Вчора в ефір телеканалу ICTV2 вийшли ще три серії документального циклу «Медіа на війні: Трансформація». Проект виробництва FILM.UA Television розповідає про зміни, що під час повномасштабного вторгнення відбулися в медіапросторі нашої країни – і не тільки: наприклад, один з епізодів присвячено роботі українських журналістів за кордоном.
Серед героїв цього епізоду – Христина Суворіна. Свого часу вона працювала у програмі «Максимум», була ведучою «Подробиць» на «Інтері», але найбільше відома як ведуча проекту журналістських розслідувань «Інсайдер» на ICTV. Після звільнення з каналу Христина працювала в Чехії, де вела новини у проекті «Настоящее время», а чотири роки тому переїхала до Італії, де співпрацює з італійськими ЗМІ як журналістка та продюсер. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Христина стала своєрідним містком між італійськими медіа та правдивою інформацією про події на батьківщині. Наприклад, завдяки їй на телеканал Rete4, що належить другу путіна Сільвіо Берлусконі, запросили мера Бучі, котрий розповів про злочини, скоєні військовими рф; вона видала в ефір звернення командира морпіхів Сергія «Волини» Волинського до Папи Римського, а ще – показала на всю Італію, як українські цивільні ховаються в підвалах «Азовсталі».
Цей та інші епізоди документального циклу можна подивитися на YouTube-каналі FILM.UA, ми ж продовжуємо партнерський спецпроект про роботу медіа на війні, в якому публікуємо матеріали, що не увійшли до відео. На черзі – розмова з Христиною Суворіною.
– Христино, ти досить відома журналістка і телеведуча в Україні, протягом тривалого часу працювала в Чехії, а тепер ти в Італії. Розкажи, як тут опинилася.
– Я переїхала до Італії через кохання: вийшла заміж за італійця (посміхається).
– І відразу почала тут працювати?
– Я опинилася в Італії, коли почалася пандемія коронавірусу. Якщо памʼятаєш, тут була дуже складна ситуація, багато жертв, і я на той час співпрацювала з ТСН і «ТСН. Тиждень» як журналіст. У мене були прямі трансляції, я записувала інтерв'ю з італійськими медиками.
– А коли ти почала працювати з італійськими ЗМІ?
– Спочатку я жила в регіоні Марке, на узбережжі Адріатичного моря, де працювала журналістом інтернет-видання Fanoinforma. Потім звільнилася, бо ми переїжджали в інше місто, і тут почалася повномасштабна війна. Мене в LinkedIn знайшов продюсер телеканалу Rete4: я написала, що розмовляю українською, італійською й англійською та готова допомагати всім іноземним журналістам. Тож наразі я співпрацюю з [телерадіокомпанією] RAI, [телеканалом] LA7, Rete4 та газетою Quotidiano Nazionale.
– Отже, коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в Італії...
– Так, ми з чоловіком якраз переїхали у нову квартиру. Початок війни я зустріла з телефоном у руці і просто його не випускала: цілодобово читала новини, дивилася, що відбувається, повсякчас телефонувала та писала мамі – вона зараз живе в Києві. Перші дні повномасштабного вторгнення були для мене суцільним жахом, але загалом війна не стала для мене сюрпризом. Я жила в очікуванні такої війни, позаяк девʼять років тому росія вкрала у мене батьківщину: я не можу поїхати в Крим, не можу поїхати до міста, де народилася. В мене немає слів, які можуть описати це відчуття... Я дуже вдячна Італії, котра запропонувала мені другий дім, але ж це не моя батьківщина. І я ніколи не повернуся на ту Батьківщину, що була до цього. Водночас я рада, що була в Італії, коли почалося повномасштабне вторгнення, бо я, можна сказати, виконала свою місію. В перші дні мені зателефонував продюсер із Rete4 і запитав, чи можна зробити інтерв'ю. Я, звісно, погодилась, а потім мене покликали в студію програми Quarto Grado як гостю, як експерта. Я розповіла про те, що відбувається в Україні. На той час моя мама, сестра та мій племінник були в Києві. Я розплакалася в студії, оскільки знала, що у мами немає нічого, що в них удома немає навіть хліба. І це були такі паралельні реальності.
– Але ж це був не один ефір?
– Авжеж ні. Після цього ефіру я була в програмі Quarto Grado на Rete4 щоп'ятниці у прайм-тайм. Ми з колегою Себастьяною Кутуньо сиділи у ньюзрумі та стежили за українськими телеграм-каналами в режимі онлайн, я розповідала, що росіяни бомбардують Україну просто зараз, демонструвала в прямому ефірі відео зруйнованих квартир, ми показували дітей, які ховалися в холодних підвалах, та кадри, на яких цивільних намагалися визволити з-під завалів.
Мені почали телефонувати журналісти з різних медіа: комусь треба було щось перекласти, підтвердити якусь інформацію, щось знайти, домовитися про інтервʼю тощо. Тож я стала і продюсером, і журналістом, і перекладачем. Інколи я писала своїм знайомим журналістам, операторам в Україні – питала, що відбувається просто зараз, просила надсилати відео, аби ми могли показати це в ефірі італійського каналу. Я розповідала, як працюють українські журналісти, як вони виходять у прямий ефір із [підземного] паркінгу, бо Київ обстрілюють, ми показували ці відео в ефірі також. Для італійських журналістів це був шок. Я домовлялася про всі важливі інтервʼю. Мені вдалося витягти до студії мера Бучі. Він розказав, що це війна не лише росії проти України, а війна росії проти всього світу. Тобто, в деталях розповідаючи про все, що відбулося в Бучі, він зміг переконати людей у студії, що нічого спільного з демократією та людяністю росіяни не мають. Ти знаєш, він зміг передати навіть запах цього жахіття... Наприкінці програми ведучий потиснув йому руку, і я бачила сльози на його очах. А Джанлуіджі Нуцці (ведучий Quarto Grado) загалом дуже сильна людина, і побачити його сльози багато важить.
Також я записала інтерв'ю з засновником полку «Азов» Андрієм Білецьким, із мером Маріуполя, братами Кличко, генпрокурором України. Я давала в ефір звернення командира морпіхів Сергія «Волини», що тоді перебував на «Азовсталі», до Папи Римського, організувала інтерв'ю з українським послом у Римі та включення у прямий ефір Ірини Верещук. Записала вкрай важливе для італійського глядача інтерв'ю з жінками, які 65 днів провели з дітьми у підземеллі «Азовсталі». До речі, одна з них стала героїнею книжки, що незабаром вийде в Італії. Робоча назва – Mamma d'acciaio («Мама зі сталі»), я є співавтором цієї роботи.
Тобто я опинилася в потрібний час у потрібному місці. І мені здається, що я насправді зробила щось дуже важливе для України, оскільки італійські журналісти відчували через мене той біль, який всі українці носили в собі. Бо виявилося, що італійські журналісти не були готові щодня розповідати щось про країну, про яку вони нічого не знають.
– Маєш на увазі, що нас із росіянами вважали одним народом?
– І це також. Про Україну в Італії геть нічого не знали. Вони не розуміли, наприклад, що відбулося під час Революції гідності. Навіть мій чоловік. Я йому розповідала все в деталях, всю історію Майдану – і він казав, що по телевізору чи в газетах про це не говорили. Також італійці не розуміли, що росія та Україна – різні країни. Почувши, що я українка, вони через деякий час питали: «А що там росія, що там у Москві?» Зараз, звісно, ніхто вже так не каже, а якщо хтось помиляється, то одразу перепрошує.
– Це очікувано, позаяк росія вкладала великі гроші у пропаганду в Європі, зокрема в Італії.
– Так, і в Італії досі працюють журналісти, які, на мою думку, отримують гроші від росії, та їх запрошують на ефіри. Вони поширюють наративи російської пропаганди: про те, що «Азов» – це нацисти, про дітей Донбасу, оці типові історії. Я неодноразово була на ефірах, де мені доводилося з ними сперечатися. Було дуже важливо показати італійській аудиторії, хто такий насправді засновник «Азову» Андрій Білецький. Що він не холоднокровний маніяк, не нацист, не звір, як його малює російська пропаганда, а нормальна людина, котра любить свою Батьківщину. Я помітила, що дещо змінилося після виходу інтерв'ю з ним.
У мене була можливість виходити на поле битви за серця італійської аудиторії. Іноді я, мабуть, перетинала межі. Якось в ефірі я сперечалася з однією італійською режисеркою, що була на Донбасі до повномасштабного вторгнення росії. Для мене було нестерпно чути ці казки про те, що саме українці атакували «мірних житєлєй Донбаса». Я накинулася на неї з питаннями: хто організував її відрядження? Хто заплатив? Чи вона знає, що 2014 року на територію України були перекинуті російські військові? Що в мене є докази, інтерв'ю. І тут ведучий почав просто кричати: «Хто тут ведучий?! Або питання ставитиму я, або ви залишите студію!»
Після таких ефірів і статей мені писали особисті повідомлення в інстаграмі: «стули пельку», «тебе знайде путін» тощо. А якось після одного з ефірів за нами (за мною на канал заїхав чоловік) дуже довго слідкувала невідома автівка. Тоді чоловік спитав: «Те, що ти робиш, точно безпечно?» Я відповіла: «Ні, я справжня журналістка, і це завжди було і є небезпечно».
Після одного з ефірів за моєї участі в Італії вийшла стаття «Смерть журналістики в росії». Мені вдалося довести, що «РИА Новости», ТАСС – це органи пропаганди, які не мають геть нічого спільного з правдивою, перевіреною інформацією, а та невеличка кількість журналістів, що намагалися робити свою роботу, вже за ґратами.
– Як ти гадаєш, чому італійські ЗМІ досі запрошують журналістів чи режисерів, що співпрацюють із росією?
– Італійські журналісти запрошували Соловйова, Дугіна (він, до речі, чудово володіє італійською мовою), позаяк намагаються давати «іншу сторону». Їм потрібні рейтинги. Але вони не давали їм вести пропаганду в прямому ефірі, ставили незручні питання. Та знаєш, коли чуєш, яку нісенітницю несе, наприклад, Соловйов, розумієш, що перед твоїми очима – справжній нацист і маніяк, і це не засновник полку «Азов», а російський журналіст.
– Канал Rete4 належить до медіахолдингу Сільвіо Берлусконі. Його називають другом путіна, він має неоднозначну позицію щодо війни в Україні. Чому ти пішла до них?
– Для мене не було питання, йти чи не йти на канал Берлусконі. Вони мають величезну аудиторію, тим паче я завжди брала участь у програмах, які виходили у прямому ефірі. Тобто ніхто не міг пошматувати мій спіч, вирвати слова з контексту.
Один з українських журналістів мені написав: «Христе, та канали Берлусконі – це «сміття». Але на інформаційній війні є свої траншеї, де ти по вуха в бруді, проте вони рятують життя. Ти в бруді, але ти борешся, розповідаєш правду мільйонній аудиторії. Тут головне – аби репутація була чиста, а я навіть і гадки не мала, що можу якось забруднити свою репутацію, оскільки жодного разу за всю кар'єру в журналістиці, а це вже 22 роки, ніхто не насмілився вказувати мені, про що говорити, а про що – ні. Я була завжди певна, що зможу захистити свою позицію, хай хто буде моїм опонентом.
– А чи думала ти повернутися до України та розповідати про війну з місця подій?
– На початку у мене було відчуття провини: моя мама – там, а я тут, в Італії. Та я розуміла: якщо поїду в Україну, то не зможу прийти до студії та сперечатися, пояснювати, що відбувається насправді, надавати докази, боротися з російськими фейками. Тобто я гадаю, що моя робота тут була та є набагато ефективнішою, ніж якби я поїхала в Україну. Новини, котрі приходили з України, – смерті, кров, біль – усе це було важливо, це не було якоюсь статистикою. Для мене життя кожного українця було та є життям, а не частиною якогось матеріалу. Через мене мої італійські колеги відчували біль.
– Чи сталися зміни в ефірах італійського телебачення за час, що триває повномасштабна війна? Можливо, самі італійці почали краще розуміти, що відбувається в Україні та загалом тепер більше знають про Україну?
– Я знаю багато італійських журналістів, які розуміють, що відбувається, вони роблять матеріали з України, ризикуючи життям. За рік війни в Україні я бачила багато сліз італійців, навіть чоловіків. Після ефірів мене обіймали ведучі, інші експерти, журналісти. І плакали разом зі мною, казали: «Ми – з твоїм народом, українці такі сильні, ви перемагаєте щодня». Потім вони питали, як там мої родичі в Україні, намагалися впевнити мене, що я маю забрати їх до Італії, а я відповідала: «Ні, вони хочуть бути вдома! Вони хочуть жити в Україні». І вони житимуть у вільній Україні.
