«Упродовж останніх 16 місяців я читаю про все, що відбувається в Україні, слухаю подкасти, новини, читаю Telegram. Це, мабуть, найважливіша причина, чому я приїхав сюди, – розповів ізраїльський режисер Леон Прудовський про свою присутність на кінофестивалі «Миколайчук OPEN», у міжнародному конкурсі котрого змагалася його трагікомедія «Мій сусід Адольф» (My Neighbor Adolf), створена у копродукції Ізраїлю, Польщі та Колумбії. – Я був в Україні певний час тому, тож знаю цю країну та люблю її. Тут завжди було більше свободи, цікавіше, нормальніше життя».
Леон Прудовський, народжений у радянському Ленінграді, разом із батьками емігрував до Ізраїлю у тринадцятирічному віці. Але знає, про що говорить, порівнюючи враження від України та росії: за майже двадцятирічну кінокар'єру він кілька разів співпрацював із росіянами, чого було достатньо, аби зрозуміти, що наша країна «обрала кращий шлях для свого майбутнього». Власне про ці відмінності ми й поговорили з режисером, продюсером і сценаристом. А ще – про ставлення ізраїльтян до російсько-української війни, можливості копродукції та корисний досвід ізраїльських кінематографістів, що, з одного боку, мали переосмислювати геноцид свого народу, а з іншого – створювати фільми під час війни.
– Леоне, якою була ваша дорога до Чернівців? Чи не було вам страшно їхати в Україну, коли триває повномасштабна війна?
– Ми прилетіли в [румунське місто] Яси, а потім чотири години їхали машиною з водієм, який трохи розмовляв англійською. Вдень це відчувалося б як звичайна поїздка, та коли ти вночі намагаєшся в'їхати до країни, де йде війна, – це навіть трохи романтично. Я не був у Києві – там усе, мабуть, відчувалося б інакше. Але я б із радістю поїхав до Києва, якби була така можливість: я полюбляю пригоди та часто в них потрапляю. Зараз я приїхав із сином, і його мама дуже переживала: телефонувала, писала повсякчас.
Старшому синові Леона (праворуч) майже 19 років, і він, за словами режисера, також не боявся їхати: «Навпаки, був дуже зацікавлений. За кілька місяців він піде в армію, в Ізраїлі. Тож це був мій подарунок йому – подорож до Румунії та України»
– Як в Ізраїлі висвітлюють війну в Україні, наскільки багато про неї говорять? Чи можна скласти цілісну картину?
– Є дві відповіді на це питання. В Ізраїлі досить великий сегмент людей з колишнього СРСР, які набагато більше залучені в усе, повʼязане з війною. А є ізраїльтяни, що народилися в Ізраїлі та не мають жодного зв'язку з пострадянськими країнами. Моя родина походить із СРСР, тож у нас [повномасштабна війна] – одна з найважливіших тем протягом останніх 16 місяців. Мої друзі ізраїльтяни знають набагато менше, але загальне уявлення, загальна картинка у них є. Загалом я ніколи не зустрічав когось, хто прийняв би російську сторону. Можливо, одну людину. Але це було півтора року тому, і відтоді я не спілкуюся з цією людиною.
– Повернімося до кіновиробництва: як це влаштовано в Ізраїлі та наскільки до процесу залучена держава?
– Загалом в Ізраїлі є два великі кінофонди: Тель-Авівський кінофонд Рабиновича й Ізраїльський кінофонд. А ще декілька регіональних, які дають набагато менше грошей на дуже специфічні проекти, але однаково існують. Кінофонди спонсорують від 30% до 45% бюджету ізраїльських фільмів. Водночас середній бюджет однієї стрічки становить трохи менше ніж $1 млн.
Ми також маємо копродукції: переважно з Німеччиною, Францією та Польщею. Також буває співпраця з Італією та Іспанією, але набагато рідше. Крім того, є нечасті кейси невеликих інвестицій від заможних бізнесменів. Наприклад, фільм «Мій сусід Адольф» мав таку допомогу – але це зовсім небагато.
Десять років тому, коли я зняв свій перший художній фільм, ми отримали трохи грошей від телебачення: тоді ізраїльські телеканали були зобов'язані віддавати певний відсоток свого бюджету на фільми. Але зараз це вже не регулюється законами.
Події стрічки «Мій сусід Адольф», котра поєднує елементи чорної комедії та драми, розгортаються 1960 року – після того як Ізраїль викрав «архітектора Голокосту» Адольфа Айхмана з Аргентини. У віддаленому селі в Колумбії поряд із місцевим мешканцем, що пережив Голокост, оселяється новий сусід, підозріло схожий на Адольфа Гітлера...
– Фільм «Мій сусід Адольф» також мав підтримку Фонду Рабіновича. Розкажіть, як він працює. Які стрічки підтримує?
– Так, це один із двох найбільших фондів. У принципі, будь-який фільм, написаний або знятий ізраїльтянином і спродюсований ізраїльтянином, може отримати фінансування. У стрічці можуть говорити будь-якою мовою, її навіть можна зняти у будь-якій країні, але, щоб отримати фінансування, у контракті треба дати згоду під пунктом про те, що у фільмі не можна погано говорити про Ізраїль, не можна згадувати про палестинську проблему та не можна згадувати про Накбу – це палестинський день жалоби й одночасно День незалежності Ізраїлю. Мій продюсер поставив згоду під цими пунктами, і ми отримали фінансування. Я навіть не знав, що він підписав ці параграфи, та він підписав, оскільки у нього не було вибору тієї миті.
Проте перед премʼєрою стрічки «Мій сусід Адольф» на фестивалі в Локарно деякі ізраїльські активісти через це намагалися влаштувати бойкот нашого фільму. Я тоді боявся, що його навіть можуть зняти з конкурсу. Хоча у фільмі взагалі не згадуються жодні заборонені теми: навпаки, ми говоримо про дружбу та ворожнечу. Тут варто додати: якби я хотів зняти фільм про палестинців, наприклад, я б боровся за те, щоб зробити його так, як я хочу.
Але кілька місяців тому, здається, всі контроверсійні пункти угоди у Фонді Рабиновича прибрали.
– Чи є загалом проблеми з цензурою в Ізраїлі?
– У нас в Ізраїлі багато проблем, але дуже приємно, що ми залишаємося демократичною та дуже вільною країною. І якщо трапляються якісь інциденти, люди виходять на вулицю та виражають свою незгоду. Так було 4–5 місяців тому: люди регулярно виходили на протести. Щосуботи 100 тис. осіб виходили на вулиці та вимагали демократії. Я також був на багатьох протестах... Ми маємо багато проблем, але справляємося з ними. Що буде за рік чи два з цим урядом – невідомо.
Річ у тім, що у нас зараз один із найгірших (якщо не найгірший) уряд за всю історію Ізраїля, на мою субʼєктивну думку, звісно. Наш нинішній прем'єр-міністр роками пишався тим, що був другом Путіна. Це зараз не дуже грає йому на руку, але він це ігнорує. Нещодавно російська делегація приїжджала до Єрусалима та підписувала якісь угоди: багато людей в Ізраїлі були шоковані цим. Наш уряд ніби хоче відірватися від західного світу та наблизитися до східних авторитарних культур.
– До повномасштабної війни найбільшим інвестором у кіновиробництво в Україні була держава. Копродукції становили невелику частку проектів, фільми з приватними інвестиціями – ще меншу. А який розподіл грошей на кіно в Ізраїлі?
– У двох кінофондах, про які я згадав вище, можна отримати плюс-мінус $450 тис. підтримки на один «звичайний» фільм. Малобюджетні проекти можуть отримати $5–50 тис. допомоги. Це приблизно 30–45% від усього бюджету. Можна також залучити кошти з копродукції. Якщо немає копродукції та ви не можете залучити приватні кошти, можна вкласти власні гроші – це те, що практикує багато кіновиробників у нас. Наприклад, моя зарплата становить 7–10% бюджету стрічки: я можу інвестувати цю зарплату на стадії виробництва й отримати свої гроші, коли фільм вийде в прокат.
– Чи мають продюсери повертати гроші, отримані від кінофондів?
– Державні гроші ми називаємо дешевими грошима. Це означає, що державі потрібно повернути приблизно 15% від виділеної суми. Ізраїль – дуже маленька країна, у нас 8 млн населення. Два-три мільйони – це релігійні люди, які не дуже дивляться кіно. І ще є арабські громади, котрі також не сильно дивляться кіно. Тобто дуже потенційно у нас є 7 млн глядачів: навіть якщо кожен придбає квиток (а такого точно не станеться), фільм не буде рентабельним. Можливо, якщо продати стрічку за кордон, ви зможете заробити трохи грошей. Але небагато. Лише один фільм десь раз на три роки може принести велику суму грошей.
– А як за таких умов працюють режисери-дебютанти? Чи є у вас державні програми з фінансування, гранти?
– Загалом є десь чотири фільмофонди, які можуть дати гроші студенту: в такий спосіб можна отримати до $5 тис. на короткометражну стрічку. Ці кошти покривають бюджет на створення студентського фільму. Крім того, кіношкола надає все необхідне обладнання. Тож, у принципі, студенту кіно зняти можна, але це нелегко.
Навчаючись у кіношколі в Тель-Авіві, я отримував кошти за такою системою кілька разів, зокрема й на дипломну роботу. Відчуваю, ніби це було вчора, але щоразу, коли згадую про це, виявляється, що минуло вже 20 років. Мій старший син народився за два тижні до зйомок мого дипломного фільму. Він навіть знімався немовлям, але я не використав цієї сцени (сміється).
– Стрічка «Мій сусід Адольф» вироблялася разом із Польщею та Колумбією. І якщо Польща – вибір зрозумілий, то Колумбія – це неочікувано. Розкажіть детальніше про цю копродукційну схему.
– Усе дуже просто: в Колумбії діє система рібейту (повертаються до 40% коштів, витрачених у країні безпосередньо на виробництво та постпродакшен, а також до 20% – на «послуги з логістики»: готелі, харчування, транспорт. – MBR). Крім того, Колумбія – набагато дешевша країна, ніж Польща або Ізраїль. Тож, знімаючи там, ми змогли зробити набагато більше речей, ніж у Польщі чи Ізраїлі.
Стрічка «Мій сусід Адольф» не перемогла у своїй номінації, але здобула спеціальний приз «Миколайчук OPEN»
– Та однаково не так багато режисерів обирають Південну Америку місцем зйомок.
– Але моя історія про Південну Америку. Про Адольфа Гітлера та втечу з Європи до Південної Америки. Мені були потрібні два будинки для зйомок. Ми шукали їх в Європі, Іспанії, Португалії, на іспанських островах. Потім поїхали до Південної Америки: Бразилії, Аргентини. По суті, знімати в Колумбії виявилося найпростіше.
– Ви сказали, що в Ізраїлі не дуже популярно вкладати приватні гроші у кінематограф. Чому?
– Бо дуже важко отримати прибуток. Вкладаючи у фільм 200 тис. євро, ви дивитиметеся на це як на інвестицію. А ще ви будете дивитися на інші варіанти інвестицій: і кожен із цих інших варіантів може бути набагато вигіднішим.
Але є люди, які бачать, що фільм має потенціал потрапити на великий фестиваль або висвітлює дуже актуальну тему. Тоді вони кажуть: «Гаразд, я готовий ризикнути. Оскільки, по-перше, вірю, що інвестиції окупляться; по-друге, я хочу, щоб моє ім'я було в титрах; по-третє, хочу поїхати на фестиваль, щоб пізнати нових людей». У такому разі це працює. Але знову ж приблизно один фільм на два роки може окупитися.
– Сьогодні між Україною та Ізраїлем часто проводять паралелі. У вас також є сусід, від якого будь-якої миті можуть прилетіти ракети, і водночас повноцінно існує кіноіндустрія. Чи не було в ізраїльському суспільстві дискусії про те, чи варто витрачати гроші на культуру, на кіно? Що, може, краще більше грошей виділити на ППО, на армію?
– Різниця в тому, що ми в цій ситуації вже дуже-дуже давно та цей конфлікт не перебуває в активній стадії. Скажімо так, щоліта у нас літають ракети. Часом це ініціюється нами, Ізраїлем. Часом це просто агресія. В Україні ж дуже активна стадія війни. Та сподіваюсь, у вас не буде такої ситуації, як в Ізраїлі, бо у нас, схоже, це ніколи не закінчиться.
Дискусії про те, скільки грошей треба вкладати у культуру та безпеку, були завжди, і ми довго боролися за гроші на культуру. Десь до 2000-х років у країні не було реальних коштів на кінематограф. Лише на початку 2000-х зʼявився перший закон про кіно, який передбачав, що уряд має виділяти певну суму – здається, це було майже $8 млн, але точно я не памʼятаю. І щоразу, коли з'являється новий уряд, ми переживаємо, що буде далі, позаяк більшість урядів за останні 20 років у нас були правими. А це означає, що на безпеку вони виділятимуть більше, ніж на культуру. І щоразу, як уряд намагається урізати фінансування, ми виходимо на вулицю, протестуємо – і це працює. Теперішній наш уряд дуже релігійний, дуже правий, тож вони намагаються спрямувати більшу частину коштів на якісь інші речі, наприклад будівництво храмів.
– А як ситуація з Палестиною вплинула на ізраїльську кіноіндустрію з художнього погляду?
– За період між 2000 та 2017 роками ми зняли дуже багато фільмів, які пов'язані з конфліктом, із політичною ситуацією в Ізраїлі. Моя дипломна стрічка була пов'язана з ізраїльсько-палестинським конфліктом. Але мабуть, загалом ми втомилися від цього. І я гадаю, іноземці, європейські, американські глядачі, інвестори також втомилися. Тож приблизно протягом останніх п'яти років ми знімаємо набагато менше фільмів про цей конфлікт.
– Ваш новий фільм «Мій сусід Адольф» – це трагікомедія, у котрій переплітаються дуже болючі теми для вашого народу: Голокост, Гітлер... Скільки часу, на вашу думку, має спливти після трагедії, щоб можна було поглянути на неї з іншого ракурсу та зняти комедію?
– Порахуймо... приблизно 80 років (посміхається). А якщо серйозно, сьогодні всі процеси відбуваються набагато швидше, ніж 50 років тому. Соціальні мережі, медіа, тепер іще й штучний інтелект – усе це дуже пришвидшує наш світ. Отже, десь 2070 року ви зможете зняти комедію про вашу війну.
Але тут іще важливо, що після війни виникне наступне питання: як ця війна вплине на майбутнє. В Ізраїлі з 1945 по 1989 рік усі теми, повʼязані з Голокостом, були досить важкими. І лише наприкінці 80-х ми почали знімати комедії на цю тему, робити скетчі. Але це робили тільки окремі люди. У масовій культурі ці теми почали зʼявлятися лише у 90-х. Та мушу сказати, я не певен, що дотепер бачив багато комедій про Голокост.
Те саме стосується Німеччини. Вони не готові були над цим сміятися до 2000-х, а першу справжню комедію зробили аж 2015 року. Це мок'юментарі «Він знову тут» про Адольфа Гітлера, який прокидається у Німеччині 2015-го. І це було навдивовижу смішно.
Коли вперше я показував свій фільм у Німеччині, в Гамбурзі, багато людей підходили та казали, що зараз настав час посміхатися з цієї теми і що вони нарешті подивилися на це в інакший спосіб. Як можна пробачити, але не забути, як продовжувати жити далі, як пережити травму? Про це я намагаюся говорити у своєму фільмі.
– Не можу не запитати про роботу над російським серіалом «Сімейний альбом» (2014). Якби зараз вам запропонували таку копродукцію, погодилися б?
– Коли я приїхав до росії, був кінець 2013 року. Я не хотів туди їхати, бо трохи боявся цієї країни. Я був там 2011 року: мав три знімальні дні для ізраїльського серіалу, і це був жахливий досвід. Я не хотів повертатись. Але у серіалу був єврейський російський продюсер. Він бачив мій короткометражний фільм і дуже хотів, щоб я працював над цим проектом, тож запропонував мені більше грошей. І якоїсь миті я погодився, оскільки мені були потрібні гроші. По-друге, у сценарії була невелика деталь, яка змусила мене захотіти працювати, – можливість побувати там, де народився, виріс і працював мій батько. Це було цікаво. Тож я поїхав. І це був найважчий рік у моєму житті. Я працював по шість, іноді сім днів на тиждень протягом майже року, часом по 17 годин на день. Було настільки важко, що я майже пропустив першу хвилю агресії росії проти України. І, тільки повернувшись до Франції, де живе моя дружина, я про це все прочитав.
Проект закінчився для мене погано: через війну в них було щось на кшталт дефолту, курс обвалився наполовину, і в якийсь момент росіяни заявили, що не заплатять. Сказали, що я можу подати на них до суду. Тож я звільнився, не завершив монтажу. І тоді сказав, що не повернуся до росії.
Найяскравіше відчуття, яке в мене залишилося звідти, це те, що росіяни хочуть бути схожими на великих героїв і для цьго дозволяють усьому навколо руйнуватися, перетворюватись на непотріб і лише останньої миті приходять і намагаються налагодити ситуацію. Жодної організації, жодного намагання подбати про себе. Коли я працював в інших країнах, це був геть інший, фантастичний досвід. 2018 року я працював в Україні – знімав французько-ізраїльський серіал: тоді я побачив велику різницю між працею в росії та зйомками в Україні.
Тож, відповідаючи на ваше запитання, я нізащо не поїду туди [в росію]: ані зараз, ані в найближчі багато-багато років. Кілька років тому я гадав, що, коли підростуть троє моїх дітей, ми поїдемо та подивимося, де я народився, звідки походжу, що я покажу їм росію. Тепер про це не може бути й мови.
– Українські кінодіячі говорять на всіх міжнародних майданчиках про відмову від російської культури, імперіалістичної та пропагандистської. Як ви до цього ставитеся? Чи можна «скасувати» російську культуру на тлі війни, котру розв'язала росія?
– Це дуже складне питання. Я не підтримую скасування культури як такої, адже гадаю, що це неможливо. Та я вважаю, що потрібно вживати заходів обережності, позаяк російська культура може бути своєрідною зброєю. Втім, дуже важко визначити, коли це справді зброя, а коли просто культура, тож кожен кейс має розглядатись окремо.
Якщо говорити про мене, то принаймні двічі я зустрічався з протестами та бойкотом пропалестинських активістів проти мене. Обидва рази це було у Франції. Вперше – коли вийшов мій дебютний повнометражний художній фільм. Тоді одна мережа кінотеатрів, переважно на півдні Франції, відмовилася показувати мою стрічку. Та щиро кажучи, більшість аргументів протестуючих не мали сенсу, бо мій фільм був романтичною комедією про двох людей в Ізраїлі, які люблять музику, дітей тощо. Але тоді у Франції мене на кожному інтервʼю питали про Ізраїль і про Сектор Гази.
Повертаючись до вашого питання. Здається, президент Чехії Петр Павел сказав, що треба бути обережними з росіянами в Європі, оскільки є велика ймовірність, що хтось із них виявиться шпигуном. Я з цим згодний.
– Наприкінці хотілося б поговорити про українсько-ізраїльську співпрацю. Чому у наших країн так мало спільних проектів? І що потрібно, аби це змінилося?
– По-перше, я не певен, що до початку повномасштабної війни пересічний ізраїльтянин знав достатньо про Україну. Частково це були загальні стереотипні уявлення: що це російськомовна територія, колишня частина СРСР тощо. Частково це була інформація про Голокост та участь українських націоналістів у геноциді. Дуже просто памʼятати тільки це та не знати нічого більше. І багато людей в Ізраїлі так робить. Навіть коли почалася повномасштабна війна. Тоді ще путінська пропаганда спрацювала на багатьох людей. Вони казали: «Так, це все складно. Не забуваймо також, що вони [українці] робили в 40-х роках». Але зараз ця ситуація змінюється.
Я вірю, що після війни наші культурні зв'язки посиляться. Я сподіваюся на це.
