У пошуку можливостей для фінансування українського кіновиробництва вся індустрія – від Держкіно до приватних компаній – намагається налагодити співпрацю з колегами з західних країн. Або принаймні активно вивчає шляхи, що до початку повномасштабної війни здавалися не надто очевидними. Так, у межах міжнародного кінофестивалю «Миколайчук OPEN» відбулася дискусія «Україна – Швеція: можливості співпраці», під час котрої було покладено початок розмови про можливість співфінансування українських фільмів Швецією. Відштовхнувшись від цієї дискусії, ми трохи заглибились у питання з допомогою голови Кінокомісії Південної Швеції Мікаела Свенсcона.
Спікером дискусії разом із Мікаелом Свенсcоном був ексдиректор BUFF International Film Festival, журналіст Ола Тедін, а модерував обговорення Олексій Гладушевський
У відповідь на запитання, як у Швеції загалом фінансується кіноіндустрія, Ола Тедін зазначив, що гроші на проекти виділяють стримінгові компанії, а також виробництво фільмів фінансує держава – через Шведський інститут кінематографії та регіональні кінокомісії. Наприклад, у провінції Сконе, що у південному регіоні Швеції, завдяки діяльності кінокомісії було знято багато індійських проектів.
Якщо ж український режисер або продюсер планує отримати фінансування у Швеції, то звертатися насамперед варто до Шведського інституту кінематографії. Втім, за словами Оли, там дуже велика конкуренція. «Зараз Швеція дуже зацікавлена у співпраці з кіновиробниками, тому є можливість запрошувати українських митців сюди», – долучився до розмови Мікаел Свенссон.
На запитання Гладушевського, чи є кокретні правила або вимоги до проектів, щоб отримати фінансування від Швеції, Свенссон відповів, що жодних обмежень немає. Найголовніше – мати шведського копродюсера, з яким можна підписати договір про співпрацю. Ола Тедін додав, що зазвичай у копродукції зі Швецією беруть участь щонайменше три країни, тож можна співпрацювати через програми Євросоюзу й отримувати гроші звідти також.
«Між копродюсерами мають бути дійсно добрі взаємини. Насправді це є визначальним», – поділився Тедін. «Це як шлюб, де обоє мають комунікувати та співпрацювати. Якщо ці взаємини будуть хорошими, буде легше знайти фінансування для фільмів», – додав Мікаел Свенссон.
Оскільки панельна дискусія на фестивалі була недовготривалою та змогла лише окреслити напрями співпраці, ми додатково поговорили з Мікаелем Свенссоном, який погодився розгорнутіше розкрити вищезгадані теми.
– Чи є Шведський інститут кінематографії головним органом, що виділяє гроші на кіно в країні, та які ще інституції можуть це робити?
– Шведський кіноінститут – головна національна організація. Крім цього, ми маємо ще чотири регіональні кінофонди: по одному на півночі та на півдні, один у Стокгольмі (на сході), й один у Гетеборзі (на заході). Чотири регіональні кінофонди дають гроші на кіно та телебачення.
Різниця між Шведським кіноінститутом і регіональними кінофондами полягає в тому, що гроші від першого надаються як підтримка, а гроші регіональних кінофондів – це інвестиції. Тобто регіональний кінофонд стає частково власником проекту: якщо фільм буде прибутковим і принесе багато грошей – кінофонд може отримати частину грошей від інвестицій назад.
Крім того, по всій Швеції є ще кілька невеликих регіональних кінофондів, дуже маленьких. На додачу до цього є Північний фонд кіно і телебачення: якщо у вашому проекті беруть участь кілька скандинавських країн, ви маєте право подавати заявку на фінансування від цього Північного фонду.
До того ж від минулого року ми запровадили нову систему стимулів для кіновиробників з-за кордону. Якщо вони знімуть кіно у Швеції, то отримають назад 25% витрачених у нас грошей.
– Бюджет згаданих регіональних фондів складається з державних грошей? Чи вони фінансуються коштом чогось іншого?
– Це гроші тих регіонів, де розташовуються фонди. Наприклад, Південна кінокомісія – регіон Сконе. Тож цей регіон виділяє свої гроші, аби кіновиробники знімали тут свої стрічки. І щоб виділені гроші поверталися знову в регіон.
– Як працює шведська система рібейтів?
– Двічі на рік – у березні та у вересні – ви можете подавати заявку. Наступне приймання заявок відбудеться 18 вересня. Якщо ви витратите, наприклад, 3 млн євро у Швеції, 25% від цієї суми зможете повернути. Цього року, у травні, заявки подали 37 проектів. І шість із них отримали гроші назад.
У листопаді минулого року ми це запустили вперше. Наразі система рібейтів працює в тестовому режимі. Через три роки уряд ухвалить рішення, чи збільшити фінансування, адже заявок набагато більше, ніж грошей.
– Скільки Швеція витрачає на рік для фінансування кіновиробництва?
– Важко назвати конкретну цифру, бо з року в рік вони можуть змінюватися. Наприклад, регіональні кінофонди витрачають приблизно 15 млн євро на рік.
– Скільки державних коштів може отримати один продюсер на свій фільм?
– Від Шведського кіноінституту на повнометражний художній фільм можна отримати від 500 тис. до 1,5 млн євро. Також можна залучити гроші від регіональних кінофондів або мати копродукцію з іншими країнами. Це дуже популярний спосіб: обʼєднуватися з іншими країнами Північної Європи та виробляти спільний скандинавський продукт. Тож можна, наприклад, залучати гроші від Норвезького кіноінституту, Фінського кіноінституту, Данського кіноінституту тощо.
– Яким є бюджет середньостатистичного повнометражного фільму у Швеції?
– Гадаю, середній бюджет становить орієнтовно 2,5–3 млн євро. Тож Шведський інститут кіно може профінансувати приблизно 20% бюджету.
– Чи є у Шведського інституту кіно або регіональних кінофондів правила, на які саме фільми виділяють гроші?
– Ні, у нас таких обмежень немає. Я ніколи не чув, аби гроші не виділялися через те, що тема «неправильна». Ми високо цінуємо свободу слова. І я вважаю, ми повинні продовжувати це робити. Але також мають бути певні межі. Це вже інша, складна дискусія.
– Але можливо, є правила, що фільм має бути знятий тільки шведською мовою? Або що зйомки повинні проходити тільки у Швеції?
– У нас були певні дискусії про те, що Шведський кіноінститут має встановити правило: якщо ви отримуєте гроші від держави, то мусите витрачати їх у Швеції. Але поки що цього немає. Тож ви можете поїхати до Будапешта чи Литви та знімати там. Ви також можете знімати іншими мовами.
Шведський кіноінститут приділяє більше уваги сценаріям. А регіональні кінофонди оцінюють, чи це добра інвестиція для регіону: чи дасть цей фільм або серіал достатньо роботи людям, чи вплине він на імідж регіону тощо. Наприклад, у нас був серіал «Міст» – копродукція Швеції та Данії. І він був надзвичайно популярним, із великою кількістю адаптацій. Його продали в усьому світі. Це було фантастично для нашого регіону мати такий проект.
– Розкажіть трохи більше про Кінокомісію Південної Швеції, котру ви очолюєте. Яке основне завдання організації та які інструменти ви використовуєте для реалізації цих завдань?
– Це частина регіональних кінофондів. Моя робота полягає в тому, щоб залучати продакшени на південь Швеції, просувати Південну Швецію як місце для зйомок кіно та телепроектів. Тому я їжджу на фестивалі та кіноринки. Ми багато співпрацюємо з колегами з інших країн. У нас є організація Nordic Film Commissions (обʼєднує 18 кінокомісій з країн Північної Європи. – MBR): ми часто їдемо на фестивалі та ринки разом, бо працювати разом дешевше.
Маю особливу цікавість до Індії: я багато разів бував там на фестивалях, і у нас відбувалося багато індійських зйомок. А невдовзі, наприклад, розпочнуться зйомки проекту з Непалу.
Крім того, ми надаємо послуги з пошуку локацій. Я можу надати локаційного скаута, який допоможе обрати правильне місце для зйомок.
– Чи можуть українські кінематографісти отримати гроші від шведського уряду? Та в який спосіб?
– Найголовніше – знайти копродюсера зі Швеції. Налагодження контактів і знайомство зі шведськими продюсерами, шведськими продюсерськими компаніями буде добрим початком, оскільки не можна просто зателефонувати до Шведського інституту кіно та сказати: «Привіт, у мене є гарний проект».
Раніше скандинавські країни багато співпрацювали з Великою Британією, але Британія вийшла з ЄС. Тож зараз ми більше знімаємо стрічки у копродукції з Німеччиною, Нідерландами, Бельгією.
– Якою мірою, на вашу думку, Швеція загалом відкрита для українських продюсерів? Напевно продюсерам із Північної Європи легше отримати фінансування від Швеції, ніж продюсерам з України?
– Насправді немає жодної різниці між фінським, данським чи українським продюсером. Я гадаю, все залежить від якості проекту та від того, наскільки вам комфортно співпрацювати. Дуже важливо, які у вас взаємини з копродюсером, адже виробництво одного фільму може забрати кілька років. Тож це своєрідний робочий шлюб.
Тому, я вважаю, важливо зустрічатися з людьми, відвідувати фестивалі, ринки, приїжджати до Швеції, заводити нові знайомства. Я знаю, що зараз деяких шведських продюсерів намагаються запросити на Одеський міжнародний кінофестиваль.
– Чи відомі вам вдалі приклади українсько-шведської копродукції?
– Наразі у мене таких даних немає. Але гадаю, настав час це реалізувати (з останніх проектів, участь у яких брала Швеція, – багатосторонні копродукції «Бачення метелика» та «Будинок зі скалок», а також підтриманий Гетеборзьким кінофондом на етапі постпродакшену «Ля Палісіада». – MBR).
– Можливо, ринки України та Швеції все ж занадто віддалені для тісної співпраці в галузі кіно?
– Я вважаю, причина в тому, що в нас у принципі було не так багато прикладів копродукції зі східноєвропейськими країнами. А потім раптом Будапешт став великим виробничим майданчиком, де знімається багато фільмів. Водночас копродукцій з Угорщиною досі не так багато: люди їдуть туди через податкові пільги, наявність студій, а також через те, що там дешевше. А власне копродукції – не таке часте явище. Втім, я гадаю, що часи змінюються, і нам потрібно тісніше співпрацювати з будь-якою країною.
– Українська кіноіндустрія, так само як і вся Україна, прагне стати частиною європейської сімʼї. Можливо, у вас є поради, як нам зблизитися?
– Гадаю, що найкраще – це нетворкінг. Важливо підтримувати звʼязки з різними європейськими кіноорганізаціями, відвідувати кінофестивалі. Намагайтеся знайти друзів і колег. Я знаю, що зараз багато чоловіків у вас не можуть подорожувати, і з нетерпінням чекаю, коли кордон відкриється. Можна організовувати копродукційні зустрічі. Це те, що ми вже зробили: ми запросили Індію, потім – Канаду, потім – Німеччину, створили копродукційні зустрічі, щоб познайомити продюсерів із різних країн одне з одним і спробувати налагодити співпрацю.
Але вже зараз ми можемо почати знайомити ваших продюсерів із нашими продюсерами через електронну пошту або Zoom. Якщо ви знаєте продюсерів, які мають проекти та хочуть їх презентувати, я буду радий познайомитись із ними. Я можу подивитися на проект і сказати, хто найкраще підійде копродюсером для цього фільму, позаяк продюсери займаються різними жанрами. І я можу підказати, хто спеціалізується, наприклад, на фільмах жахів, а хто – на романтичних комедіях.
– В Україні точиться багато дискусій про те, яким має бути повоєнне кіно. Про що варто знімати, аби це було цікаво іноземній аудиторії? Щоб це кіно дивилися не тільки у нас, а й у Швеції, наприклад?
– Я вважаю, це неминуче, що будуть фільми про війну. Напевно є тисячі історій людей про те, що вони пройшли, чого зазнали. Але мають бути також оптимістичні історії. Про майбутнє. У поствоєнний період варто просто дати свободу творчості сценаристам і режисерам. Але не варто забувати про війну: це як Друга світова. Досі цікаво дивитися проекти на цю тему.
– Так, але складається враження, що європейське суспільство вже трохи втомилося від війни.
– Гадаю, що люди, звісно, втомилися від війни. Але вони не повинні втомитися слухати та допомагати. Я вважаю, що дуже важливо продовжувати працювати з темою війни: робити про це і документальні стрічки, і художні, і короткометражні фільми, і телесеріали тощо.
