28 лютого мав завершитися процес подання заявок на участь у Шостій національній кінопремії «Золота дзиґа». Натомість цього дня Українська кіноакадемія змушена була повідомити про перенесення премії на невизначений строк, зазначивши, що нові терміни конкурсу будуть зафіксовані та оголошені після перемоги України. За словами виконавчої директорки Кіноакадемії Анни Мачух, приймання заявок триває досі, але саме питання проведення «Золотої дзиґи» наразі є найскладнішим з усіх вагомих ініціатив, якими вона опікується, – йдеться про Одеський кінофестиваль та власне діяльність Кіноакадемії. В межах спецпроекту #StandWithUkraine ми поговорили з Анною про поточний стан цих трьох важливих напрямів індустріальної діяльності.
– Анно, що наразі відомо про долю ОМКФ-2022? Які плани B, C, D є в команди щодо його проведення?
– Справді, в нас є плани A, B, C, D. Але це рішення ухвалюватиметься не зараз – аби зрозуміти, що ми можемо робити, нам потрібно бодай пережити активну фазу війни. План А – проведення фестивалю наживо в Одесі в липні – що далі, то менш видається реалістичним. Відтак план B – проведення фестивалю в онлайн-форматі. Також розглядаємо план С – опцію проведення фестивалю пізніше. А план D – це кооперація з іншими фестивалями. Ми дістаємо багато пропозицій від фестивалів усього світу провести в їхніх межах, на їхніх локаціях якісь частини ОМКФ. Ми саме ведемо переговори як із фестивалями класу А, так і фестивалями більш глядацькими та гадаємо, що вже за тиждень-два в нас будуть новини в цьому контексті.
– Хочу уточнити: йдеться не про «гостьову» участь, а про офіційні програми ОМКФ – наприклад, національний конкурс, індустріальну секцію тощо?
– Так, усе правильно. А щодо «гостьових» секцій, то ми вже їх проводимо на інших фестивалях, презентуючи в різних країнах фільми, котрі брали участь у програмах Одеського кінофестивалю. І робитимемо це надалі протягом року.
– А як щодо цьогорічної «Золотої дзиґи»?
– Це зараз найскладніше питання, бо «Золота дзиґа» – складний процес голосування, в якому відповідно до регламенту має брати участь щонайменше 51% кіноакадеміків. Та як ми знаємо, дуже багато наших кінопрофесіоналів залучені до війни, тому наразі ми не проводимо голосування. Ми продовжили приймання фільмів (досі їх приймаємо на конкурс «Золотої дзиґи»), але голосування не розпочнемо, доки не закінчиться активна фаза війни.
– Від самого початку війни Українська кіноакадемія дуже активно долучається до різних ініціатив щодо промотування нашого кіно у світі. Зокрема, ви берете участь у проекті CinemAid Ukraine Charity Film Marathon: розкажіть, у чому саме ваша участь полягає.
– Насправді всі учасники цього проекту є співорганізаторами, а ініціатором була асоціація «Дивись українське!» на чолі з продюсером Андрієм Різолем. Українська кіноакадемія підключилася другою до цього процесу. Невдовзі долучилося Держкіно, інші організації, й наразі всі члени нашої спільної робочої групи опікуються тим, що організовують покази українського кіно за кордоном.
У нас чудова робоча група, до якої, здається, увійшли всі активні українські кіноорганізації, асоціації, об'єднання. Ми виступаємо єдиною командою, підтримуємо одне одного, але в кожного є свій напрям, своя зона відповідальності – тобто різні країни, з якими ведуться перемовини. Географія дуже широка – майже сорок країн, серед яких є навіть Нова Зеландія та Мексика. Зокрема, Кіноакадемія опікується кількома країнами – поки що я не готова назвати, якими саме, але ми активно працюємо над їхнім залученням до проекту і, гадаю, вже скоро зможемо проанонсувати підтверджені дати. Треба розуміти, що світ живе в інших реаліях: те, що ми в контексті організації зараз робимо дуже швидко, для людей з інших країн забирає набагато більше часу. Та наголошую, що це не короткотерміновий проект: ми плануємо проводити такі покази принаймні до кінця року – геть різного українського кіно, в різних країнах, у різних форматах (адже, наприклад, є запити щодо показів в онлайн-форматі – там, де через COVID-19 немає можливості показувати фільми офлайн).
– Який фідбек від аудиторії ви дістаєте?
– Вже відбулися покази в Торонто, в Анкарі, кілька разів у Варшаві. Я особисто не була присутня, бо перебуваю в Києві, але те, що чула – глядачі дуже вдячні, особливо представники української діаспори, а також українці, що поїхали від війни. Для останніх це певною мірою спосіб боротися зі стресом, ненадовго перемкнутися на щось інше. Також у нас у різних країнах уже були покази для діток: дитячих фільмів, анімації. Практично всі покази відбулися з повними залами.
Отаким, наприклад, був показ у канадському Торонто…
…а отаким – у турецькому Ізмірі
Але це наразі не прокатна історія, а саме окремі покази. Проте ми думаємо над прокатом: плануємо системно працювати з кінотеатрами, кінотеатральними мережами, бо попит на український контент, українське кіно дуже сильно зріс в Європі та в усьому світі. Й дедалі більше надходить запитів саме на системну організацію, по суті, дистрибуції українських фільмів. Дистрибуції благодійної – так само як і окремі покази: сеанси для дітей-біженців є безкоштовними, а на покази саме в межах підтримки фонду CinemAid продаються квитки. Ба більше: серед тих, хто купує квитки, багато хто на додачу підтримує фонд благодійними внесками – щоб допомогти як нашій армії, так і нашим кінематографістам.
– Виступаючи зараз таким об'єднаним кіношним фронтом, що конкретно ви вважаєте своєю головною ціллю?
– В нас їх, таких цілей, три. Це, по-перше, культурна дипломатія – з меседжем про те, що необхідно закликати світ до бойкотування російського кіно. Друга ціль – промо українського кіно, українського контенту. І третя – це, звісно, допомога Україні, нашій армії, нашим волонтерам у боротьбі.
– У контексті бойкоту російського кіно варто згадати про запущену Кіноакадемією петицію Call for a boycott of Russian cinema: наразі їй вже місяць, вона набрала понад 10 тис. підписів. Як оцінюєте цей результат?
– Скажу так: у цьому разі нас не так цікавила кількість підписів, як те, аби провідні кіноорганізації та інституції відмовилися від роботи з російською індустрією. Текст петиції з усіма його докладними аргументами був створений саме для того, щоб його поширювали – і щоб дедалі більше людей про це дізнавалося.
Тому не можна говорити про результати конкретно петиції – треба розглядати в комплексі всю діяльність, в якій значну участь узяло і Держкіно, й багато інших інституцій та організацій, кінотеатрів, дистрибуторів, котрі надсилали листи про необхідність припинення співпраці з рф провідним фестивалям, кіновиробникам, мейджорам. Результат безперечно є, але не такий, що вдовольнив би стовідсотково. Не треба недооцінювати пропагандистську машину росії: наша контрпропаганда працює, але досі залишаються фестивалі, які до нас не дослухаються. Особливо розчаровує Каннський кінофестиваль, що залишає в програмі російські фільми (наша розмова відбулася напередодні оголошення повної програми «Україна у фокусі» Каннського кіноринку, в межах якої головні ринкові ініціативи Goes to Cannes, Cannes Docs Showcase і Producers Network будуть спрямовані на проекти та кінопрофесіоналів з України. Проте в основному конкурсі фестивалю лишився Кірілл Сєрєбрєнніков із фільмом «Жена Чайковского», а єдиний український фільм у вже оголошених конкурсних програмах Канн – «Бачення метелика» Максима Наконечного в «Особливому погляді». – MBR).
Кадр із фільму «Бачення метелика», також відомого за робочою назвою «Спас»
Є й менші фестивалі з аналогічною позицією. Проте ми постійно над цим працюємо. Боротьба не зупиняється, адже світ швидко адаптується і починає забувати, що в Україні відбувається війна. Тому ми продовжуємо працювати на інформаційному фронті, щоб повсякчас нагадувати: робота з російською кіноіндустрією – це підтримка тієї агресії, того геноциду, котрий зараз проводить росія в Україні. Отже, боротьба триває і зарано підбивати підсумки.
– Закордонні колеги допомагають вам у цій роботі?
– Першою з великих інституцій нас підтримала Європейська кіноакадемія, що багато в чому стало можливим завдяки підтримці польських колег, які одразу включилися в нашу боротьбу. Також хочу окремо відзначити підтримку поляків не лише в контексті культурної дипломатії, а й за іншим вектором нашої роботи – безпосередньої підтримки українських кінематографістів, що перебувають у зоні бойових дій, знімають там. Польські колеги активно долучилися до забезпечення амуніцією, гуманітарною допомогою, а також знімальним обладнанням, що дуже актуально у ситуації, коли багато кіновиробників віддали своє обладнання на потреби армії, залишившись без нічого. Окрім того, ми щодня дістаємо повідомлення від наших колег – режисерів, акторів, – що вони йдуть на фронт. І тому зараз допомога Польщі (до якої також уже доєдналися Німеччина, Нідерланди, інші країни) з забезпечення бронежилетами, касками, аптечками є дуже актуальною.
– А як щодо такого аспекту культурної дипломатії, як участь закордонних кінематографістів у фільмуванні подій в Україні – чи співпрацюєте ви з їхніми знімальними групами?
– Здебільшого ми взаємодіємо з українськими кінематографістами на фронті. Проте з тим самим Шоном Пенном давно співпрацюємо – допомагали в організації зйомок, ще коли він уперше приїжджав до нас. Наразі він продовжує працювати над тим самим документальним проектом про війну в Україні, який розпочав ще за кілька місяців до її нинішньої гострої фази. Також він дуже допомагає волонтерам в отриманні допомоги від західних країн. Щодо інших не скажу, але здогадуюсь, що зараз просто всі знімають – аби зафіксувати, без конкретного проекту. Нинішні події не можна лишити невідзнятими, адже, з одного боку, це доказова база для Гааги, а з іншого – наші майбутні документальні фільми.
– За вашою приблизною оцінкою, скільки таких потенційних українських документальних проектів наразі в роботі? Десятки, сотні?
– Точно не сотні. Мабуть, орієнтовно десять: кількість не така велика, бо наші кінематографісти об'єдналися в робочі групи та знімають разом. Підкреслюю: багато хто не робить зараз конкретних проектів, а просто знімає контент. Зараз усе дуже різко змінюється, тому важко щось прогнозувати, планувати якісь зйомки, коли ми не знаємо, де завтра буде російська армія. Але до речі, знаю, що вже йде робота й над ігровими фільмами. Зокрема, це проект Мирослава Латика «Покоління Z»: його сценарій про підлітків, що намагаються вижити, ховаючись у напівпідвальному нічному клубі в Маріуполі протягом перших десяти днів війни між Росією й Україною, вже потрапив до конкурсу кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Тобто кінематографісти працюють. Головне – щоб швидко закінчилась війна нашою Перемогою, і тоді все в нашої індустрії буде дуже добре.
