Якщо колись імʼя Андрія Ісаєнка могли знати виключно професіонали, то сьогодні пересічному глядачеві пройти повз нього важко: якщо хтось не дивився «Кіборгів» чи «Щедрика», отже, однаково точно бачив Андрія чи у «Козаках», чи у «Закохай мене, якщо зможеш», чи от хоч би в Театрі драми і комедії на Лівому березі, де Ісаєнко є провідним актором і де, власне, ми з ним і зустрілися, щоб поговорити про роботу на майданчику серіалу «Жіночий лікар. Нове життя», індустрію під час війни та волонтерство.
– Андрію, у Запоріжжі вам дошку пошани ще не повісили?
– (Сміється.) Ні-і! На щастя, ні – я проти такого за життя. Десь в інституті на якійсь дошці пошани, де є не лише я, моє фото присутнє, а так…
– О, тобто все ж щось є! А зізнайтеся: чи мав гадку хлопчик із Запоріжжя, що стане зіркою українського кіно?
– Ну хлопчик якийсь час про це мріяв… Потім забув. Але згодом зірки так склалися.
– А взагалі почуваєтеся зіркою?
– Не знаю. Це дивне відчуття насправді. Звісно, впізнають мене багато де, просять сфотографуватися, поспілкуватись. Це дає усвідомлення, що певна популярність є. Але що менше я про це думатиму, то простішою людиною, може, залишатимусь. А мені до вподоби бути простою людиною.
– Та все ж був той «ранок, коли ви прокинулися знаменитим»? Простіше кажучи – момент, коли ви усвідомили, що популярність настала?
– Напевно, після премʼєри фільму «Кіборги» – тоді багато хто почав упізнавати, писати, дякувати за фільм. Та й у кіносфері на мене звернули увагу, бо «Кіборги» для багатьох його акторів стали злітною смугою.
– Ваші перші ролі в кіно: охоронець, тілоохоронець (чотири штуки), алкаш, бандит, хлопець, що не заплатив за пиріжки… Або епізод, або «немає у титрах». Які відчуття у вас були тоді? Особливо коли не було в титрах?
– Якщо мені не подобався опис чи характер ролі, я ставився до цієї роботи як до можливості заробити. 3–4 знімальні дні – вже добре. А взагалі до епізодів ставився як до школи, можливості щось у собі виховати, витренувати, аби потім зрозуміти, як можна працювати з тим чи іншим характером обʼємніше. Ну а поступово все якось складалось – я не намагався форсувати події, просто робив свою справу: спочатку маленьку, потім дедалі більшу. Я знав, що мій зірковий час іще станеться: просто вірив і йшов.
– Цікаво, а ваш зріст 196 см упливає на затвердження чи не затвердження на ролі?
– Для театру такий зріст – дуже фактурно, а для кіно – не дуже зручна історія. Спершу мені відмовляли в тій чи іншій ролі через те, що не могли знайти для мене відповідну партнерку, аби не доводилося витрачати час на створення якогось особливого кадру. Але і ця криза минула: зараз я про свій зріст навіть не думаю. Іноді тільки костюмерам його пишу.
– А ви ж могли стати журналістом – вступили на журналістику… Справді хотіли цього?
– Не те що хотів, але це була більш-менш сприятлива для мене робота, гуманітарніша. Бо спочатку мене віддали на курси в Інженерну академію, звідки просто вигнали – того не здав, сього не здав, потім іще кудись… А журналістика – більш гуманітарна і, як мені видавалося на той час, цікава історія. Тому і вступив. Але навіть не почав там учитися: коли ми з друзями святкували вступ, повз проходила керівничка нашої шкільної команди КВК, яка сказала: «Готуйся до вступу до театрального!» І таки підготувала мене – і я вступив.
– Виходить, усе вирішив випадок?
– Ну, все випадкове – невипадкове. Так само було й з театром: я навіть не мріяв сюди вступити – просто показався, а мені сказали: «Підготуйся нормально та ще раз приходь». Я прийшов за два тижні й ось – уже 15 років тут.
– А в театральному одразу почувались «у своїй тарілці»?
– Ні. У нас був чудовий майстер Фортус Геннадій Вадимович, який давав чудову базу, але ця база ніяк у мене не заходила: я вважав, що акторство – це щось про КВК. А виявилося, що це чомусь не так, і я конфліктував з усім, що в мене намагалися вкласти. На щастя, згодом до нас на курс прийшла викладати акторка нашого Запорізького ТЮГу Любов Іванівна Фріган – от вона закохала мене в цю професію і потім допомагала, оберігала та надихала.
– А потім усе пішло «випадково»… До речі, щодо «Кіборгів», які стали переламним моментом у вашій карʼєрі, – як ви туди потрапили? Багато було претендентів на цю роль?
– Так, багато. Я просто прийшов на проби – вони відбувалися на Кіностудії Довженка, де моя дружина (режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко. – MBR) знімала «Казку про гроші». Я тоді для ролі мав дурнувату зачіску «горщик» – одягнув шапку та пішов до Ахтема [Сеітаблаєва] на проби. Як я знаю, претендентів було дуже багато – вони ще їздили всією країною, дивились акторів. Спочатку мене відібрали «попередньо», серед інших кандидатів. А потім сказали, що я затверджений, і це було якесь свято!
«Кіборги» стали для мене великою школою, і психологічною зокрема. Ми почали знімати 2016-го, на другий рік війни, і з нашої акторської пʼятірки ніхто не служив по-справжньому. Тож хвилювалися, бо на майданчик мали завітати справжні «кіборги», справжні герої – ми не знали навіть, як спробувати з ними поспілкуватись. Але пацани нас швидко заспокоїли: сказали, що кожен робить свою роботу, і, навпаки, дякували, що ми це знімаємо та про це говоримо. І справді, стрічка мала великий резонанс у суспільстві. Знаю навіть, що багато сімей після її перегляду воззʼєдналися.
– Який Ахтем як режисер?
– Прекрасний! Я двічі працював із ним у великих стрічках. Ти можеш принести щось своє, щось додати, придумати, але він не просто на це погоджується, а чітко вмальовує це в картину фільму, яка є в нього в голові, – додає всі необхідні точки, дії, які ти маєш зробити, щоб і ти був задоволений, і він не вийшов зі свого малюнку.
– Ви неодноразово розповідали, що вам і на росії пропонували зніматися – грати «поганого хохла». Звісно, ви відмовились, але чи було це на той момент спокусою? Бо багато хто з ваших колег розкрутився свого часу саме завдяки роботі в Москві.
– Звісно, з професійного погляду це була велика спокуса. Але не для мене: я в принципі не хотів із ними працювати. А ще й прочитав сценарій, в якому єдиним на весь фільм зрадником був мій герой – хохол Коля. А за тиждень на екрани мали вийти «Кіборги». І от уявіть, ким би я був, погодившись на цю роль. Я розумів, що Центр Тодоровського – міжнародно визнана організація, що кіно – про 60-ті роки та не повʼязане із сьогоденням, що режисер Андрій Смирнов зняв «Білоруський вокзал», «Щоденник його дружини» тощо – він особисто мені телефонував і вмовляв погодитись. Але ж є якісь речі принципові, тому про жодну спокусу тут не йшлося. Цього просто не мало статися.
– Тепер до «Жіночого лікаря». Ви ж там і 2013-го знімалися…
– Ну так, був у мене там епізодик – якийсь щасливий батько (сміється).
– Ви нагадали про цей факт продюсерам, коли вас затверджували на роль?
– Ні – може, там були вже інші продюсери? Я навіть не памʼятаю, хто 2013-го був режисером…
– Зате, напевно, памʼятаєте, що до повномасштабного всі головні ролі в усіх сезонах «Жіночого лікаря» грали росіяни?
– Я ж розумію, що гроші давав канал, який спільно з якимось російським каналом розумів, що може зняти кіно та прокатати його там і там. І що саме канал з огляду на це затверджував на ролі. Мене колись намагалися затвердити на головну роль у серіалі не скажу якого каналу – і так намагались, і сяк. Але однаково її зіграв один москалик, і вони навіть зняли другу частину цього серіалу. Та нині він не може вийти, бо там знявся той москалик. І вони встряли з цим серіалом серйозно. А їх свого часу мало не вмовляли зняти українця. Тому такий був запит від каналів, і до продюсерів особливо претензій немає.
Загалом намагаюся про це не думати. Багато хто з нас після 2014 року так чи інакше перетинався з тими москалями в кіно, бо треба було працювати, годувати сімʼю. І чи маю я право казати щось комусь, коли сам був поруч із росіянами? Яким давали все за райдером плюс окремий вагончик, а наших заганяли всіх в один…
– Зараз у вас є райдер?
– Не те що райдер, але якісь умови є. Немає жодних захмарних вимог – просто робочі, щоб було зручно підготуватися до кадру тощо. Але навіть коли стається так, що їх виконати важко, бо в кіно зараз набагато менше грошей, ніж раніше – ну працюєш собі далі. Робиш свою справу в тих умовах, які є зараз. Вони покращаться трошки пізніше.
– Як вас, до речі, запросили на роль у «Жіночому лікарі»?
– Історія наступна: спочатку мене пробували й затвердили на головну роль в іншому медичному проекті. А потім канал «1+1 Україна» замовив «Жіночого лікаря». І мені зателефонували: «Ти був затверджений там, можемо без проб тебе перевести на «Жіночого лікаря». Отак і «запросили».
– Ваш герой – лікар, іще й гінеколог.
– Ще й хірург…
– Вам довелося вдаватись у якісь медичні тонкощі, щоб у кадрі бути органічнішим?
– Ну, знімаємо операцію ось таку – я читаю, як вона проводиться, відео в YouTube дивлюся – це, звісно, не для слабонєрвних, але доводиться дивитись, щоб розумітися тією мірою, якою це потрібно у кадрі. Однаково, навіть якщо ти навчишся ідеально шити чи діагностувати, в кіно це може не знадобитися. Можеш ідеально шити в кадрі, але це обріжуть, і почнеться інша сцена. Хоча на теперішній час це і в житті може знадобитися.
– Актори, які грали лікарів, часто зізнавалися, що до них і в житті ставляться як до медиків, питають медичних порад. У вас таке було?
– У перші дні після премʼєри «Жіночого лікаря» люди стали писати мені в Instagram про свої проблеми: чомусь пройнялися до мене саме як до лікаря. Я відповідав: «Подивитись я можу, а от вилікувати – не факт» (сміється).
– З початком війни російська з кіно та театру зникла. Знаю, що ви у родині давно вирішили спілкуватись українською. Але багато хто з акторів стикнувся з тим, що, оскільки в житті спілкується чи довго спілкувався російською, в кадрі чи на сцені його українська звучить неорганічно. Ви відчуваєте, коли партнерові це важко?
– Так, я це бачу, але розумію, що проблема тимчасова. Це все питання практики: що більше ти це робиш, то кращою стає твоя мова. Якщо хочеш зніматися в українському кіно, то твій мовний апарат має бути на це налаштований – це трошки інші фонетичні процеси.
У нашому театрі й до 2014-го йшли вистави українською, тому в нас цієї проблеми немає. Може, вони є в Театрі ім. Лесі Українки, де багато дорослих акторів, які все життя грали «правильною російською»…
– Коли війна почалась, які у вас були думки щодо професії? Не гадали, що, можливо, треба якось перекваліфіковуватися?
– Ніколи не дозволяв собі думати, що це кінець: українська культура має існувати навіть під час війни. І за ці два роки повномасштабного вторгнення зʼявилося багато українського контенту, театральних вистав, люди зрозуміли, що можна возити антрепризи не лише з москалями, і літератури багато зʼявилось, і драматургії… І я завжди в це вірив. Перекваліфіковуватися – це для мене останнє, що може бути. Я ці думки від себе відганяв: завжди вірив, що буде кіно, я зніматимусь і працюватиму за фахом. У таких обставинах – отже, в таких обставинах, але працюватимемо.
Звісно, перший рік вторгнення майже ніхто з акторів геть не працював. Комусь пощастило – в нього була певна фінансова подушка. Хтось десь підзаробляв. Багато хто пішов в адміністратори, ще кудись, волонтерив, багато хлопців із нашого театру пішли воювати. Мені ж пощастило, що ми не встигли зробити ремонт у кухні. А потім і дружина якось працювала, й у мене наприкінці 2022-го почались якісь знімання, соціальні ролики, ще щось… Якось вижили. Звісно, гонорари зараз стали значно менші. Але все повернеться та стане на свої місця.
– Як зараз почувається дружина-режисерка?
– Вона вже майже пів року працює на «Суспільному»: доробляє документальний проект «Какая разніца» – про те, як сталося так, що ми опинилися в такому колапсі. Також вони розробляють і художній проект.
– У вас же немає опції не зніматись у фільмах дружини?
– Чому? Є. Навіть у тому самому Олесиному «Щедрику» я зніматися не мав – це вони наприкінці підготовчого періоду вирішили, що можна з багатьох енкаведистів, які були у сценарії, зробити одного персонажа – суцільне зло. І Олеся мені запропонувала: «Не хочеш таке лайно зіграти?» Авжеж, я хотів.
– А потім не обговорюють колеги: типу, блат, сімейний підряд?..
– Та мені начхати, хай говорять. Я просто всім кажу, що переспав із режисером та дістав головну роль – і до мене більше немає жодних питань! (Сміється.)
– «Щедрик», де ви зіграли енкаведиста, був знятий до повномасштабного вторгнення та мав світову премʼєру практично за декілька днів після 24 лютого. Але коли зараз дивишся на вашого персонажа, то здається, що це знімалося саме за мотивами всього, що ми зараз бачимо від окупантів. Ви самі не були в шоку від того, наскільки ваш персонаж виявився таким самим, як орки? Він розмовляє чи не тими самими словами!
– То що ж: молодець сценаристка Ксенія Заставська, добре відчула цю історію. Та насправді нічого ж не змінюється. Може, зміниться після цієї війни, але ж усі репресії українців із боку росіян завжди були з одним наративом: мовляв, ми – ніхто, звати нас ніяк, немає такої країни, культури, мови… І справді, багато хто питав в Олесі: «Ви ці епізоди відзняли вже під час війни?» Ні, це все було знято у 2019–2020 рр.
– Ваша донька Марія вже дебютувала в кіно, зігравши доньку вашого персонажа у «Жіночому лікарі». Можна вже сказати, що вона пішла вашими стопами?
– Ще ні – в такому віці рано про щось говорити. Я не хочу її пхати в усі проекти: якщо захоче, хай познімається ще, якщо її запросять. Дітей, мені здається, дуже легко цим зламати в такому віці – починають думати, що вони якісь зірки та чимось відрізняються від інших дітей. Я й у це кіно не хотів її просувати: здавалося, ще зарано. Колись дружині сказав: «Якщо дитина сама скаже, що вона хоче, це станеться». Колись нас у рекламу звали родиною – якісь памперси, ще щось, але я сказав: «Ні, допоки дитина сама не скаже, що вона цього хоче». А тут Марусю нема було з ким залишити, і я взяв її із собою на знімання «Жіночого лікаря». Того дня відбувався кастинг дівчаток на роль доньки мого персонажа. І поки я був на пробах із дітьми, до Марії підійшла продюсерка та запитала: «А чия ти? А хто твій тато? О, а не хочеш із нами позніматися?» – «Хочу». Потім прийшов я та зʼясував, що дитина хоче та вже затверджена. І сказав: «Вона не затверджена, доки я не побачу її проб. Бо мені з нею працювати». Вони записали її проби, і я їх затвердив (посміхається). Але у перших сценах був загальний план, а я разом із нею обличчям граю… А потім розумію, що план загальний, і мені ж потрібно своє грати… Звикати до цього було дивно. Але звик.
– Марічка тішиться, що тато – відомий актор?
– Вона до цього ставиться, мені видається, дуже легко. От мене умовили бути Миколайчиком у них у школі, в першому класі, і донька мене впізнала, хоча в мене були наклеєні борода, вуса, були вдягнені шапка, перука – однаково впізнала! Але нікому про те не сказала: гралась, як усі, відповідала на питання та нікому не видала, що я – її тато. Тому вона до моєї професії ставиться просто як до професії. Ну буває тато в телевізорі. Але сподіваюся, що на її життя це не впливатиме.
– Є у вас прихильниці-фанатки?
– Так, є в мене в Instagram кілька фан-сторінок, а головну веде дівчинка Соня з Білої Церкви – вона іноді приїздить сюди на вистави. Але фанаток, які б спали під дверима, дякувати богові, немає.
– А зіркова хвороба до вас не намагалася підкрадатись?
– Намагалась. Але щоразу обставини складалися так, що я дуже швиденько падав на землю – і слава богу. Звісно, в кожного з нас є марнославство, напевно, актори без нього не ставали б тими, ким вони є. Це один із двигунів акторського прогресу. Але треба розуміти, що лише один із двигунів, а не основний двигун. А якщо твоя самоціль – лише оплески та популярність, це вже біда.
– Ви зараз можете відмовитися від ролі? Чи в наш час ролями не розкидуються?
– Не розкидуються, але восени мені не вдалося поєднати проекти, і довелося від чогось відмовлятись. А загалом відмовлюся від роботи, якщо це лютий треш. Поки таке було, може, двічі – навіть на сценарному рівні. В принципі, всі наші телевізійні проекти більш-менш однакові, і якість усі канали просять приблизно однакову. Можна намагатися зробити щось яскравіше – так було в «Козаки. Абсолютно брехлива історія» – і режисер, і оператор, і продюсер палко бажали зробити щось яскраве, і креативний продюсер увесь час був на майданчику. А так ці багатосерійки про те саме – можеш відмовитись, а можеш спробувати зробити свою роль кращою, і кіно стане цікавішим. Хотілось би сидіти в шезлонгу, не мати потреби допомагати батькам, друзям, військовим і спокійно від чогось відмовлятись, обираючи собі один проект на рік. Але в Голлівуді знімають фільми пів року, рік, і гонорари в них інші, тому вони можуть спокійно від чогось відмовитись. А в нас треба бути в обоймі, на виду, щоб про тебе не забували.
– Волонтерити продовжуєте?
– Так – наскільки це можливо, бо збирати гроші зараз уже дуже важко. Але є європейські й американські організації, які допомагають. Нещодавно дружина їздила, передавала «швидку» Хмельницькій ОВА, збираємо аптечки, батончики енергетичні для пацанів. Не можна зупинятися – пацани ж не зупиняються.
– Зараз усі проекти так чи інакше повʼязані з війною, і ролі у вас такі. А чого хочеться вам як актору?
– Не знаю. Ніколи не було певної ролі, яку я хотів би зіграти – і, мабуть, це добре. Мені хочеться просто кайфової роботи, щоб було багато грошей, щоб режисери та продюсери не поспішали швидше зняти, щоб був час на співтворчість і кайф.
– Що у вас нового в роботі?
– Мають бути знімання наприкінці січня та початку лютого, які – наразі секрет. На початку січня покликали на проби – подивимось. Я радий, що взагалі щось робиться – гадав, узимку нічого не буде, позаяк це застійний період для кіно. Але люди в січні заходять у проекти, і я тішуся. За всіх!
