Олександр Роднянський - рідкісний приклад представника медіаіндустрії, якого однаково добре знають по обидва боки Атлантики. Заснувавши в Україні телеканал «1+1» та розвинувши в Росії мережу «СТС Медіа», Олександр Юхимович зосередився на продюсуванні кіно, і його успіхи на цьому терені можна перераховувати нескінченно - самі лише фільми Андрія Звягінцева чого варті.
Попри те що Київ був і залишається для Роднянського батьківщиною, навідується він сюди зрідка, і щоразу - у справах. Цього року приводом заїхати став медіафорум KYIV MEDIA WEEK, де продюсер розповідав про потенціал локального кіно в умовах глобалізації індустрії. Докладний звіт із зустрічі підготувала МедиаНяня, але цим редакція MBR обмежуватися не стала: користуючись нагодою, ми взяли у продюсера велике та ґрунтовне інтерв'ю, в якому поговорили, здається, про все на світі.
У першій частині бесіди Роднянський поділився своїми враженнями від українського теле- й кіновиробництва, а також дав багато слушних порад у галузі копродукції та законодавства. Тому не відкладайте справу в довгий ящик та ознайомтеся з усім цим просто зараз.
- Під час виступу на KMW ви говорили про глобалізацію як шанс для локальних виробників, ставлячи за приклад ізраїльський проект «Фауда», популярний у США без усяких адаптацій та локалізацій. А тих самих ізраїльських «Військовополонених» свого часу довелося адаптувати для американського ринку - купувати формат і знімати серіал «Батьківщина». Звідси питання: як, по-вашому, глобалізація вплине на ринок продажу форматів і що на нього чекає в майбутньому?
- Це доволі вузька, сегментна річ. Мені здається, вирішальним фактором є якість. «Фауда» надзвичайно хороша сама по собі, а щодо «Військовополонених», історії Гідеона Раффа, на мій погляд, вона значно слабкіша. Уявити собі таке шоу в оригінальному вигляді в ефірі якогось американського телеканалу або на стримінгу, мені здається, неможливо. Питання навіть не в тому, що то чужа історія, що все відбувається в Ізраїлі - як бачите, «Фауді» це не завадило (щоправда, це сталося трохи пізніше, до того ж шоу запустили вже для підготовленої аудиторії). Якість - вирішальний фактор. Напевно, для історій, геть уже далеких від Сполучених Штатів (усе ж таки Близький Схід для американських медіа, які взагалі мало цікавляться подробицями міжнародного життя, - доволі важлива тема), це б не спрацювало. Але це те, про що я говорив під час виступу: в межах стримінгових платформ однією з головних переваг є саме нішевість. Тут право на життя отримують проекти, втілення котрих на ефірному телебаченні або навіть у кабелі неможливе - у телеканалів є якісь свої критерії та цільові аудиторії, кожен проект неодмінно має зустріти свого глядача. Бізнес платформ влаштований інакше: першочерговим завданням, звісно, є залучення нових передплатників як на вже існуючих, так і на нових територіях, але при цьому платформи не виробляють проектів «для всіх», що обов'язково мають сподобатись найширшій аудиторії. Вони орієнтуються на групи глядачів, так звані смакові кластери, дозволяючи авторам розповідати значно складніші та провокативніші історії, для хай незрівнянно меншої, але дуже платоспроможної аудиторії. І найімовірніше, «Фауда» з цим завданням справляється. Щодо ринку продажу форматів... Напевно, він теж розвиватиметься своєю чергою, адже телеканали нікуди не поділись. Їм потрібно адаптувати та локалізувати іноземний контент, оскільки в них своя, національна аудиторія, й орієнтуються ефірні мовники саме на неї - на відміну від бурхливої експансіоністської моделі стримінгів. Умовно, у Швеції не можна в чистому вигляді запустити єгипетський проект, і навпаки. Словом, гадаю, ринок житиме.
- Останніми роками на загальнодоступному телебаченні дедалі частіше залишається контент посередньої та нижчої якості, а потужні історії йдуть на стримінги або в кабель. Як довго, на вашу думку, це триватиме і чим завершиться?
- Я б говорив не так про загальнодоступні телеканали, як про великі телевізійні компанії, що працюють у цьому сегменті. Гадаю, ті з них, котрі мають ресурси у вигляді власних бібліотек прав на якісний контент, що вироблений раніше, а також фінансові можливості задля виробництва нового якісного контенту, зуміють створити свої платформи. Тобто вони перетворяться, з одного боку, на стримінги - схожі на ті, до яких ми вже звикли, але з перевагами у вигляді добре знайомого аудиторії бренду та бібліотеки прав. З іншого боку, ефірне телебачення переважно складатиметься з прямоефірних передач, і цю перевагу навряд чи переб'ють стримінги: будуть і спортивні трансляції, і політичні дебати, і різноманітні шоу, для котрих саме прямий ефір має вирішальне значення. Та й передачі у записі напевно залишаться, особливо це стосується традиційних брендів. Хоча хто сказав, що їх не можна дивитись на стримінгах (сміється)?
- У сегменті прямоефірного мовлення в ефірних каналів теж є конкуренти, той самий YouTube. Як гадаєте, наскільки він відтягне аудиторію?
- Не думаю, що суттєво. Експертиза поки в ефірних каналів. І звичка аудиторії теж. Наприклад, матчі Прем'єр-ліги. Хоча в Росії права на трансляцію цих матчів купила саме стримінгова платформа - Okko, - виклавши 21 млн євро на три роки.
- Не можу не запитати про це: наш новий президент - не лише виходець із медійної індустрії, а й ваш добрий знайомий. Чи чекаєте ви якихось змін в українському медіабізнесі?
- Більшою мірою я чекаю цього від країни загалом. Мені здається, є шанс і поки є підстави сподіватись на те, що економіка може запрацювати якось інакше. А на цій підставі - відбутися перехід медіа із сумовитих придатків фінансово-промислових корпорацій у щось самостійне, яке претендує на повноцінний бізнес і цікавиться не так думкою акціонерів, як своєї аудиторії.
На мій погляд, краще, коли є одне джерело та фінансування проводиться централізовано, а ще - коли є виразна транспарентна політика. Важливо, щоб були всім відомі, зрозумілі й обговорювані критерії, яких усі без винятку дотримуються на практиці
- У нас, до речі, плануються зміни в державному механізмі підтримки кінематографа: якщо раніше фінансування розподілялось за допомогою трьох відомств (Держкіно, Мінкульт та Український культурний фонд), то зараз говорять про концентрацію держпідтримки в одному. У Росії, якщо не помиляюсь, кіно фінансується з двох джерел - Фонду кіно та Мінкульту. Як вважаєте, який шлях ефективніший для індустрії?
- У Росії фактично гроші на кіно йдуть з одного джерела - Мінкульту. А Фонд кіно - це агент уряду, що фінансує комерційні стрічки, і головним фактором відбору для нього є глядацький потенціал. Щодо вашого питання, на мій погляд, краще, коли є одне джерело і фінансування проводиться централізовано, а ще - коли є виразна транспарентна політика. Важливо, щоб були всім відомі, зрозумілі й обговорювані критерії, яких усі без винятку дотримуються на практиці. Та в будь-якому разі потрібно домагатись того, щоб держава була нехай найважливішим, але не єдиним джерелом фінансування кінематографа.
- Де ще порадите шукати гроші українським кінематографістам?
- Передусім потрібно вдаватися до копродукції, зокрема й міжнародної, - це доволі розумний шлях. Також не варто відмовлятись від пошуку приватних інвесторів, вони теж можуть вкладати в кінематограф - спочатку спорадично, а потім і системно. Я для себе, приміром, сформував пул приватних інвесторів.
- Останні кілька років Україна на державному рівні розвиває присутність на глобальних кіноринках. До чого нам варто придивлятися, на що звертати увагу, з ким дружити?
- Чесно кажучи, я б не брав на себе сміливості щось комусь радити в даному питанні. Нехай на державному рівні Україна почала цей шлях не так давно, але у вас є сильні приватні компанії, є досвідчені менеджери, і всі вони - цілком собі компетентні люди, котрі знають, як це влаштоване. Втім, одна порада державі все ж є: мені здається, найефективніше вона могла б себе проявити, взявши функцію просування української кіноіндустрії загалом. Наскільки я знаю, український павільйон у Каннах працює саме так - люди там зустрічаються, ведуть перемовини, іноземці можуть дізнатись якісь подробиці про теле- та кіноіндустрію країни. На мою думку, саме функція просування кіно, передусім медійного та інформаційного, - це якраз завдання держави. Є дуже хороші способи просування в європейських країнах. Тут, наприклад, виступав мій багаторічний та дуже хороший друг Жоель Шапрон, який представляє компанію UniFrance. Це, звісно, не державна компанія, проте вона діє так, як у нас заведено діяти держкомпаніям. UniFrance фінансується сукупно всіма продюсерськими компаніями Франції. Вони докладають неймовірних зусиль у допомозі французьким дистрибуторам і міжнародним продавцям, що просувають французький контент: влаштовують тижні французького кіно в різних країнах світу та приїзди французьких зірок, намагаються втримати фактор французького кінематографа на тих ринках, де він був колись популярний, а може, навіть розширити на ті ринки, де він раніше не був присутній. Це дуже важлива історія, і до неї в багатьох розуміннях могла б не те що звестися, але, зокрема, зосередитись функція держави.
- Не так давно Hollywood Reporter випустив матеріал про те, що Netflix має намір віддати пріоритет створення російськомовного контенту. Серед іншого в ньому були поради знімати його не лише в Росії, а й на прилеглих територіях, зокрема і в Україні. Якими, на вашу думку, мають бути наші сервіси та законодавство, аби це запрацювало?
- Це доволі обговорювана тут тема, і, напевно, ви на ній розумієтеся краще за мене. Ясна річ, що велике значення мають рібейти, законодавство та страхування. Це три очевидні фактори, які забезпечують зручну роботу західних компаній. Вони повинні мати можливість страхувати тут власне кіно- і телевиробництво, розраховувати на рібейти, інакше територія не стає конкурентоспроможною, мають розуміти, що держава захищає, а не оббирає. От, власне, й усе, що потрібно для того, аби Україна стала порівнянна в умовах, скажімо, з Хорватією. Звісно, Хорватії допомогла «Гра престолів» - спасибі Дубровнику, та і в Україні є приголомшливі місця, котрі можна було б перетворити ну... на персонажів важливих серіалів, чи що. Але треба зрозуміти, які локації для цього підійдуть найкраще - це не обов'язково має бути Київ. Не потрібно шукати варіант квазіМоскви: по-перше, не думаю, що буде багато контенту про Москву, а по-друге, багато західників можуть поїхати до самої Москви - там, до слова кажучи, теж зараз вводять рібейти. Потрібні якісь незвичайні простори. В Ірландії це, наприклад, середньовічні замки: завдяки їм вдалося залучити відразу кілька гучних проектів, ту саму «Гру престолів» та «Вікінгів». У Хорватії - прекрасний Дубровник: не лише Королівська гавань, але й вузькі вулички міста невпізнаваної національності, що спускаються до моря. За бажання там можна зняти навіть Барселону. От і в Україні потрібно визначити певну кількість місць, на які робити ставку: тут є Чернівці з одного боку, Вилкове - з іншого... Потрібно навчитися їх продавати та пропонувати локейшен-скаутам. До речі, саме на них раджу звертати особливу увагу: саме локейшени займаються пошуком місць і в онлайні, і в оффлайні, потім приносять їх продюсерам, а ми вже дивимося та вирішуємо - їхати чи не їхати. Першим їде художник, і, якщо він знайде, до чого прив'язатися, за ним поїдуть усі.
Це три очевидні фактори, які забезпечують зручну роботу західних компаній. Вони повинні мати можливість страхувати тут власне кіно- та телевиробництво, розраховувати на рібейти, інакше територія не стає конкурентоспроможною, мають розуміти, що держава захищає, а не оббирає. От, власне, й усе, що потрібно для того, аби Україна стала порівнянна в умовах, скажімо, з Хорватією
- Тобто тут важлива точкова спрямованість роботи?
- Авжеж! У всьому так: не потрібно відразу прагнути поговорити з продюсерами - на початкових етапах вони таких рішень не ухвалюють, а лише дають завдання тим, хто ухвалює.
- Ви вже трохи торкалися теми копродукції, але хотілося б зупинитись на ній докладніше. З урахуванням усіх сучасних реалій, на кого б ви радили звертати увагу українським продюсерам, де їм найкраще шукати партнерів?
- Залежить від того, що ви робите. Якщо це, скажімо, жанрове кіно, то єдиний можливий критерій оцінювання його успішності - глядацький потенціал. А отже, ви можете працювати абсолютно з будь-яким партнером: і з ближнім, і з далеким. Головне, аби він сам працював у тому самому жанрі та поділяв із вами впевненість в існуванні цього самого глядацького потенціалу. Якщо мова про авторське кіно, то тут, уже вибачте, в автора має бути репутація, котра дозволить зацікавитися ним тим ринкам, аудиторія яких у принципі орієнтована на авторський кінематограф. У будь-якому разі фільми - і це дуже важливо розуміти, хоча фраза банальна до неподобства - роблять для глядачів. Просто глядач може бути різним. У жанрових стрічок аудиторія більша, в атракціонних блокбастерів - ще більша, а в авторського кіно - менша, але вона існує в кожній країні. Ця аудиторія орієнтується передусім на фільми, якість котрих їй гарантована експертною оцінкою. Її можуть дати, приміром, фестивалі, причому що більше у того чи іншого проекту позитивних відгуків, що помітніший фестивальний успіх - то вищий шанс, що ним зацікавляться критики, дистрибутори, а потім і глядачі. Відповідаючи на ваше запитання, для авторської стрічки, якщо репутація автора дозволяє, можна шукати копродюсера на ринках, які люблять такий тип контенту, насамперед у Франції, Бельгії, Голландії.
На цьому поки поставимо крапку, але розмова ще не завершена. Її продовження шукайте на MBR уже завтра, і, щоб чекати було цікавіше, знайте: у другій частині Роднянський розповість про тонкощі продюсерської та девелоперської роботи у США, співробітництво з колишніми цереушниками і навіть власні кіно- та серіальні вподобання. Не перемикайтеся!
