, що можна спробувати віднайти себе нового в нових обставинах, в новій ролі, в новій якості й робити те, від чого ти діставатимеш задоволення.
Тому певною мірою ви маєте цілковиту рацію: Діма й справді такий собі режисер-«рятівник».
– Насамкінець хочу спитати вас обох про деякі з ваших «сайд-проектів» – ви ж не все робите разом. Тож, Дмитре, щодо Закарпатської фільмкомісії: як вона живе – і чи живе взагалі – за понад рік повномасштабної війни?
Д. Г.: Фінансування нема. Але ми однаково не зупиняємося. Слава Єгоров щоліта робить кіношколу «Скалка», де кожен охочий може спробувати себе у кіно в різних ролях: написанні сценаріїв, доборі локацій, кастингу, режисурі – та зрештою створити свою першу короткометражку. Проведення цієї кіношколи залежить від фінансування: зазвичай його дуже мало або немає, та все ж минулого літа вона відбулася вже вп'яте.
А ще ми робимо Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль: Carpathian Mountain International Film Festival, CMIFF. До речі, Поліна в один із років нам із ним допомагала, продюсувала та, сподіваюся, ще долучиться. Ми провели його й того року – попри все. І робитимемо цьогоріч – восени. Серед партнерів, зокрема, вже підтвердився Чеський центр у Києві – він профінансує приїзд чеських режисерів. А я собі вже спланував: у серпні замість відпустки опікуватимусь організацією кінофестивалю (посміхається).
– Поліно, питання до вас – щодо проекту «Трідем», ігрового повного метру. Зараз такі проекти – рідкість. Можете розповісти, що він собою являє та на якій стадії перебуває?
П. Г.: Насправді в мене як продюсерки в роботі зараз досить багато проектів на різних стадіях. Цей – на етапі передпродакшену. «Трідем» – фільм Юлі Дегліної, її повнометражний дебют. Ми з нею вже робили проект «HOMO DEUS. Людина Божественна» (2021) – короткий метр, що успішно пройшов фестивалями. Станом на сьогодні ми з проектом «Трідем» також подаємося на різноманітні гранти, аби розпочати роботу. У нинішніх реаліях ми одразу розуміємо, що це буде міжнародний проект, оскільки на Держкіно, на якісь українські гроші не розраховуємо. В нас точно буде частина акторів українських, а решта – тієї країни, де знайдемо фінансування. Зараз, зокрема, подаємося в один із фондів в Америці – на передпродакшен. Там невелика сума – $30 тис., та, якщо нам її дадуть, зможемо провести кастинг, зробити тизер, а з тизером уже легше шукати партнерів далі.
Сценарій вже готовий і перекладений англійською: це психологічна історія про полігамне кохання. Тема, яку полюбляють в Європі, в Америці: про молоду пару – хлопець і дівчина 30+, які десь років із десять у цивільному шлюбі та починають нудьгувати. І тоді героїня долучає до їхніх стосунків іще одного чоловіка.
Тут, у Штатах, я брала декілька класів в UCLA – Університеті Каліфорнії в Лос-Анджелесі. Коли я навчалася, то надсилала логлайни й інформацію про цей фільм як навчальне завдання. І всі – і колеги-студенти, і професори казали: «Вау, цікава історія!» Бо це історія – не лише українська: вона міжнародна, адже такі психологічні сімейні драми є в будь-якій країні.
