Минулого тижня ми розпочали дослідження стану українського кінопрокату, спершу зосередившись на статистиці відновлення галузі та на прикладі волинської мережі «Прем'єра». Але загальна картина лишилася б неповною без розуміння, як сьогодні почуваються найбільші гравці ринку. І щоб замалювати якнайбільше білих плям, ми запросили на розмову CEO мережі Multiplex Романа Романчука. Скориставшись нагодою, ми розпитали його не лише про те, як компанія зустріла російське вторгнення та виклики, з якими керівництву доводиться стикатись майже щодня, а й чи вірить він у майбутнє галузі та де їй варто шукати допомоги.
– Романе, розкажіть, як для мережі Multiplex почалася повномасштабна війна. Що відбувалося 24 лютого, як ви закривали та консервували кінотеатри? Можливо, ви заздалегідь готувалися до вторгнення росії?
– Розкладімо ваше широке питання на кілька складових. По-перше, так – ми готувалися. Мали три сценарії, що відрізнялися в залежності від того, наскільки повномасштаним буде вторгнення. Щоправда, жоден із них не спрацював повною мірою, бо вранці 24 лютого ми зазнали найрадикальнішого з можливих розвитку подій. Наш план дій водночас частково спрацював (наприклад, одним із пунктів було перенести ключові функції й представництво офісу до західних регіонів країни), але жоден зі сценаріїв не був настільки чіткий та глибокий, щоб передбачити саме повномасштабну війну. Це психологічний момент: доки вторгнення не розпочалося, було важко собі уявити, що одного ранку ми прокинемося у геть іншому світі. Навіть той з наших сценаріїв, котрий виявився найближчим до реальності, ми розглядали суто як теоретичний.
– Чи було у вас підготовлене місце, куди могла переїхати команда з головного офісу?
– Не можна сказати, що саме місце було підготовлене. Ми просто заздалегідь моделювали, як працюватиме компанія, коли відбудеться вторгнення: які функції мають виконуватися, що можна робити на Заході, що дистанційно. Повертаючись до вашого запитання щодо консервації – ми експортували левову частку нашого плану дій у період ковіду. Там були схожі завдання: працювати віддалено, доволі швидко консервувати кінотеатри і взаємодіяти зі всіма партнерами й контрагентами. І на жаль і на щастя водночас, процеси вже були відпрацьовані, а команда – готова. Вранці 24 лютого, усвідомивши, що почалася повномасштабна війна, перше, що ми зробили – прокомунікували всім працівникам, що ніхто нікуди не рухається, кінотеатри не відкриваються. Тоді ніхто не розумів ані масштабів ескалації, ані того, якою мірою вона буде контрольованою. Особисто я поїхав до офісу, де крім мене того дня працював лише один топменеджер, і ми здебільшого опікувалися комунікацією з працівниками, аби вони розуміли, кому що робити. Ми навіть повідкривали внутрішні канали, завдяки котрим будь-яка людина з компанії – а на час початку вторгнення це було 929 працівників – дуже швидко могла зв'язатися зі мною щодо будь-чого: від робочих моментів до особистої безпеки.
У таких умовах поступово вносилися пункти нашого плану щодо процесів у скороченій команді; потрібно було перевезти з Києва до безпечнішого місця установчі документи та печатки. Але конкретне місце заздалегідь не було визначене: у своєму плані ми просто зафіксували таку необхідність. Фактично ж це мало такий вигляд: ми зібрали все цінне, а наприкінці дня, виходячи з офісу, я забрав це із собою. Загалом, якихось хаотичних та панічних рухів у нас не було, але сказати, що все було структуровано, також не можна. Радше ми спиралися на попередньо складений план, ухвалюючи багато важливих рішень уже у процесі.
– Усе відбувалося більш-менш рівномірно по регіонах чи десь процес був складніший або простіший?
– Якщо говорити саме про 24 лютого, то скрізь було плюс-мінус однаково. Повторюся, тут позитивно спрацював попередній досвід консервування кінотеатрів, який ми мали вже чотири рази за останні півтора року. Тобто команди закладів уже розуміли, що потрібно робити, і діяли швидко. Але саме 24 лютого такого консервування ще не відбувалося, бо того дня люди не вийшли на роботу. Проте всі решта процесів, котрі не потребували фізичної присутності в певному місці, вже були налагоджені, тому особливих складнощів з окремим регіоном чи з окремою командою не відчувалося.
– До речі, скільки часу забирає консервація кінотеатру?
– Залежить від ступеня консервації. В ідеалі, якщо консервація охоплює переміщення товарів з одного кінотеатру до іншого, це дві доби. Коли товари потрібно перемістити до іншого міста, то йдеться вже про три-чотири доби – залежить від логістики.
– А як ухвалювали рішення відновлювати роботу кінотеатрів? Коли це відбулося та від чого залежало?
– Серед великих мереж ми відновили роботу першими, за півтора тижня після нас відкрилася «Планета Кіно». Проте рішення повертатися не залежало від того, як працюють інші кінотеатри. У кожному окремому випадку ми ухвалювали окремі рішення, спираючись на конкретні фактори, команди та локації. Основні задачі, що фактично з'явилися 24 лютого вранці, я сформулював уже 25-го, доніс їх до команди, і ми почали працювати. Це, по-перше, максимальне збереження оплат для працівників, а по-друге, контрзаходи, аби компанія не збанкрутувала. Перебувати в простої з тією кредиторкою, котра почала прострочуватися кожного дня, коли ми не працювали, видається зараз найбільшим челенджем. Це я до того, що, плануючи перші відкриття (а це було три кінотеатри: два у Львові й один у Хмельницькому), ми передусім оцінювали безпеку, потім дивилися на наявність команди, а третій фактор із найбільших був економічним. У цьому разі все залежало від того, чи погодиться ТЦ відчутно зменшити оренду – щоб відкриття дозволяло нам не бути суттєво збитковим. Тобто якщо ми могли працювати, перекриваючи поточну оренду та зарплатню, то відкривалися, оскільки саме питання зарплатні було визначено як ключовий пріоритет.
Загалом ми досі не ухвалювали рішень щодо скорочення працівників, попри те що зараз у нас фізично на сім об'єктів поменшало. 24 лютого, не чекаючи кінця періоду, ми виплатили всім повну зарплатню за місяць, а на початку березня наперед виплатили за пів місяця. А от із середини березня залишку на рахунку вже бракувало, і ми мусили розробляти диференційовані рішення. Умовно це були три категорії: ті, хто могли б фізично виходити і працювати; ті, з ким ми юридично призупинили трудовий договір, але виплачуємо певну матеріальну допомогу (ця категорія – найбільша); а також суперскорочена команда, що потрібна для ухвалення ключових рішень і виконання ключових функцій. Фактично остання категорія – це люди з центрального офісу, де з 83 працівників сьогодні не поставлені на холд лише 19. Щоправда, їм зарплатня зараз теж виплачується не у повному обсязі: спочатку йшлося про коефіцієнти в 20–30% від окладу, згодом вони трохи підвищились, але до довоєнного рівня поки дуже далеко.
Кінотеатр Multiplex у Львові став одним із перших закладів мережі, що відновив роботу під час повномасштабної війни
– Ви вже прораховували, як довго мережа зможе працювати у такому режимі?
– Щиро кажучи, ми не робимо таких довгострокових розрахунків, бо це неможливо. Якщо зараз окремо подивитися на останні чотири місяці, то щоразу обставини були драматично різними, і надалі, певно, буде так само. Але звісно, ми дивимося на ліквідність, щотижня робимо доволі глибокий аналіз, проекцію на наступний період, для себе розуміючи, що протягом року ситуація не буде радикально кращою. Це умовний горизонт, до котрого ми маємо якось виживати. Коли аналізуємо ризики щодо стратегічного завдання не збанкрутувати, дивимося на те, як можемо вистоювати рік. І завдяки цьому вистоюємо. Втім, тут також є кілька критеріїв. Перший – що ситуація буде не гіршою, ніж сьогодні, а другий – що ми й надалі зможемо домовлятися з партнерами та кредиторами. Хоча річ навіть не у домовленостях: зараз важко всім, і питання радше в тому, чи зможуть партнери вистоювати настільки, аби йти нам назустріч.
– Скільки кінотеатрів та залів Multiplex працюють наразі?
– 17 кінотеатрів (три з них – франчайзі) і 54 зали. Загальна кількість до повномасштабної війни – 162 зали та 29 кінотеатрів.
– Сім із кінотеатрів мережі зруйновані, ще чотири – пошкоджені. Чи спілкувалися ви з владою щодо відшкодування або відновлення? Чи є вже якесь бачення механізму: цим опікуватиметься українська влада або, умовно, ви потім самостійно подаватимете позов до росії як до агресора?
– З владою спілкувались, але конкретного бачення поки немає. Тобто є, проте доволі узагальнене: на цьому етапі розробляється загальний план відновлення країни, і, певно, там торкнуться і кінотеатрів. Проте зараз ми й не очікуємо чогось радикально іншого та рухаємося паралельно. Ми багато спілкуємося з міжнародними кінотеатральними організаціями та найактивніше наразі опрацьовуємо співпрацю з Американською асоціацією власників кінотеатрів. Англійською вона називається NATO, тож ми працюємо з NATO, але не з тим (посміхається). Йдеться про те, аби зробити фонд і акумулювати в ньому кошти для підтримки кінотеатральної індустрії під час війни та для відновлення галузі. Але наскільки це вдасться, якими будуть результати та скільки грошей збереться у цьому фонді – покаже час. Наразі ми збираємо дані про індустрію загалом, проводимо опитування серед колег, аби зрозуміти, з якими проблемами кожен із нас стикається: це й масштаби руйнувань об'єктів, і об'єм самих об'єктів. Отримані дані обробляємо, запаковуємо у презентації та бази й передаємо зарубіжним партнерам. До цієї ініціативи також приєдналась Європейська асоціація кінотеатрів UNIC. Якщо в результаті це не конвертується в окремий потужний міжнародний фонд, то ми спробуємо створити власну програму на базі якогось уже існуючого міжнародного фонду. Принаймні зараз ми дуже жваво рухаємось і у цьому напрямі також.
Кінотеатр Multiplex у Запоріжжі постраждав такою мірою, що, за словами Романа, простіше побудувати його наново, ніж відновлювати
Обидва кінотеатри мережі у Харкові також зазнали ушкоджень, а про їхнє відновлення наразі не йдеться, бо місто продовжують обстрілювати ледь не щодня
– Серед об'єктів, що були суттєво пошкоджені, – кінотеатр у ТРЦ Retroville. Проте Київ сьогодні – порівняно безпечне місце, тому заклад, напевно, можна було б уже почати відновлювати. Чи плануєте це робити і скільки часу потрібно, аби цей кінотеатр запрацював?
– Так, плануємо. Як я знаю, сам ТРЦ має відновити роботу в серпні. Кінотеатр перебуває у тій частині будівлі, що постраждала менше, тому руйнування не дуже значні, але три зали точно не запрацюють найближчим часом. Не певен, чи решта чотири працюватимуть на повну потужність, позаяк саме зараз ми інспектуємо систему вентиляції та кондиціонування. Тобто фізичний периметр залів цілий та безпечний, але можуть бути пошкоджені комунікації. Якщо ж із ними все гаразд, незабаром запрацюють чотири зали із семи.
Такий вигляд сьогодні має кінотеатр у столичному ТРЦ Retroville, куди влучила російська ракета
Заклад у ТРЦ Lavina також постраждав, але значно менше. Сьогодні кінотеатр уже працює
– Чи можна говорити про позитивну динаміку відвідуваності у тих кінотеатрах, що працюють?
– Загалом, так. Це дуже залежить від того, наскільки взагалі безпечно почуваються люди. Коли кінотеатри почали відновлювати роботу, було більше факторів, що негативно впливали на відвідуваність, люди ще не адаптувалися до нових умов життя. А зараз ви й самі знаєте, як ми реагуємо на повітряні тривоги. Ще один фактор – інформованість: наприкінці березня багато хто просто не міг зорієнтуватися, що вже працює, а що – ще ні, і тим, хто відновився, це суттєво погіршувало відвідуваність. До того ж значний вплив має тривалість комендантської години. Спочатку вони розпочинались о 19:00 або о 20:00, а ми мали завершувати останній сеанс за 1,5–2 години до, аби глядачі встигали доїхати додому. Ну і, звісно, на кількість глядачів дуже впливає наявність контенту: у березні-квітні його уже бракувало, бо взагалі не було міжнародних релізів. Ми свого часу провели дуже багато роботи, аби повернути контент світових студій, бо останні просто не розуміли наших реалій і казали: як це ви відновлюєте роботу кінотеатрів, у вас же війна? Але поступово, зустріч за зустріччю, вони розуміли, що ми не лише не збираємося вмирати, а й плануємо відновлювати бізнес та економіку і загалом щасливо жити, наскільки це можливо. Тому, казали ми, контент потрібен нам якнайшвидше не лише з погляду бізнесу, а й щоб трохи відволікатися та заряджатись енергією. Для того, аби це донести, аби розхитати бюрократію, знадобилося три-чотири тижні, але це вдалося.
– Тобто ви вели перемовини не з дистрибуторами, а безпосередньо зі студіями?
– Так. Багато дистрибуторів (звісно, не всі, але значна частина) першими тижнями виходили з того, що більшість кінотеатрів закриті, тому випускати релізи економічно недоцільно, збори будуть невеликими. Краще почекати, коли відновиться більше кінотеатрів. Але ж це так не працює: кінотеатр не може відновити роботу, якщо немає чого показувати. Тому, власне, я й домагався комунікацій безпосередньо з виробниками, бо проактивної позиції з боку дистрибуторів не було.
– А наскільки, за вашими відчуттями, на відвідуваність впливала тимчасова відсутність дублювання?
– Не можна сказати, що його взагалі не було, але так, два релізи (сиквел «Доктора Стренджа» та «Фантастичні звірі – 3») відбулися лише із субтитрами. У їхньому разі було економічно ризиковано інвестувати у дублювання. Певна річ, що на відвідуваність це вплинуло негативно: обидві стрічки орієнтовані на сімейну аудиторію, а вона, особливо діти, дуже погано сприймає титрування. До того ж ринок дубляжу в нас дуже розвинутий – відповідно, у глядача є певні очікування. Хоча, якщо подивитись на інші країни, титрування там доволі розповсюджене. Наприклад, у Європі дублюють переважно анімацію, а інший контент іде із субтитрами. В нас не так, тому, гадаю, через відсутність українських доріжок ми не добрали майже 40% бокс-офісу.
– Чи є якась різниця у сприйнятті оригінальної доріжки із субтитрами по регіонах?
– Ні, не сказав би. Радше це відрізняється від кінотеатру до кінотеатру, залежно від того, який відсоток глядачів – доросла аудиторія. Ми, до речі, маємо певну статистику, згідно з якою у травні-червні в Києві серед глядачів значно зменшилася кількість дітей, тоді як у західних регіонах цей показник майже не змінився. Аналітика, звісно, не глибока, не знаю, якою мірою її можна екстраполювати на весь ринок, але у своїх межах ми це помітили.
– Скільки в середньому проводиться сеансів на день – на довоєнному рівні чи менше?
– Три-чотири сеанси, залежно від того, наскільки довгий фільм. Ідеться про один зал, а не про кінотеатр загалом. Проти довоєнного періоду це суттєво менше, бо, по-перше, не працюють сеанси до 10:00 (вважайте, мінус один ранковий сеанс), а по-друге, не працює щонайменше один (а в деяких містах – два) вечірній сеанс. Це пов'язано з комендантською годиною, тривалість якої в країні відрізняється.
– Відвідуваність загалом також менша проти довоєнного періоду?
– Так, коли говорити про кінотеатри, що працюють, то йдеться приблизно про зменшення у 2,5 рази. Хоча це, звісно, залежить від контенту: якщо він очікуваний, то різниця менша – десь 1,5–2 рази. Крім того, час від часу з'являються фактори, котрі ще більше знижують відвідуваність у всій країні – наприклад, атака на ТЦ у Кременчуці. Хоча по регіонах реакція відрізняється: у Кривому Розі її вплив був меншим, ніж у інших.
– Цікаво, зважаючи на те, що Кривий Ріг розташовується доволі близько до лінії фронту.
– Так, і, власне, я пов'язую це з більшою адаптованістю людей.
– Зараз у розкладі ваших кінотеатрів – лише зарубіжні прем'єри, але певний час репертуар складався з українських стрічок минулих років. По-перше, чи мали вони попит, а по-друге, чому зараз ці покази прибрали – вже вистачає закордонних релізів?
– Так, у перші тижні після відновлення у наших розкладах здебільшого були повтори, а зараз, дійсно, ключове питання – у привабливості тієї чи іншої стрічки для глядача. Причому привабливість не лише завдяки, так би мовити, силі проекту, а й завдяки жанру. Зараз останній має суттєве значення, позаяк психологічно ми більше прагнемо дивитися легкий контент. Власне, так було і до повномасштабної війни: чемпіоном за зборами серед локального контенту є франшиза «Скажене весілля». Сьогодні ж це ще більше загострилось, оскільки ми як нація щоденно маємо великий тягар із важких новин, а у кіно нам хочется розслабитись. Якщо ж говорити про український контент дуже узагальнено, то це не зовсім розважальний контент (розмова відбулася до прем'єри стрічки «Скажені сусіди. Нові історії». – MBR). До того ж міжнародних прем'єр сьогодні справді стало більше, тож необхідності у повторах немає.
– Ви казали, що першими тижнями повномасштабної війни вели перемовини щодо контенту зі світовими студіями. А чи спілкувалися з українськими виробниками? І як загалом ставитеся до рішення відкладати національні прем'єри до кінця війни, як це сталося зі стрічками «Я, «Побєда» і Берлін» та «Довбуш»?
– Коли ми почали перемовини зі світовими мейджорами, то зрозуміли, що швидкими вони не будуть – потрібно майже шість тижнів, аби все вирішити. Тож так, ми вели переговори і з українськими виробниками, але більшість із них виходила з власного розуміння комерційного успіху проекту. Ніхто прямо не казав, що стрічка провалиться, коли зробити реліз зараз, але керувалися переважно саме цим. Особисто я вважаю, що прем'єри, особливо цих двох фільмів, потрібно було робити якщо не у квітні-травні, то бодай улітку. Звісно, я не закликаю рятувати кінотеатри ціною комерційної складової самих проектів, але їхній український прокат необов'язково був би провальним. До того ж зараз цілком можливо реалізувати успішний прокат і на інших територіях – особливо у країнах Європи, де багато українських біженців. Потенціал такого прокату сьогодні вищий, ніж у довоєнний час, тож ним можна було б компенсувати зниження локального бокс-офісу, а загальний результат міг би бути ще й вищим, ніж раніше. Проте це б потребувало кропіткої проактивної роботи, а виробникам, як видно, комфортніше працювати звичними методами.
– Чи комунікуєте ви зараз, чи є якісь прогнози щодо майбутніх прем'єр?
– Комунікуємо, але чітких відповідей наразі немає, тож і прогнози робити вкрай важко. Поки єдиний позитивний приклад – реліз «Скажених сусідів» від FILM.UA.
– Наскільки нинішня, безумовно складна загальна ситуація вплине на вартість квитка та чи змінилася ця вартість проти довоєнного часу?
– Важко сказати, як уплине, бо тут два важелі: з одного боку, це складова PnL – на жаль, суттєво змінюються експлуатаційні та комунальні витрати, дорожчає, наприклад, бар та ще багато чого. З іншого боку, є від'ємна динаміка купівельної спроможності громадян, тому ми просто не можемо піднімати свої ціни. Щодо змін проти довоєнного часу, то у березні-травні ми працювали зі знижкою у майже 50% від довоєнної вартості квитка, а зараз потроху відновлюємося до цього рівня. Цін, що були б вищими за довоєнні, в нас немає, але наразі важко сказати, скільки ще часу зможемо їх втримувати. Принаймні ми точно намагатимемося тримати якнайдовше.
– Як змінилися внутрішні правила роботи мережі з огляду на необхідність гарантувати безпеку (наприклад, перериваєте сеанси під час тривоги та стежите, аби всі глядачі пішли до сховища)? Що у разі тривоги відбувається з квитками – вони лишаються дійсними на наступний раз? Коли так, то на який термін?
– На жаль, питання тривог у всіх регіонах геть не теоретичне, маємо їх майже щодня. Тому процес переривання сеансів та розміщення людей у сховищах уже відпрацьований: вони є в усіх ТЦ, де ми відкриті. Так само відпрацьований механізм дій з квитками, але ми продовжуємо його вдосконалювати з огляду на побажання клієнтів. Наразі пропонується кілька опцій. Наприклад, якщо тривога тривала менше ніж 20 хвилин, глядачі можуть повернутись і додивитися фільм. Коли більше – пропонуємо сеанс цього самого дня в іншому залі, а у разі, коли це не влаштовує глядача, він може обрати сеанс в інший день протягом певного часу. У крайньому разі повертаємо кошти за квиток. Хоча є випадки негативного фідбеку від глядачів, особливо у ТЦ, котрі не дуже сумлінно зважають на тривоги: я виходжу з кінотеатру, маю йти до сховища, а тим часом усі магазини працюють. Утім, інакше ми не можемо, бо це наш стандарт.
– Наскільки принциповою для вас була наявність сховища поблизу кінотеатру під час ухвалення рішення про його відкриття?
– Це була одна з ключових умов. Причому в деяких випадках нам разом із ТЦ доводилося комунікувати з місцевою владою, аби вона організувала сховище поблизу. Так, наприклад, було у Львові, а у Києві ці питання розв'язували ТЦ, озвучуючи нам уже готове рішення.
– Чи змінилися за останні місяці ваші відносини з дистрибуторами – чи переглядали раніше укладені угоди, чи були інші поступки з їхнього боку?
– Передусім стало набагато більше комунікації – як із дистрибуторами, так і з іншими партнерами. Щодо поступок, вони також є, за що ми дуже вдячні. Переважно щодо наявності контенту та відтермінування заборгованості, котра з'явилася до війни. Десь ми переглядаємо поточні умови контрактів, десь дистрибутори дають можливість відтерміновувати платежі за минулі періоди. Звісно, були й дуже складні переговори, особливо по контенту й особливо у період, який я вже неодноразово згадував, – квітень – початок травня. Але загалом усі намагаються знаходити спільну мову, і зараз це вкрай важливо.
– Коли винести за дужки попередній борг компанії, який, я так розумію, вам вдається реструктуризувати, чи виходить працювати так, аби покривати поточні витрати?
– На поточному рівні у суперскороченому режимі нам вдається щомісяця виходити в нуль. Але треба розуміти: це завдяки тому, що персоналу в кінотеатрах сьогодні приблизно у шість разів менше, ніж у довоєнний час, офіс скорочено у п'ять разів, а зарплати в офісу скорочені більш ніж наполовину. Плюс нам суттєво скоротили оренду, а у деяких випадках ми платимо лише комунальні.
– Якою є ситуація на ринку кінопрокату загалом? Як сильно він просів проти довоєнного часу та чи є якісь прогнози щодо відновлення?
– Коли фізично рахувати кількість відкритих кінотеатрів до та після війни, то вона зменшилася приблизно вдвічі. Щотижня кількість екранів коливається, але приблизно становить 300–350, а у довоєнний час ішлося про 600–680 екранів. Відвідуваність в окремо взятому залі, як я вже казав, зменшилася майже у 2,5 рази. Тому загалом, зважаючи на це, ринок зменшився у 4–5 разів.
– За вашими розрахунками чи, можливо, внутрішніми відчуттями, скільки часу знадобиться українській індустрії кінопрокату, аби відновитися до рівня січня-лютого 2022 року?
– Залежатиме від фінансування. Якщо це відбуватиметься коштом наших операційних прибутків без зовнішньої підтримки, то може тривати років із десять, та й то за умови, що з економікою в країні все буде ОК. А ще ж потрібно буде відновлювати зруйновані кінотеатри, що залежно від об'єкту може коштувати $1,5–4 млн. Це великі гроші. Якщо ж будуть програми з відновлення кінотеатрів, і якщо економіка країни розвиватиметься так само стрімко, то питання буде лише у фізичній відбудові, й розв'язати його можна буде впродовж 1,5–2 років.
– Зважаючи на те що саме кінотеатральна галузь ледь не найбільше постраждала під час пандемії, а щойно вона скінчилася, розпочалася велика війна, ви радше оптиміст чи песиміст щодо відновлення індустрії?
– Я радше реаліст. У мене немає песимістичних настроїв про те, що індустрія втратить актуальність чи буде звужуватися. Кінотеатральна індустрія, якщо прибрати фактор війни, глобально розвиватиметься: попит на неї є, і надалі він лише зростатиме. Людям це цікаво, а сьогодні у світі є глобальний тренд на покращення якості вільного часу. З одного боку, в нас стає дедалі менше цього вільного часу, а з іншого – ми прагнемо проводити його з максимальною віддачею. Якщо говорити геть спрощено, щороку людина дедалі менше готова проводити вільний час просто перед теликом, і в цьому плані саме кінотеатри – одне з місць, що може задовольнити потребу в якісному відпочинку. Звісно, кінотеатрам теж необхідно трансформуватись, аби якнайкраще відповідати цьому тренду, але глобально майбутнє нашої галузі має цілком позитивний вигляд. Якщо ж повернутися до реалій та зважати на війну, то тут я не можу робити жодних прогнозів. Це ситуація цілковитої невизначеності, тому все, що ми можемо робити – бути максимально ефективними тут і тепер. Маємо підтримувати країну й одне одного, йдучи разом до перемоги, в якій я цілковито певен. Питання лише у термінах.
