Останніми місяцями режисерка Юлія Гонтарук усі дні та ночі проводить у монтажній – офісі недалеко від Золотих воріт. Тут вона працює над проектом «Залізна сотня», що розповідає історію трьох добровольців-ветеранів, які демобілізувалися з війни на Сході України у 2015–2017 роках, повернулися до цивільного життя, але змушені знову йти на війну 2022-го. Гонтарук створює цей проект уже девʼять років і планує випустити в прокат цьогоріч. До речі, режисером монтажу «Залізної сотні» виступає Роман Любий, який минулого року випустив на екрани документальну стрічку «Залізні метелики».
Юлія Гонтарук, як і Роман, є учасницею «Вавилон'13» – українського неформального кінооб'єднання з виробництва документального кіно. Власне «монтажка» режисерки перебуває в офісі «Вавилон'13». Саме тут ми і зустрілися напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну. Перед інтервʼю режисерка любʼязно провела нам невеличку екскурсію своїм робочим простором.
У центрі невеликої кімнати – таймлайн фільму та відкритий проект. «Залізна сотня» – така масштабна стрічка, що на стіні зображений тільки другий акт
«Це найсмішніша нагорода. Міжнародний Маріупольський кінофестиваль вручив мені кришталеву вазу. Я вважаю, це топ», – ділиться режисерка
На верхній полиці стоять шоломи, які носили учасники «Вавилон'13» під час Майдану 2014 року. Тоді власне і зародився «Вавилон'13»
Один із тих рідкісних днів, коли майже вся команда «Вавилон'13» зібралася (включно з домашніми улюбленцями). Гріх не зафіксувати такої миті
Після імпровізованої екскурсії ми поговорили з Юлією Гонтарук про «Залізну сотню» та інші поточні проекти, про мрію зняти комедію та про секрети боротьби з вигорянням під час довгої роботи.
– Ми з вами говорили приблизно півтора року тому, коли повномасштабне вторгнення тривало лише кілька місяців. Як за цей час змінилося сприйняття цієї війни?
– Після анексії Криму я одна з перших у «Вавилон'13» поїхала знімати на схід, на фронт, через це мені, як і більшості дотичних до війни людей, було зрозуміло, що повномасштабне вторгнення станеться. Звісно, ти ніколи до цього повністю не готовий. Я сама певної миті вирішила записатись у ТрО. За два дні до 24 лютого я пішла у військомат, запитала, ким можу бути, – мені відповіли: або телерадіокомунікаційником, або стрільцем. І що я буду або на кухні працювати, або мости охороняти. Я запитала, чи можу бути воєнним кореспондентом, адже у мене є досвід роботи в умовах бойових дій. Мені сказали, що ні.
Я подумала, мабуть, корисніше буде займатися тим, що я вмію: їздити на позиції та знімати, як цю русню вбивають і захищають наші території. Це може дати більший ефект, оскільки у нас й інформаційна війна. Я евакуювала матеріали «Залізної сотні» до Львова, де разом із друзями створила своєрідний філіал «Вавилону».
Ця війна відрізняється від війни 2015 року – її відчувають уже всі українці. Я ж більшою мірою зараз перебуваю в «монтажці», позаяк мені потрібно завершувати свій великий проект.
– Скільки проектів у вас зараз у роботі?
– Є головний проект, «Залізна сотня», на етапі фіналізації. Також два документальні проекти: «Фортеця Маріуполь» і «Покоління війна». Та ігровий фільм «АЗС», також на тему війни. Загалом чотири проекти.
– У циклі короткометражних фільмів «Фортеця Маріуполь» про полонених військових з «Азовсталі» на сьогодні опубліковано вісім серій («Інтро», «Кірт», «Орест», «Останній день на Азовсталі», «Барс», «Бродяга», «Нава», «Саймон»). Скільки епізодів ще плануєте випустити?
– Ми отримали фінансування Українського культурного фонду, завдяки чому зробили чотири серії. Четвертої не випустили, позаяк один із героїв досі в полоні. Є ще дзвінки [з «Азовсталі»] – унікальна хроніка, яку хочеться віддати людям. Я навіть думала перевести ці розмови у друкований формат, бо там були інтервʼю по три години.
Спочатку мені треба дочекатися тих героїв, які ще в полоні. «Фортеця Маріуполь» побудована на тому, що в мене є матеріали, зняті з героями 2015 року, та є мої відеоколи до героїв на «Азовсталі». Це мікс із сучасних зйомок, попередніх і з періоду на «Азовсталі». Зараз я подала на [грант] УКФ ще кілька серій про людей з інклюзією. Там різні герої: один з ампутацією, є серія про Хрещену, літню жінку-медика, що у 70 років потрапила в полон.
Я б точно планувала зробити ще пʼять серій, а далі буде видно. Я спираюся на те, що зараз це важливо й актуально. Щойно ми зрозуміємо, що всі полонені повернулися, мабуть, уже не буде нагальної потреби робити це просто зараз.
– Чи шукаєте додаткового фінансування на цей проект?
– Саме на цикл «Фортеця Маріуполь» ми не шукали коштів ніде, крім УКФ. У мене був проект повнометражного документального фільму про оборону Маріуполя, який переріс у проект під назвою «Покоління війна». Туди входить і «Азовсталь», і оборона Маріуполя. Це про покоління людей, найкращі роки яких забрала війна. З 2014 року вони воювали, пережили «Азовсталь», пережили полон, повернулися з полону та зараз знову повернулися на війну. І якщо в мене є можливість говорити про цих молодих українців, то мені хотілося б зробити щось цікаве. Тобто «Фортеця Маріуполь» як документальний фільм про оборону Маріуполя переріс у проект під назвою «Покоління війна».
– На якому етапі виробництва зараз перебуває проект «Покоління війна»?
– На етапі девелопменту. Ще 2019 року я подавала цей проект на УКФ, думала зробити вебдок про покоління добровольців. Тоді проекту не пропустили, бо це «Азов» – мовляв, російська пропаганда їх нацистами робить. Протягом усіх цих років я разом з «Азовом» переживаю, що через це є складнощі з пошуком фінансування.
Західні фестивалі досі бояться брати фільми з героями-азовцями. Пропаганда нашого ворога так сильно працює, що, на жаль, впливає і на сектор культури. Одна річ, коли це європейський фонд, інша – коли це УКФ. І в середині нашого державного фонду є один експерт, який занижує оцінки та пише в коментарях російський наратив. Одне слово, ми писали офіційний лист із пропозицією звернутися до Служби безпеки України, позаяк не може бути в державному фонді відвертий сепаратист... Шкода, що ми не отримали тоді фінансування та не змогли поїхати знімати. Якраз у цей час Азов почав ставати справді серйозним, професійним підрозділом, і мені шкода, що цю мить, коли всі хлопці змужніли, я пропустила. Приблизно пʼять років я їх не знімала. А потім почалася повномасштабка, і вони всі опинилися в кільці.
Це стало початком циклу «Фортеця Маріуполь». Але я подумала, що «Фортеця Маріуполь» – це частина чогось більшого. Місія проекту також показати, що війна почалася набагато раніше, ніж 24 лютого 2022 року. Багато хлопців і дівчат присвятили найкращі роки захисту нашого дому. І оборона Маріуполя, і «Азовсталь» будуть однією з важливих частин проекту. Можливо, навіть кульмінацією. Тож ми говоримо про це як про трилогію. Є перший проект – «Залізна сотня», є документальний цикл «Фортеця Маріуполь» і є фільм «Покоління війна». Зараз я ще продумую концепцію проекту, але це має бути класний великий фільм.
– Яким зрештою вийшов бюджет «Фортеці Маріуполь»?
– Складно порахувати точний бюджет. Перші серії ми взагалі робили на волонтерських засадах, а зараз усі працюють за маленькі гроші. Це не комерційний проект. Усі просто ставляться до цього так, що треба говорити про полонених, і люди погоджуються знімати або за маленькі гроші, або безкоштовно.
– Чи була зацікавленість із боку іноземних телеканалів або марафону «Єдині новини» цим проектом?
– За кордоном було багато показів: і телевізійні, і серйозніші – наприклад, у Женеві, де було 40 послів, представники НАТО.
Зараз ведуться перемовини про показ із двома українськими телеканалами, але ще немає домовленості. Це повʼязано з тим, що тема військова і певні речі показувати не можна. У нас був уже частковий показ на Суспільному – перші серії циклу з відеоколами, коли хлопці та дівчата ще перебували в полоні. Військове телебачення також до нас зверталося, ми давали матеріали для показу.
– Трохи понад рік тому відбувся останній великий обмін полоненими з «Азовсталі». Що ви відчували, коли були звільнені, зокрема, й герої ваших відео?
– Це просто неймовірні відчуття. Минулого року я була в Ризі, монтувала, коли стався той великий обмін із полоненими «Азовсталі». Чи могла я щось монтувати? Я взяла квитки й одразу приїхала в Київ. Найголовніше, що люди живі – це головна мета нашого циклу: говорити про них, витягнути їх звідти. І коли вони виходять – це найкраще, що може бути. Я повсякчас у контакті з дружинами, родичами, рідними. І навіть коли їх питаю, що було складніше, чекати з «Азовсталі» чи з полону, вони кажуть, що з полону важче, адже ти взагалі нічого не знаєш. Мало звісток від них. А потім їм ще треба пройти шлях прийняття нової людини, бо люди змінюються після полону. Зараз «азовців» не обмінюють. Це боляче та страшно, що з ними там зараз. Тому потрібно максимально робити розголос про повернення бійців додому.
– Чи дивилися герої «Фортецю Маріуполь»? Як реагували?
– «Саймон», наприклад, був у захваті. «Барс», перебуваючи в полоні, сказав не закривати відео з ним, це була його принципова позиція. Він прямо казав, що вбивав ворога на війні, і за це його там, у полоні, поважали навіть росіяни. Хоча інші, хто був у полоні, просили закрити відео з ними... Не тільки військові, а й рідні дивляться. Для багатьох ці фільми дуже важливі, адже це памʼять, яка лишиться.
– Повернімося до «Залізної сотні». Ви працюєте над проектом багато років – де зараз перебувають його головні герої?
– Скажу так: вони живі. Не всі здорові, дістали поранення, але продовжують боронити Україну. За ці девʼять років знімань ми з ними стали як родичі, хоча зараз не тримаємо такого тісного контакту, оскільки я перебуваю в монтажі.
Фільм вийде цього року, і він дуже непростий. Коли я його починала, гадки не мала, що буде так складно та доведеться так глибоко копати.
– Раніше ви згадували, що проект уже має копродюсерів. Можете їх назвати та розповісти, як розподіляються права на стрічку?
– Це копродюсери з Латвії та зі Словаччини. Пошук фінансів також був довгим: у нас є гроші Держкіно, є власні кошти, що вкладалися в кіно, та копродакшен.
З 2015 року, коли ми починали проект, бюджет зріс приблизно в чотири рази. Держкіно підтримувало перші два роки зйомок, а далі проект розвивався моїм власним коштом і з допомогою міжнародних партнерів. Міжнародні партнери претендують на права стрічки відповідно до умов міжнародної копродукції.
Ми мали понад тисячу годин робочого матеріалу, який треба було опрацювати, і всі збільшення бюджету пішли на покриття монтажу та постпродакшену. Закордонні партнери допомагають якраз із постпродакшеном.
– Як вам вдається не вигоріти за такої довготривалої роботи над цим проектом?
– Я вигоряю. Це найскладніший проект, який у мене був. На початку 2015 року я гадала, що це кіно про добровольців; потім фільм переформатувався на стрічку про повернення з війни; потім почався новий рівень, коли вони знову повернулися на війну... Кілька разів була зневіра.
Я можу поплакати, потім зібратися. Просто немає виходу не зробити цього фільму. Я просто не зможу існувати як режисерка, не зможу робити інші проекти. Треба опанувати себе та дороблювати.
Насправді вже хочеться закінчити фільм, оскільки це час, коли наші військові повертатимуться в цивілку. Хочеться, аби вони знали, що їх хтось розуміє. У фільмі не буде рецептів, як пройти ПТСР: це більше заглиблення в те, як людина почувається, що з нею відбувається після досвіду, якого вона набула на війні.
В мене були думки про те, щоб узяти таймаут від зйомок і кіно взагалі. Але потім минає час, і ти думаєш: «А що я робитиму?»
– Чи допускаєте ви можливість, поки війна триває, зняти проект про щось, що не стосується війни?
– До повномасштабки в мене була навіть ідея комедії... Мені взагалі здається, що я б класні комедії знімала. Але зараз просто не можу думати, щоб знімати щось не про війну, я цього собі не уявляю. Ми перебуваємо в ситуації, коли можемо втратити державність. І кожен має щось робити задля того, щоб захистити її, або для перемоги. І якщо не знімати про війну – то треба йти мобілізуватись. Або треба виїжджати, але цього я теж не хочу. У мене була купа можливостей виїхати за кордон, та я хочу бути українським режисером, хочу знімати про те, що у нас відбувається, про українців, про Україну.
– Тут доцільно перейти до вашого ігрового фільму «АЗС», який теж про війну.
– Це трилер, у якому є і дорослішання, і кохання, і секс, і смерть, і війна. Ця історія розповідає і про інформаційну війну. Гадаю, всі мої документальні проекти якоюсь мірою були підготовкою до цього фільму.
Події відбуваються у 2015–16 роках. Це історія маленької людини, яка геть чиста пішла на війну, і ця війна (плюс любов) призвела до руйнації цієї людини. Це авторський фільм, але він драйвовий, молодіжний. Бюджет стрічки буде немаленький, але точну суму поки важко сказати, бо остаточний сценарій ще не готовий. Знайти фінансування на таке кіно достатньо складно: ми з продюсеркою їздили на один із закордонних маркетів, пройшли шлях перемовин. Україна не може мати мажоритарну частку, позаяк неспроможна покрити більшу частину фінансування. Але тоді це вже буде не український фільм. Та й загалом незрозуміло, чи доцільно витрачати великі кошти на багатобюджетні фільми.
Ми шукаємо партнерів. Нас відбирають на різні маркети, нас підтримав Ґетеборзький фонд. Зараз я написала другий драфт сценарію, який треба доточити. Та насамперед треба завершити «Залізну сотню», тоді я зможу виділити більше часу для написання доладного сценарію. Хочеться, щоб це був український фільм: не можна віддати всі зйомки за кордон, оскільки є привʼязки до локацій.
– Доволі нетипово, що серед документальних проектів, над якими ви працюєте, зʼявилось ігрове кіно. Чому ви вирішили розпочати роботу над ним?
– Ще під час навчання в Карпенка-Карого я бачила себе режисером ігрового кіно та геть не думала про документалістику. А потім почалася революція. Документальне кіно саме мене знайшло, я його не шукала. Тому, звісно, мені хочеться працювати в ігровому жанрі. У мене навіть не було дебюту ігрового повного метру. Наприклад, мій одногрупник Максим Наконечний встиг до повномасштабної війни «Бачення метелика» зробити. А я не встигла зняти свій ігровий дебют через те, що була занурена в док.
– Що б ви хотіли зняти після завершення повномасштабної війни? Або, якщо візьмете паузу, чим би ще хотіли займатися?
– Я про це не думала. Мені ще цікаво співати (сміється). Коли гадаєш, що режисури вже вистачить, замислюєшся, а що робити тоді? Я є продюсером усіх своїх проектів, тому думала, якщо зупинюсь із режисурою, то почну продюсувати. Але звісно, буде потяг до знімання. Тож принаймні треба робити паузи, щоб накопичувати енергію для подальшої роботи, це дуже важливо. В мене є потяг до комедій, були ідеї ще до повномасштабного вторгнення. Я гадала, що після «Залізної сотні» вже завʼяжу з документальним кіно, але потім зʼявилися «Фортеця Маріуполь», «Покоління війна». Можливо, мені треба вже повністю висловитися про війну? І потім зможу завʼязати з документалістикою.
