2006 року грузинський режисер Заза Буадзе переїхав жити в Україну. Тут він зняв низку художніх стрічок: «Червоний», «Позивний «Бандерас», «Мати Апостолів», а 28 грудня в національний прокат виходить новий фільм режисера – «Мій карпатський дідусь», трагікомедія, головну роль у якій виконав Богдан Бенюк. Стрічку було знято ще у 2019–2020 роках, та через коронавірус, а потім через повномасштабне вторгнення росії фільм виходить на великі екрани тільки зараз.
Попри велику війну, важкі часи в індустрії та потенційну небезпеку через постійні обстріли, Заза Буадзе продовжує працювати в Україні як режисер. На зараз у нього в роботі перебуває чотири проекти, а також триває розроблення ще двох повнометражних сценаріїв його авторства. Про все це, а також повернення до свого коріння та воєнне кіно ми поговорили з режисером.
– У прокат виходить ваш фільм «Мій карпатський дідусь», попередня назва якого була «Небо парасолька». В одному з інтервʼю ви казали, що поміняли назву стрічки, аби закласти нові сенси. Що саме змінилося?
– Це було спільне прохання наших дистрибуторів [«Своє кіно»] та наших італійських партнерів. Фільм – це копродукція України, Італії, Чехії та Молдови. Вони вирішили, що назва «Мій карпатський дідусь» зможе сфокусувати глядача на основній темі, позаяк це історія українського дідуся й італійського онука, їхнього знайомства, шляху до розуміння того, що вони єдині, що вони родина. Тому я погодився. І навіть трохи перемонтував фільм, щоб ця тема стала вагомішою.
– Як саме ви перемонтували стрічку?
– Іноді кажуть, немає лиха без добра. 2019 року почалося знімання. Ми зняли частину в Україні, у Карпатах. Готувалися до зйомок в Італії. Але почалася пандемія. За рік дістали дозвіл і зняли італійську частину. Потім був монтаж. А далі почалася війна – і велика пауза. Наприкінці березня ми евакуювали матеріал до Івано-Франківська, оскільки ніхто не знав, що і як буде. В цей час дуже багато людей виїхало за кордон, і тема повернення до свого коріння стала актуальнішою. Зараз сотні тисяч українських дітей живуть у різних країнах Європи. Коли вони зможуть повернутися додому – ніхто не знає. А наша історія про хлопця-напівукраїнця, напівіталійця, який вважає себе італійцем. Це історія дорослішання. Ми не знаємо, як піде процес дорослішання у тих українських дітей, що за кордоном. І я подумав: буде правильно, якщо зроблю конкретніший фокус на поверненні до свого коріння.
– Сьогодні, на тлі мільйонів українців за кордоном, тема «Карпатського дідуся» справді має дуже актуальний вигляд. Але на що ви спиралися 2019 року, коли знімали цей фільм?
– Меседж був той самий – повернення до коріння. Я просто вважаю, що тема дорослішання – одна з найважливіших у мистецтві. Ця тема переплітається і з моїм досвідом. Фільм повʼязаний з емоціями мого дитинства: я бачив свого дідуся один раз, і ми ніколи не спілкувалися. Сьогодні я сам дідусь. Моєму онуку зараз 16 років, як і головному героєві фільму. І я з ним не бачився вже три роки.
Я написав історію, яка потім обросла різними нюансами. Вийшло, що у фільмі двоє головних героїв: хлопець і дідусь. І це історія ще й про помилки, які ми робимо та потім шкодуємо все життя. Це не тільки про шлях онука до дідуся, а й про шлях дідуся до свого онука.
– Чому ви вирішили випускати фільм саме зараз? Адже історія не зовсім різдвяна.
– Є дистрибутор, який запропонував оптимальні дати. Я гадаю, що свята – непоганий період, аби випустити цей фільм. Для когось це комедія, для когось – трагікомедія, але головне, що це не трагедія, не важка драма. Це фільм, який викликає і сміх, і сльози. А головне – він дарує позитивні емоції, як пишуть самі глядачі. Я думаю, що зараз нам потрібні позитивні емоції.
– 2022 рік був важким для українського кінематографа. Багато компаній відклали релізи фільмів, які вже були готові. Чи розглядались у вас інші дати релізу?
– Є приклад «Довбуша» Олеся Саніна: вони ще довше робили фільм і потім чекали. А відтак вирішили, що зараз фільм потрібен українському глядачеві. І ми побачили, що вони мали рацію. Фантастичний бокс-офіс для українського кіно. Ми побачили, що глядачу потрібні українські фільми. Зараз українці частіше ходять на вітчизняне кіно, ніж це було до 24 лютого 2022 року. Крім того, зараз у важкому стані сама індустрія: ніхто не знає, що буде завтра, післязавтра. Глядач теж розуміє, що 2024 року українських премʼєр буде не так багато. А чи буде щось 2025-го – взагалі невідомо.
– Ви зазначили, що «Карпатський дідусь» – це копродукція України, Чехії, Італії, Молдови. Чому в переліку немає Греції? Адже співавтор сценарію саме звідти.
– Усе почалося з нашого партнерства з греками: це була грецько-українська історія, яку ми придумали з моїм другом Грігорісом Карантінакісом. У цій історії є щось із мого життя, щось із життя Грігоріса. Але потім так сталося, що ми розійшлись, і на заміну прийшли італійці, які запропонували зробити історію італійсько-українською. Випадковості не випадкові: мікс Італії, українських Карпат і моєї грузинської природи спрацював.
– Чи втручались іноземні партнери у творчий процес?
– Геть ні. Це була приємна співпраця, без жодних ультиматумів.
– А щодо виходу стрічки – чи не тиснули, що фільм знятий і має вийти? Можливо, спочатку за кордоном у країнах партнерів...
– Ні, вони прекрасно розуміли, що премʼєра має бути насамперед в Україні, позаяк це український фільм. І коли ми все ж вирішили випустити стрічку, вони були дуже раді: чекають із нетерпінням премʼєри у себе. Спочатку буде реліз в Італії, а далі все залежить від дистрибуторів.
– Вже майже два роки в Україні триває повномасштабна війна. Ви залишаєтеся тут, продовжуєте працювати. Ваші близькі, друзі з Грузії переживають за вас? Чи були думки повернутися туди або виїхати в іншу країну?
– Звісно, переймаються і просили, щоб я виїхав... Часто чую питання: чому я тут? Я тут живу. Вже 17 років майже. І гадаю, маю право називати себе українським режисером. Я зняв тут не один фільм. Тож навіть не розглядав іншої опції. Я не зрадник. Жодного пафосу в цьому немає: просто так сталося, що я давно пустив тут коріння.
Я не вважаю, що маю першу батьківщину Грузію, а другу батьківщину Україну, для мене це цільний простір. Ця війна почалася в Грузії, а дістала продовження в Україні. Це одна війна. Той самий ворог. Сьогодні майбутнє Грузії, її доля залежить від України. Я не за кордоном. Я вдома. У нас із Богданом Бенюком є тост: за найшвидше відновлення українсько-грузинського сухопутного кордону під Туапсе.
– У вас у роботі зараз кілька проектів, один з яких – чотирисерійний серіал «Операція «Добрий вечір», про котрий майже нічого невідомо. Розкажіть детальніше, про що ця робота.
– Я особливо не маю права багато говорити. Можу тільки сказати, що виробник серіалу – компанія «Трі-я-да продакшн». Ця сама компанія продюсувала мій фільм «Позивний Бандерас». Це новий серіал про молодих киян, які пішли на фронт, історія молодих людей. І там фантастичний, на мій погляд, каст. Зараз серіал перебуває на стадії постпродакшена, у березні чи квітні канал «1+1» планує його показати.
– Проект є одним із переможців контраверсійного конкурсу ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України». Чи вплинув скандал навколо конкурсу на ваш проект?
– Через нього ми певний час були на паузі: планували знімання влітку, а в результаті знімали в жовтні. У нас невеликий бюджет, та була прекрасна команда. На цьому проекті все дуже чесно, адже його мета – зробити якісний продукт, розповісти хорошу історію. По суті, у кадрі буде війна, але це історія кохання. Головні ролі виконують Максим Самчик, Даша Творонович і Григорій Бакланов.
– У вас є ще один проект – серіал «Вихід», про військового з ПТСР. Цей проект пітчили під час KMW кілька місяців тому – чи ведеться над ним якась робота зараз?
– Проект на паузі. Що буде далі – не знаю. Участі у розробленні серіалу я не беру.
– Тоді поговорімо про повнометражний альманах «Гілея», що складається з чотирьох новел про українців, які перебувають у Швеції, Польщі, Франції та Італії. Чим зумовлений вибір саме цих країн? У переліку, наприклад, немає Німеччини, яка прийняла чи не найбільше українців.
– Для мене цей проект дуже важливий, бо він цілковито незалежний – у ньому є приватні кошти та маленькі гранти. Початково у переліку була Німеччина, до речі, але поки з Німеччиною не виходить. Ідея народилась у Швеції. Ми там отримали невеликий грант від регіональної фільмкомісії, поїхали та за десять днів зняли одну новелу – про двох українських військових, які перебувають у Швеції на лікуванні. Головні ролі зіграли Ахтем Сеітаблаєв та Олег Шульга. А потім зʼявилась ідея зробити більше таких новел, щоб вийшов повнометражний альманах. Далі ми отримали допомогу від поляків – і другу новелу зняли там. У ній грають Олег Драч та Олег Цьона, а також відомий польський актор Маріуш Голай. Потім я написав французьку, італійську та німецьку історії, але поки ми знайшли можливість виробити французьку й італійську новели – маю надію, що в березні відзнімемо. У французькій історії, можливо, зніматиметься дуже відомий французький актор.
Крім цих регіональних грантів зʼявилися також приватні гроші. Що стосується фінансування з України, то ми отримали маленький грант від фонду «Східна Європа».
– Ви плануєте кінотеатральний прокат чи це продукція для стримінгів?
– Ми намагатимемося зробити кінотеатральний реліз, але є й інші опції. Ми мали зустріч у Парижі з відомим філософом Бернаром Анрі Леві: нещодавно в США відбувалася премʼєра його документального фільму «Героям слава» про війну в Україні, він також є головою Наглядової ради телеканалу Arte France. Можливо, вийде співпраця з цим каналом. Подивимось. У будь-якому разі плануємо вихід фільму на осінь 2024 року.
– Серед ваших поточних робочих проектів я не знайшов документального кіно. Це свідомий вибір – не працювати з документалістикою?
– Річ у тім, що влітку 2022 року ми з продюсером Михайлом Крупієвським зняли повнометражний документальний фільм «Перкалаба. Преображення». Перкалаба – це село в Карпатах. Був ще такий гурт Familia Perkalaba, його продюсером виступав Олег Гнатів. І ми зняли документальний фільм про подорож тріо: журналіста Айдера Муджабаєва, Олега Гнатіва, відомого під псевдонімом Мох, і людини, яку знає весь Івано-Франківськ, Васі Дороніна. Вони разом вирушають у подорож до Перкалаби у пошуках ідеї майбутньої України, і це відбувається в серпні 2022 року. Фільм знято, але зараз продюсери активно шукають гроші на постпродакшен. Маю надію, що знайдуть. І стрічка вийде в прокат.
– У вас доволі насичений робочий графік, кілька проектів у роботі. Деякі митці з початком повномасштабної війни зіткнулися з творчим ступором – у вас було таке? Як ви це долали?
– Так сталося, що наприкінці березня ми вже працювали. Потім, улітку, зняли документалку. Далі – робота за кордоном над альманахом. І за цей час я написав ще два повнометражні сценарії. Ця постійна робота – мій особистий спосіб існувати зараз. Інакше просто неможливо. Я, до речі, не вважаю, що треба чекати десять років, аби знімати фільми про війну. Наше життя відбувається сьогодні. І неможливо зараз зняти якусь історію, в котрій не була б згадана війна. Хоч би це була історія про перше кохання, однаково буде війна на тлі.
– Два повнометражні сценарії просто є чи вже ведеться робота над їхньою подальшою реалізацією?
– Перші кроки робляться. Якщо буде пітчинг Держкіно, я туди подаватимусь. Якщо ні, залишається інший шлях – шукати гранти. Але вірмо, що державна підтримка все ж буде і новому українському кіно не дадуть померти.
