Експерти в один голос називали фільм режисерки Марини Ер Горбач про початок війни на Донбасі та катастрофу MH17 майже гарантованим кандидатом до шортліста. Але американські кіноакадеміки несподівано дали задній хід…
Отже, цього разу до шортліста потрапили: «Аргентина, 1985» (Argentina, 1985; Аргентина), «Корсет» (Corsage; Австрія), «Близько» (Close; Бельгія), «Повернення до Сеула» (Return To Seoul; Камбоджа), «Святий павук» (Holy Spider; Данія), «Сент-Омер» (Saint Omer; Франція), «На Західному фронті без змін» (All Quiet On The Western Front; Німеччина), «Одного разу у кіно» (Last Film Show; Індія); «Тихоня» (The Quiet Girl; Ірландія); «Бардо» (Bardo, False Chronicle Of A Handful Of Truths; Мексика), «Блакитний кафтан» (The Blue Caftan; Марокко), «Країна радості» (Joyland; Пакистан), «ЕО» (EO; Польща); «Рішення піти» (Decision To Leave; Південна Корея), «Змова в Каїрі» (Cairo Conspiracy; Швеція).
Дуже прикро, що саме цьогоріч України не буде в номінації «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Проте український наратив усе ж вплинув на перебіг нинішніх оскарівських перегонів. Як саме? Розбираємося разом з авторитетним американським індустріальним виданням Deadline. Готуючись до оголошення номінантів, видання підготувало матеріал про найвірогідніших кандидатів до шортліста з промовистою назвою «Озираючись у гніві: чи вторгнення росії в Україну визначить порядок денний цьогорічної міжнародної оскарівської гонки?», а ми переклали й адаптували його для вас. Отже – слово авторові Deadline Деймону Вайсу (Damon Wise).
Хай яким дивним це видається, «Оскар» за найкращий міжнародний повнометражний ігровий фільм зазвичай одержують універсальні стрічки, а не ті, що мають певну географічну специфіку. Торішній переможець «Сядь за кермо моєї машини» більше говорив про загалом притаманну людям налаштованість на самотність, ніж про особливості динаміки стосунків у сучасній Японії. Так само як і данські п'янички у «Ще по одній» (2021) зазнавали прикростей у той самий спосіб, як і пияки будь-якої іншої країни – від Албанії до Замбії. Можливо, Кіноакадемія вважає, що реальне життя краще залишити документалкам, проте перемога 2015 року моторошної драми про Другу світову «Син Саула» каже про те, що завжди є шанс. І вірогідно, 2022-й, коли весь світ трусить через вторгнення владіміра путіна в Україну, може бути одним із тих років, який привертає увагу до фільмів, що ґрунтуються на фактах.
Очевидно, що раптовий маневр путіна 24 лютого заскочив багатьох зненацька – особливо в галузі, котра зазвичай реагує повільно. Проте Марина Ер Горбач почала роботу над своїм фільмом «Клондайк» – офіційним кандидатом від України на «Оскар» – майже два роки тому. «Ми знімали цей фільм у режимі нон-стоп 2020 року, – сказала вона на пресконференції в Сараєво, – маючи відчуття, що вже запізнилися, бо вже було шість років [російської] окупації [після анексії Криму]» (докладно про кейс виробництва «Клондайку» читайте в нашому інтерв'ю з режисеркою за посиланням. – MBR).
Події відбуваються 17 липня 2014 року, у день, коли невідомі сили, ймовірно використовуючи російську ракету, збили рейс Малайзійських авіаліній MH17 (ми залишили оригінальне формулювання Деймона Вайса щодо «невідомих сил», хоча їхнє й без того сумнівне «інкогніто» вже остаточно розкрите навіть судом у Гаазі. – MBR). «Клондайк» розповідає історію вагітної власниці ферми, що опинилася в епіцентрі наступу росії на Донбас. «Я добре пам'ятаю той день, – сказала Ер Горбач, – бо це була величезна громадянська та міжнародна авіакатастрофа. Це не був український чи російський літак, це не був військовий літак. Це була геть шокувальна подія. І ми подумали: «ЇЇ не проігнорують ані світ, ані міжнародні політики, ані журналісти, ані будь-хто. Це спричинить велику дискусію про події в Україні». Але 2016 року я зрозуміла, що такого не відбувається».
У фільмі «Клондайк» Ер Горбач прагне нагадати людям про гуманітарну ціну війни: не лише втрату життів, а й втрату домівок і засобів до існування під час вимушеного переміщення. «Часто, коли люди перебувають у зоні бойових дій, за кілька місяців чи років у них виникає відчуття, що про них забули, – каже режисерка, – що ніхто не поділяє їхнього болю і ніхто не розуміє, що з ними насправді відбувається. Знаю, що багатьом українцям важко дивитися [мій] фільм, але я також хочу, аби ці люди знали: я відчуваю той самий біль, що й вони. І намагаюся поділитись цим почуттям із глядачами. [У цьому фільмі] я прагну, щоб глядач відчув силу жіночих інстинктів виживати, чинити опір і боротися за майбутнє».
Росія, звісно, не братиме участі у змаганнях цього року, зневаживши «Оскар» превентивним ударом. Натомість деякі країни дуже хочуть повинитися за ганебні епізоди свого минулого. Нова Зеландія цьогоріч висунула стрічку Теарепи Кахі Muru (назва фільму – це багатозначне слово з мови маорі, яке серед іншого означає «пробачити»). Дія розгортається в мирній долині Руатокі в регіоні Тюхое в Новій Зеландії. Стрічка розповідає про серію поліцейських рейдів 2007 року, під час яких влада націлилася на корінну громаду, сподіваючись зупинити діяльність активістів маорі в цьому районі, неправдиво зображуючи їх як місцевих терористів.
Зірка фільму Кліфф Кертіс визнає: ці події – наче пляма на такій прогресивній нації. «Але що чудово в нашій країні, то це те, що ми розповідаємо про все це за підтримки нашого уряду, – каже він. – Знаєте, інші уряди можуть бути не настільки готові брати участь у такому дослідженні того, ким ми насправді є. І тому критично важливо та здорово мати можливість досліджувати речі, незручні для нас».
Ще одна країна, готова відкрити рани минулого, – Аргентина. Насправді вона вже робила це в контексті «Оскара», одержавши 2009 року нагороду Кіноакадемії за нуар-трилер Хуана Хосе Кампанельї «Таємниця в його очах», дія котрого розгорталася в роки, що передували військовій диктатурі з її ескадронами смерті. А цьогоріч країна подала на «Оскар» стрічку Сантьяго Мітре «Аргентина, 1985» – розповідь про судовий процес, в результаті якого було зрештою ув'язнено відповідальних за тортури та вбивства тисяч людей.
1975–1983 роки – це темні часи, що кинули довгу тінь на подальшу історію Аргентини. Зірка стрічки Рікардо Дарін каже: «Була ціла хвиля аргентинських сценаристів, які пережили той важкий етап і ту жахливу диктатуру. Вони почувалися зобов'язаними звертатися до цього досвіду, ось чому той період відзначився деякими фільмами, котрі дуже важко дивитись». А нині, за його словами, є нове покоління, що вже не відчуває таких зобов'язань перед минулим: «І завдяки цьому ви дістаєте ту саму тему, ту саму історію, проте розглянуту й подану в геть іншій формі».
Тож «Аргентина, 1985» може привернути увагу Кіноакадемії: адже, попри цілковиту серйозність в оцінці злочинів хунти, фільм часто дуже смішний, особливо коли йдеться про персонажа Рікардо Даріна – дотепного, нешанобливого адвоката Хуліо Страссеру. «Я вважаю, що це дуже розумна сценарна стратегія, – каже Дарін. – Вона береже наші сили для другої половини фільму, котра інакше могла б видатися глядачам заважкою, зажорстокою, обтяжливою. Для мене це один зі справді сильних аспектів стрічки: те, що важкі теми, які ми досліджуємо, не перевантажують глядачів».
Однак історій про війну [серед національних кандидатів на потрапляння до оскарівського шортліста] цього року порівняно мало. Увагу виборців може привернути йорданський претендент «Фарха» про дівчину-підлітка, що опинилася серед суперечливих наслідків плану ООН із розділу Палестини 1947 року (він передбачав припинення британського мандату в Палестині до 1 серпня 1948 року та рекомендував створення на її території двох неназваних держав: єврейської і арабської; Єрусалим і Віфлеєм мали стати територією під міжнародним контролем. Неприйняття плану з боку арабської спільноти стало причиною початку Арабо-ізраїльської війни 1947–1949 років. – MBR). «Коли ти дивишся фільм про Палестину, то завжди гадаєш, що дивитимешся політичну стрічку, – каже режисер Дарін Дж. Саллам. – Але це насамперед мала бути людська історія про дитину, котра змушена швидко подорослішати та стати жінкою. І це не був її вибір».
Продюсер Діма Азар пояснює трохи більше: «Фільм називається «Фарха», арабською це означає «радість». Це стосується радості, яку вкрали у палестинського народу 1948 року, і для нас було важливо показати, що в Палестині є світло, що це земля з людьми, котрі мають життя, мрії та прагнення. Майже в кожній родині в Йорданії ви почуєте історію про Палестину 1948 року, про те, що трапилося з цією конкретною родиною і як вони врешті-решт через це опинилися в Йорданії» (водночас варто зазначити, що стрічка спричинила дуже сильну негативну реакцію Ізраїлю: посадовці країни стверджували, що творці фільму вдаються до наклепу та заохочують до насильницьких дій стосовно ізраїльських солдатів; а прості ізраїльтяни запустили заклик щодо відмови від підписки на Netflix, де стрічка вийшла після торішньої прем'єри на кінофестивалі в Торонто. – MBR).
Проте жоден конфлікт наразі не був таким глобальним потрясінням, як Перша світова війна, що є темою хіта Netflix [німецького режисера] Едварда Берґера «На Західному фронті без змін», екранізації мемуарів/роману Еріха Марії Ремарка 1929 року.
Для багатьох американська версія 1930 року є бездоганною, тож навіщо знову робити екранізацію? «Для мене головною причиною було бажання повернутися до німецького роману та зробити з нього німецький фільм, – каже режисер. – Привнести те, що маємо саме ми, чого не могли б зробити ані британські, ані американські фільммейкери, оскільки це не є їхнім надбанням».
Він акцентує, що під час війни Британія зазнала нападу, вона захищалася, згодом до неї приєдналась Америка, завдяки чому Європа була звільнена від фашизму. «У цьому є почуття гордості, – каже режисер. – Ідеться про честь – є що згадати. Але в Німеччини нічого схожого немає. Є лише сором і провина, жах і відповідальність за те, що сталось. І це, на мою думку, робить фільм геть іншим» (і саме цю стрічку Німеччина висунула своїм цьогорічним кандидатом, який зрештою потрапив до шортліста. – MBR).
