«Гаспар Ное написав Climax, здається, за сім днів – і сам. А в співпраці у цьому плані набагато простіше та швидше. І взагалі, коли розумієш про що пишеш, то там уже історія сама складається» – так режисер і сценарист Мирослав Латик відповідає на питання, як йому зі співавторкою, продюсеркою та сценаристкою Оксаною Іванюк фактично за місяць від початку повномасштабної війни вдалося написати сценарій повнометражного ігрового фільму «Покоління Z», прямо пов'язаного з її подіями.
Швидкість написання була виправданою. «Ми цілилися на лос-анджелеський New Media Film Festival – буквально писали під аплікаційний дедлайн», – пояснює Оксана Іванюк. Цілились – і влучили: проект про молодих хлопців і дівчат, що застрягли в підвалі маріупольського нічного клубу під час вторгнення окупантів, не лише потрапив до програми фестивалю, котрий відбувся на початку червня, а й став переможцем у номінації «Топ-3 сценаріїв», що дає йому великі можливості для пошуку партнерів і подальшої реалізації.
Мирослав Латик і Оксана Іванюк (ліворуч) на врученні нагороди New Media Film Festival
У нашій бесіді з Мирославом та Оксаною – про те, що це за фестиваль і проект (фактично перший готовий сценарій українського ігрового фільму про події повномасштабної війни), а також про те, що наразі відбувається з іншим фільмом режисера, багатостраждальним «Максимом Осою».
Робота як «терапія» ковіду та війни
«24 лютого я відвіз сім'ю на Захід України й 25-го поїхав назад до Києва. У процесі захворів на ковід – температура під 40 – і 26-го зранку я просто фізично застряг у машині під Васильковом, саме коли його штурмували. Не міг вибратися з лісу: ну от просто зарився в болото машиною», – пригадує Мирослав, як для нього почалася повномасштабна війна.
А буквально разом із цим – і робота над проектом. «Оксана знала, що я повертаюся: писала мені, моніторила, де я, що зі мною. Десь о шостій ранку скинув їй геолокацію: «Ось, я в цьому ліску». Вона приїхала й мене витягла. В мене температура «сорокет», Оксана каже: «Ну куди ти підеш такий, в яку тероборону?» І запропонувала, поки я хворію – ще незрозуміло було, ковід у мене чи що, – переїхати до них. Тож я переїхав і лікувався там фактично місяць. А поки лікувався – почали думати, що робити далі. Намагаються штурмувати Київ, комендантська година, всі хворі – я ще чоловіка Оксани заразив. Але на цьому тлі вирішуємо, що треба просто накидати ідей: навіть не про те, шо відбувається, а взагалі – універсальних, не прив'язаних до війни».
Проте над універсальними ідеями все ж таки взяла гору ідея актуальна. «Найбільш тригерною темою тоді був Маріуполь. І це виросло в ідею покоління Z: молодих людей, що народилися від середини-кінця 1990-х до початку 2010-х, яка в паралелях співпала з ідеями про операцію Z, – розповідає Латик. – Проект про молодих людей, котрі спершу не хочуть, а потім не можуть вибратись: адже Марік був окупований фактично з другого дня, коли в них там світло зникло. І ми вибудували хронологію нашого сюжету в прив'язці до реальних подій, але здебільшого робили акцент саме на тому, як люди сприймають зникнення речей, до котрих усі звикли: світла, води. Як звикають бачити смерть поруч. У Києві це було в якомусь… легшому форматі: місто точково бомбили в цей період. Ми бачили ракети, що пролітали, мали власний емоційний досвід. І водночас у нас була знайома, що майже на півтора місяця втратила зв'язок із донькою, котра поїхала до Маріуполя... Тож ми, використовуючи дуже багато інформації, що була в інтернеті, склали арку сюжету. І вибудували таку, скажімо, непросту історію».
Синопсис цієї історії такий: «Восьмеро друзів намагаються вижити в Маріуполі протягом перших десяти днів повномасштабної війни між росією та Україною. Головна героїня Віка не хоче залишати місто без Тіма, бармена, в якого вона закохана. Дівчина застрягла в підземному нічному клубі разом із ним та їхніми новими супутниками – усім по 18 років. Пізніше до них приєднується Макс (20 років), природжений «виживальник», що розробляє план втечі з міста. Вони бачать багато смертей і змушені будуть убивати самі, але в усьому цьому божевіллі знаходять кохання, яке допомагає їм зберегти людські цінності. Молоді люди намагаються осмислити те, що відбувається, замислитися над реальністю війни та налагодити нові стосунки. Вони прагнуть вижити, але не всім це вдасться, бо Маріуполь стирають дощенту».
«Завдання цієї історії – тригернути»
Авторам сценарію зумери близькі й зрозумілі. «У Мирослава двоє дітей, старшому з яких 19 років, а моєму сину 22 роки, – розповідає Оксана. – Тобто фактично наші діти – це і є діти покоління Z. Коли писали, ми дивились їхні інстаграми; знайомились – умовно, віртуально – з тими персонажами, котрі є їхніми друзями в реальному житті. Ми від самого початку знали, що писатимемо про дітей: що це буде дуже багато смартфонів, переговорів, як у серіалі «Як продавати наркотики онлайн (швидко)». Така напіввіртуальна історія: розказана через месенджери, соцмережі».
Але які соцмережі в маріупольському підвалі, де смартфони перетворилися на «цегли» вже буквально за кілька днів? «Так і є, – підтверджує Мирослав. – Та це лише самий початок історії. Ми поетапно відбираємо в героїв усе, чим вони жили. Зумери дуже полюбляють грати: якщо є три зумери й одна ломака, то вони придумають гру на цілий день. І ось вони намагаються себе веселити чимось. Але війна дедалі ближча, ближча… Ми просто відбираємо в них усе. Разом з їхніми життями».
Коли читаєш синопсис, спершу може видатися, що це типовий підлітковий трилер. І відповідно, може виникнути питання: а чи доречно обирати такий жанр для такої теми? Проте перше враження оманливе.
«Я б не назвала це підлітковим трилером. На мій погляд, це драма, – каже Оксана. – Ми всі так чи інакше переживаємо цю війну. І всі отримуємо абсолютно шалений емоційний досвід: події, переживання, збережені та зруйновані взаємини з людьми, смерті навколо нас – найближче коло людей (знайомі, родичі). Водоспад цього емоційного досвіду нам усім треба якось перетравлювати, далі з ним якось жити. І кіно – це один зі способів такого перетравлення: на індивідуальному, колективному, суспільному рівні. Спосіб переробити цей досвід на якусь «вижимку», концентрат, з якого ми виростимо щось після війни».
«У принципі, це така авторська історія, ближча до фестивального кіно, – закриває питання щодо жанру Мирослав. – Події сюжету відбуваються протягом десяти днів, коли у цих дітей, наших героїв, дуже швидко ламається життя. Ми закінчили це все складати й формувати десь наприкінці березня: на цей період фактично в Маріуполі лишався вже лише «Азов», майже все місто окуповане росіянами…»
Окрім Маріуполя на сюжет уплинули й події на інших тимчасово окупованих територіях. «Коли звільнили Бучу та Ірпінь, ми під сильним емоційним враженням, від шоку, спричиненого тим, що там усі побачили, змінили фінал: він став значно жорсткішим і ближчим до реальності», – каже Оксана.
«Так, після Бучі й Ірпеня ми ще жорсткіше позакручували емоційні гайки, щоб навіть не давати варіантів для сумнівів, – підтримує Мирослав. – У фіналі історії лишається герой, який вирішує йти воювати. На старті це такий виживальник, а у фіналі – людина, котра фактично з емоцією помсти йде вбивати всю нечисть. Він навіть не зміг виїхати з Маріуполя: просто йде містом шукати «азовців» або ще когось, до кого може приєднатися...»
Що ж, із жанром зрозуміло. Проте є ще питання назви: «Покоління Z». Мимоволі згадується нещодавня історія з фільмом відкриття Каннського кінофестивалю – стрічкою Мішеля Азанавічуса Z, яку через громадські протести та прохання українців екстрено перейменували на Coupez!.
«Геть не відчуваємо дискомфорту через це. Бо насправді завдання цієї історії – тригернути, – зізнається Мирослав. – Тригернути принаймні в цих двох ключових точках, які співпали у назві, – зумери та «спецоперація Z». Ця назва – дуже прицільний такий удар. До того ж усе, що пов'язане з «зеткою», – воно вже, в принципі, стало культурним мемом, кодом, і в контексті привернення уваги до проекту нерозумно від цього відмовлятися. Не ми перші, й не ми останні, хто акцентуватиме саме на літері Z».
Українське ігрове кіно: де шукати гроші
Зараз сценарій «Покоління Z» існує у форматі розширеного тритменту. «Є біблія персонажів. Є всі сцени (понад дев'яносто) – вся подієвість, усі взаємини, сюжетні ходи, твісти, – складені в історію, але без діалогів. Дописати – це питання п'яти-семи днів, – каже Латик. – Ми завершили роботу наприкінці березня: на той час вирішили не йти в подальшу деталізацію, а взятися до чогось іншого – почекати, що буде з Маріуполем».
Новина про потрапляння проекту Латика й Іванюк до програми New Media Film Festival з'явилася в середині квітня. Цей фестиваль, започаткований 2013 року, передусім націлений на платформи. У його програмі – найрізноманітніші за жанром, форматом, хронометражем, стадією готовності проекти.
«Насамперед цей фестиваль вирізняється контентом: там справді все різне, – пояснює Мирослав. – Але концентрується він саме на девелопменті: виступає як майданчик для того, щоб познайомитися з людьми, яких зацікавить твій проект. Це не фестиваль готових фільмів і регалій-призів, а радше такий формат напівпітчингу. Там можна представити проект навіть на рівні ідеї. New Media Film Festival дуже акцентує, що на ньому присутні люди з HBO, Amazon, Apple TV Plus, Netflix тощо. Такий конекшен – це, напевно, було найважливіше в цьому фестивалі: пошук потенційних копродукційних партнерів або повністю продаж ідеї під виробництво».
Гран-прі – грошовий приз у розмірі $45 тис. – розігрується між усіма проектами-учасниками. «Звісно, ми хотіли його здобути, та, на жаль, не здобули, – розповідає Оксана. – Але стали переможцями в номінації «Топ-3 сценаріїв» – і це, в принципі, дуже круто, бо номінація передбачає низку бонусів. Зокрема, ми отримали великий пакет, який дає можливість безкоштовно долучитися до різних платформ: iPitch, InkTip тощо. Це внутрішньоголлівудські індустрійні платформи з платною підпискою, котру ми отримали безкоштовно. І протягом року можемо подавати туди сценарії – та пітчити їх різним виробничим компаніям, великим студіям, стримінгам тощо. Протягом лише перших десяти днів після фестивалю ми дістали три запити від американських продакшен-компаній щодо можливостей співпраці, а також від однієї дистрибуторської компанії. Подивимося, що з цього виросте, але принаймні світ закрутився навколо нашої історії».
Оксана й Мирослав акцентують, наскільки важливою була особиста присутність на фестивалі: «Це геть інший рівень спілкування, залучення людей, їхньої зацікавленості в проекті». Проте потрапити до США виявилося дуже непростою справою. «В мене не було американської візи, і я чоловік призивного віку. Візу зараз найближче до нас роблять у Німеччині – у Франкфурті-на-Майні або Мюнхені. І ми мали цілий квест із виїздом. У нас була мета, не було жодних підстав гадати, що я не повернуся назад. Але Держкіно – а саме на нього з Мінкульту перенаправляють усіх, хто просить про допомогу щодо виїзду з питань кіно, – відмовило: до того ж їхня відповідь прийшла, коли ми вже, здається, в Польщі були. А виїхати нам зрештою вдалося лише завдяки сприянню з боку народного депутата Андрія Шараськіна (український актор, режисер і один із «кіборгів», що брав участь в обороні ДАПу; народний депутат України IX скликання. – MBR)».
Автори «Покоління Z» зізнаються, що їх приємно здивував рівень обізнаності людей про те, що відбувається в Україні. «Після презентації проекту літній афроамериканець-офіціант облишив свою роботу з кейтерингу і сорок хвилин нас про все розпитував. Водночас він у деталях знав про Бучу, про Ірпінь, умів правильно вимовляти слово «Харків». А просто після церемонії нагородження до нас підійшов оператор, який знімав фільм, що здобув приз на фестивалі: «Хлопці-дівчата, я хотів їхати в Україну, але я вже старий, воювати як слід не можу – та й не вмію. Але дуже хочу з вами попрацювати: зніматимете – беріть мене оператором-постановником. Я крутий, я вам скину резюме!» Одне слово, рівень підтримки й зацікавленості в темі справді дуже великий», – розповідає Оксана.
Шлях, яким пішли Латик та Іванюк, – від самого початку шукати фінансування ігрового фільму не в Україні, а за кордоном – є більш ніж логічним. «Ми розуміємо, що в Україні знайти фінансування протягом найближчих кількох років буде фактично неможливо. Тому ми з «Поколінням Z» і ще кількома ігровими проектами, над якими зараз працюємо з Мирославом, націлені на пошук грантів, копродакшен-партнерів тощо», – каже Оксана.
«Максим Оса»: закриті покази в США
«Покоління Z» наразі існує лише у вигляді сценарію. Проте інший проект Мирослава Латика – «Максим Оса», що був розпочатий ще 2013-го й змінив кілька режисерів (останнім з яких, власне, і став Латик), – за документами був зданий Держкіно ще 2020 року. Та відтоді про фільм нічого не було чути аж донедавна, коли він з'явився в міжнародному й українському каталозі FILM.UA Distribution.
«Справді, він зданий Держкіно ще 2020-го, – підтверджує Мирослав, відповідаючи на питання про поточний статус проекту. – Але потім іще дороблялися певні моменти з музикою, знайшовся ще один композитор; якісь речі перероблялися в плані монтажу. Коли показали стрічку FILM.UA, вони попросили, якщо не помиляюся, скоротити її на п'ять хвилин, аби була форматна тривалість. Тобто фільм готовий з 2020 року, але він увесь час якось покращується, а запланований до повномасштабної війни реліз мав бути восени цього року».
Звісно, зараз неможливо спрогнозувати, коли відбудеться український прокат. Але дехто фільм уже бачив – хоча й за кордоном. «Закриті покази фільму вже були в Нью-Йорку, Лас-Вегасі та ще у кількох містах. Вже є тизер і трейлер проекту. Та як, де воно продаватиметься – я не знаю, бо з певного часу відійшов від цих процесів», – резюмує режисер.
