10 червня ситуація з неплатоспроможністю й вимушеною зупинкою роботи Довженко-Центру отримала шанс на розв'язання: відбулася нарада під головуванням нового міністра культури та гуманітарної політики України Олександра Ткаченка, за результатами якої питання фінансування було погоджено в межах 8,6 млн грн, що гарантує збереження інституції. Проте, на думку директора Івана Козленка, врятувати Довженко-Центр - це пів справи: головне - забезпечити сталість інституції; зробити так, аби ця сталість не залежала ані від персоналій у керівництві чи при владі, ані від плутанини у підпорядкуванні, ані від чиїхось особистих інтересів. І для цього крім фінансових питань треба розв'язати ще питання репутаційні, законодавчі та навіть світоглядні. Про все це і багато чого іншого ми й поговорили з паном Козленком.
- Пане Іване, насамперед: як відбувалася нарада від 10 червня, за результатами котрої, як я розумію, пік кризи навколо Довженко-Центру було подолано?
- Ця зустріч стала продовженням зустрічі в Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, що відбулася кілька днів тому. А та, своєю чергою, була продовженням засідання Комітету десь тижневої давнини, на якому наше питання не встигли розглянути. Зустріч 10 червня відбувалася під головуванням нового міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка. Також була присутня попередня виконувачка обов’язків міністра Світлана Фоменко, держсекретар міністерства Артем Біденко, керівники департаментів, заступник голови Ради з підтримки кінематографії Сергій Зленко, голова Держкіно Марина Кудерчук, народні депутати з Комітету ВР із питань гуманітарної та інформаційної політики.
Передусім міністр порушив питання, чи його підлеглі й представники Держкіно взагалі в курсі структури наших доходів. Виявилося, що ні. Тоді він спитав: коли так, то за якими принципами, критеріями вони урізали фінансування? Доволі логічне питання, відповіді на яке він отримати не зміг.
Відтак я йому розповів структуру, що торік складалася з державної підтримки лише на 25%, а решта 75% - з інших доходів, левова частина яких - оренда та заходи. Останніми карантинними місяцями ми цього доходу не отримували. Для міністра це було достатнім аргументом, аби зрозуміти, що ми несемо збитки, доходів не отримуємо. Й відповідно - ухвалити рішення про те, що сума планової державної підтримки 2020 року (8,6 млн грн) є необхідна й обґрунтована. Ткаченко дав розпорядження цю суму подати в проекті «Паспорта бюджетної програми». Сподіваємось, що коли ця сума потрапить у Мінфін (вже вчетверте), то нарешті буде погоджена.
- Дозволю собі процитувати два ваші фейсбук-пости, позаяк боюся щось наплутати. 4 червня ви написали: «Центру двічі (!) доводилось фінансування обсягом 10 млн грн (попри затверджений Мінкультом план на 16 млн). Ми погодились на зменшення до 8,6 у зв'язку із секвестром бюджету». А у пості від 10 червня - за результатами зустрічі - додали: «Названа цифра [8,6 млн грн] гарантує збереження інституції, але від бюджету розвитку (5 млн грн 2019-го), на жаль, доведеться відмовитись». Щиро кажу - я заплуталася: 8,6 млн та 5 млн розвитку - це 13,6 млн. Не 10 і не 16. Скільки взагалі мало бути від початку і звідки взялись ці розбіжності?
- По-перше, ми не відмовились. 5 млн - це саме ті кошти, які торік було вкладено в ремонт, в технологічне поліпшення тощо. І ми розуміємо, що цього року їх недоотримаємо і, відповідно, розвитку не буде. Але затверджена сума фінансування дасть нам можливість виплачувати зарплати й продовжувати роботу. По-друге, мали дати й дали - це різні речі. План на 2020 рік був затверджений у сумі 16 млн. Але лімітною довідкою про бюджетні асигнування Держкіно нам було доведено 10 млн: не завжди план збігається з тим, що затверджується, тому на 16 млн ми навіть не розраховували, але виходили з того, що це наша потреба за дуже оптимістичного сценарію. «Порядком використання коштів» передбачено: якщо ми мали прибуток за минулий рік, то сума фінпідтримки наступного року зменшується на суму цього прибутку. Прибуток складав 1,4 млн. Отже: 10 млн мінус 1,4 млн - виходить 8,6 млн.
- У своїх дописах ви також зазначали, що пані Кудерчук «написала [на своїй фейсбук-сторінці] неправду про фінансування Центру 2020 року, мовляв, планувалось фінансування обсягом 5 млн грн, а ми просили про збільшення». Звідки, на вашу думку, могла взятися ця сума?
- Загадка, це треба в неї спитати. Можу запропонувати детективний здогад: можливо, вона базувалася на планових показниках 2019 року. В плані, який складається роком раніше (в цьому разі - 2018-го), справді стояло 5 млн: їх і було погоджено на початку 2019-го. Але протягом року ця сума збільшилась. Наша аргументація - треба брати не планові, а фактичні показники. Адже саме вони лягли в основу дохідної частини Центру, витратної частини тощо. А планові, котрі не реалізувались, не можуть братися за основу, адже не відповідають реальному стану речей, про який ми доповідаємо Держкіно у щорічному звіті. Через Держкіно здійснюється наше фінансування: вони знають, скільки вони ж на нас спрямували. Тобто це якась бюрократична зачіпка - відсилання до плану, що не реалізувався, і про це всі знали. Тож я не розумію, навіщо взагалі було її використовувати в тій дискусії.
- В інтерв’ю виданню «День» ви зазначали: «Наша ситуація - наче каталізатор». І підкреслювали, що цей каталізатор показав «безпорадність органу управління», «нерозуміння навіть технологічних процесів, того, що зараз критичний момент не тільки для Центру, але й для всього національного кіновиробництва». Деталізуйте, будь ласка, що саме, на вашу думку, має робити Держкіно і чого воно не робить?
- Я вам хочу сказати, що не уявляю собі ситуацію за Копилової, за Іллєнка, коли б станом на середину червня не був підписаний «Паспорт бюджетної програми», коли ніхто не отримав жодної копійки фінансування, а це означає, що зйомки не розпочнуться раніше осені - і це ще дуже оптимістично.
Отже, як має бути. Почнімо з Закону України «Про бюджет». Він зазвичай ухвалюється наприкінці року та фіксує певну суму за кожним органом виконавчої влади. За Держкіно фіксувалось спочатку близько 750 млн грн, а після секвестру - 450 млн грн. І ось ця сума має бути розписана за напрямами згідно з Законом України «Про державну підтримку кінематографії». За більшістю пунктів (але не за нашим) цим розподілом займається Рада з підтримки кінематографії. Причому розподіляє за формулами: тобто це - механічна по суті робота, закладена в тіло закону. Потім Рада повинна надати цей розподіл Держкіно. Воно його погоджує і має вкласти у свій проект «Паспорта бюджетної програми». І підняти вище - до Міністерства культури. А Мінкульт мусить ту саму цифру подати на Мінфін: там, на рівні погодження між двома міністерствами, Держкіно вже не бере участі.
- Якщо розподілом за вашим напрямом займається не Рада, то як він повинен відбуватись?
- У разі Довженко-Центра Держкіно має дізнатися про наші потреби. Тобто ми, аналізуючи свій фінансово-економічний стан, заявляємо потребу в фінансуванні. Ця потреба будується з оптимістичних критеріїв, і Держкіно зазвичай її дещо зменшує, це нормальний процес. Отже, вони затверджують урешті суму та доводять до нашого відома обсяг фінансування спеціальним документом - лімітною довідкою про бюджетні асигнування. І слід сказати, цьогоріч нам було доведено обсягом 10 млн грн. А у проекті паспорту, який зрештою потрапив до Мінфіну, фігурувало - незрозуміло чому - 3,3 млн грн.
Отже, якби паспорт був затверджений Мінфіном, мало б підключитися казначейство: лише керуючись цим документом, воно може здійснювати платежі. А відсутність паспорту просто блокує можливість транзакцій: от у нас лежать кошти - 1,5 млн грн на казначейському рахунку Центру, ще взимку до нас прийшли, - але ми не можемо ними розпоряджатися без цього паспорта.
- Повернімось до термінів: коли цей паспорт зазвичай затверджується?
- На початку року: його готують одразу після ухвалення Закону «Про бюджет». Зазвичай у роки, коли в цій системі був більш-менш лад, він ухвалювався в лютому, щонайпізніше - в березні.
- Аж ніяк не в червні?
- Ніколи такого не було. Був найпізніший період - 18 травня, за Іллєнка, коли ухвалили зміни до Закону «Про державну підтримку кінематографії в Україні». Що, своєю чергою, спричинило цілу низку змін у підзаконних актах, які треба було узгодити між собою. Тому тоді паспорт дуже довго затверджувався. Але навіть за таких складних умов - імплементації нового законодавства - його було погоджено 18 травня.
Зараз паспорт і досі не погоджений. Проблема в тому, що цифра, яку Держкіно підіймає на Мінкульт, не така, котру Мінкульт подає Мінфіну.
Наш орган управління - Мінкульт, але ми підпорядковуємося Держкіно в контексті розподілу фінансування: вони дають нам кошти. Та водночас саме Мінкульт ухвалює суму, ми йому звітуємо, він нами керує, ми з ним перебуваємо у прямому зв’язку.
Тому я й кажу: найслабша ланка цього процесу - Держкіно. Їхні цифри мають погоджуватися з нами: це ж абсурдно, що вони дають фінансування і не контактують із нами, не просять обґрунтування, нехтують нашим бюджетним запитом. Тобто ми запитуємо певну суму коштів - вони не зважають на цю суму.
Все це в комплексі й призвело до такого безладу. І що робити Мінфіну, коли до нього доходять усі ці документи - з різних джерел, з різними цифрами? У проекті паспорта від Держкіно написано: дати Довженко-Центру 3,3 млн грн. У документі від Мінкульту - 8,6 млн грн, у лімітній довідці (також від Держкіно) - 10 млн грн. Звісно, Мінфін не затверджує.
- Я правильно розумію: Держкіно подало у Мінфін паспорт на 3,3 млн і водночас не відкликало з казначейства, яке підпорядковується Мінфіну, лімітну довідку на 10 млн?
- Так, не відкликало. І вийшло так, що ключовим завданням на цій зустрічі в пана Ткаченка було просто узгодити позиції учасників. Що він і зробив. Він сказав: буде 8,6 млн грн. Усе. Тепер Держкіно повинно виконувати. Хоча вони і раніше повинні були б, адже Держкіно, у принципі, само не має права встановлювати обсяги фінансування щодо нашої організації.
- Підкорегуйте мене, якщо це не так, але, коли намагаєшся розібратись у ситуації навколо Довженко-Центру, видається, що ви опинились між Сціллою та Харібдою: два комплекси проблем, котрі вибухнули одночасно. Перший - пов’язаний із неузгодженістю дій держорганів, про яку ми говорили вище. Другий - усі ці обшуки, допити - із парадоксальністю законодавства щодо діяльності закладів культури. Поговорімо про нього. Про цю парадоксальність ви написали величезний детальний пост, у якому підкреслюєте, що «макабричними правилами [у сфері оподаткування держпідприємств] держава не заохочує, а карає податками ті заклади культури, котрі отримують прибуток від діяльності». Можете означити ключові моменти «макабричності» цих правил?
- Основна проблема в тому, що немає законодавства, яке відповідало би специфіці культурної економіки. Є економічні правила, універсальні для всіх: державних заводів, торгівлі, митниці тощо. І за цими самими правилами має працювати сфера культури - зокрема, державні підприємства в галузі культури, яким і є Довженко-центр.
Інтуїтивно зрозуміло, що, наприклад, завод і кіноархів не можна так урівнювати. Саме тому в Законі «Про культуру» всіляко намагалися зробити виключення з цих універсальних економічних правил. І були винайдені наступні організаційно-правові форми. Перша - державна установа: абсолютно неприбуткова інституція, що на 100% фінансується державою. Друга - державне комерційне підприємство. Воно має бути прибутковим - заробляти на себе самостійно на базі того активу, який держава дала йому в управління. Між цими двома виникла третя форма - державне підприємство (ДП), котрому надається фінансова підтримка з бюджету: це ми. Така гібридна форма передбачає, з одного боку, гарантії державного фінансування, а з іншого - відносну простоту оперування коштами. Це більша незалежність, ніж у державної установи, де все дуже жорстко регламентовано та надзвичайно важко оперувати коштами.
- Якщо простіше - у чому ж тоді проблема?
- У наступному: зафіксована у законі наявність держпідтримки наче сама по собі є доказом того, що такі підприємства не здатні повністю самі на себе заробити. Проте водночас оподаткування прибутку для них - для нас - іде за тією самою схемою, що для прибуткових підприємств, які самі на себе заробляють. Відтак прибуток таких державних підприємств, що виникає завдяки фінпідтримці, повертається в бюджет у вигляді податків.
Спершу, як і всі прибуткові організації - незалежно від того, державні вони чи недержавні, ми сплачуємо 18% податку на прибуток. А з того, що в нас наприкінці року згенерувалося як чистий прибуток - і після відрахування податку на прибуток, - ми маємо сплатити 90% дивідендів державі. Саме не реінвестувати їх у власний розвиток (а це, по суті, означало б реінвестувати в державу, адже ми - державна власність), а віддати. До того ж цих коштів узагалі може не бути: десь висить кредиторська заборгованість, хтось із партнерів вчасно не заплатив тощо. І виходить, що гроші є на папері, але фактично їх немає. Через цю систему, по суті, у ДП вимиваються операційні кошти.
- Отже, для ДП спокійніше взагалі не мати прибутку?
- Саме так. Як приклад можна навести якісь державні колективи, що теж існують у формі державних підприємств. Вони мають можливість отримання фінансової підтримки обсягом до 97%. А 97% - це можна взагалі нічого не робити. Складаєш собі план із завищеними показниками, потім показуєш, що не виконав його, - і тобі наступного року додають іще фінансування. У Довженко-Центру теоретично може бути до 90% державного фінансування, але на практиці - 25%. Виходить, ми зацікавлені в тому, щоб заробляти, бути ефективними. А ті інституції, про які йдеться вище, зацікавлені бути збитковими. Бо це їм гарантуватиме наступного року збільшення, а не зменшення державного фінансування. Хай як парадоксально. Ця система просто базово хибна.
- Як альтернативу сучасному стану речей ви придумали спеціальну форму організації для закладів культури державного сектора - державні неприбуткові підприємства. Розкажіть, будь ласка, детально про цю форму.
- Вона базується на факті того, що у культурному секторі є два типи виробників продукту: ті, чиє завдання через креативну ідею все ж таки заробляти, і ті, чиє основне завдання - продукування суспільного блага. Останні за кордоном мають форму неприбуткових організацій: можуть реінвестувати свої доходи у розвиток і завдяки цьому не потребувати додаткових субсидій держави.
Держави, в яких існують такі інституції (наша не така, на жаль) визнають за ними іншу функцію, іншу мету. А саме - створення не прибутку, а суспільного блага: знань, освіти, нових ідей, суспільного діалогу. Якогось нематеріального активу. І тоді, звісно, такі інституції можуть бути заохочені певною пільговою системою оподаткування - для заробляння, для реінвестицій.
Інституції як Довженко-Центр, як Мистецький арсенал - по суті саме такі. Вони не можуть і не повинні бути державними підприємствами, а мають бути державними неприбутковими підприємствами. Ось про що мова.
- Загалом, ідеться про нюанси, які мали би бути прописані в Законі «Про культуру»…
- Так, якщо розмірковувати глобально, має бути Закон «Про культуру», адекватний сучасним реаліям. А той, що діє нині, був ухвалений в основних положеннях ще 1992 року. Відтоді до нього постійно вносилися якісь правки, вставки, новели - вже понад чверть сторіччя. За цей час змінилось кілька епох, кілька інтелектуальних трендів, структура економіки змінилася.
Тоді, на початку 1990-х, його писали колишні дисиденти, стурбовані станом національної культури: духовність, українська нація - обидва слова з великої літери написані в цьому законі. Але зараз ми розуміємо, що в центрі будь-якого закону має стояти людина, а не якась абстракція на кшталт духовності чи національних традицій. Причому таких, що розуміються в етнічному тільки сенсі: не в політичному або не в культурному.
А зараз, після стількох років дописування, цей закон перетворився на такий собі «лист із Простоквашино».
Функціональна суть закону фактично втрачена. Це декларація про наміри, «за все хороше, проти всього поганого». З’явилася купа понять, які взагалі не враховані у цьому законодавстві. Воно захищає щось абстрактне - це ще зрозуміло. Але ж завдання культури - не лише захищати. Завдання культури, зокрема, розвивати - ідеї, людину, власне кажучи, гарантувати їй свободу. Свободу творчого висловлювання. І це теж основа культури.
Ще момент: ми з вами говоримо про державний сектор, але забуваємо про недержавний сектор розважальної культури, створений саме з метою прибутку. Зараз цей сектор, який раніше не був представлений в політикумі, має власне потужне лоббі. І його специфіка теж має бути прописана.
- Ви зазначали, що разом з Олесею Островською-Лютою «забембали» попередніх двох міністрів культури з пропозицією розробити та впровадити форму державних неприбуткових підприємств і що Довженко-Центр та Мистецький арсенал готові були виступити пілотами цього проекту. Нинішнього також «забембуватимете»?
- Ну в нього є своя візія, напевне. Гадаю, він її оприлюднить. Так, я хотів би, але, звісно, це не на часі. Має минути якийсь період, аби людина адаптувалась на посаді.
- Вам самому теж багато до чого доводиться адаптуватись останнім часом - переважно, на жаль, до дуже неприємних речей. 19 червня ви маєте йти на допит, який планувався ще 3-4 червня. Як гадаєте, про що вас питатимуть?
- Я не знаю, що вони хочуть. Узагалі для мене ця ситуація… я відчуваю її як символ певної поразки системи відносин із державою і владою, яку я обрав. Я вірив: якщо я роблю все чесно - мені нічого не загрожує. А виявляється, що ні.
Я вірив попри те, що мені було відомо: у цій сфері існує презумпція винуватості - ти винен уже самим своїм існуванням і тим, що очолюєш якусь державну інституцію. Звісно ж, ти прийшов в інституцію, щоби красти - так їх [чиновників, представників ревізійних органів] учили, з такою міркою до тебе підходять. Ти завжди винен у цій системі. Я зараз кажу безособово - не про стару владу, не про нову: це стосується влади у принципі, самої системи суспільних відносин у країні. Які, на жаль, не міняються в цьому плані - значною мірою через корупцію, через несправедливість, через відсутність чесних суддів. І поліція, котра не має відповідних компетенцій. Кримінальна справа «шиється» на висновках державної аудитслужби, що ми зараз оскаржуємо в суді. Вдумайтесь: вони звертаються через суд в експертизу, щоби перевірити наші «порушення». Але ж які це порушення, коли вони не можуть встановити - це порушення чи ні? Кримінальний злочин є кримінальним злочином. Є труп - отже, це вбивство. Є тілесні ушкодження - отже, це хуліганство, чи що... А тут...
Аби запустити кримінальне провадження, вони написали, що була змова з умислом. А який умисел був? Ми отримували доходи від оренди. Спочатку вони вважали, що ці доходи мали б бути більші. Постає питання: то в чому полягав наш умисел - в тому, щоб вони були менші? Тоді вони пишуть: ваш умисел був у тому, аби заволодіти різницею між можливим доходом від цієї оренди і вашим реальним. Але в який спосіб? Це означає, що нам хтось цю різницю доплатив? Тобто абсолютно абсурдна історія.
- Зараз у вашому голосі немає й натяку на розпач, але відчувається багато розчарування…
- Після 2014-го мені вірилось, що всю цю систему можна змінити - багато ж нових людей прийшло тоді. І слід сказати, що левова їхня частка не витримала й пів року. Але залишились такі невеличкі острівці, де відчуваються відчайдушні намагання щось змінити: хай вже не глобально, просто щось. Зараз маємо таких острівців лише кілька. Серед них і наша інституція. І йдеться просто про те, аби вберегти ці острівці.
Ми бачимо суттєві зміни в підходах громадянського суспільства, його активності тощо. Але ж це деморалізує - коли активність не приводить до результату. Наслідок - розчарування.
Моя особиста історія - так, зараз я переживаю все як поразку. Бо, виявляється, ти абсолютно не можеш бути впевненим. А ти і так не впевнений - ніколи, - коли робиш складні вибори на таких посадах. І я з цим, щиро кажучи, втомився боротись. Якщо раніше мені вистачало ентузіазму для цього, то зараз уже ні. Я просто бачу, що нічого не міняється.
Раніше я на це взагалі не зважав. Усі ці перевірки - зневажав і не зважав. От.
Знаєте, єдине, що я не можу пробачити собі та цій системі - вони крадуть час, життя. Моє життя могло скластися інакше, якби я не присвятив його роботі тут. Ба більше: навіть присвятивши його роботі тут, я міг щонайменше 70% свого часу використати з більшою користю - якби займався своєю справою, а не цією от байдою. І оце простити неможливо. Незалежно від результатів якихось кримінальних справ. У вас уже вкрали час. Це те, що абсолютно деморалізує.
Після революції ввімкнувся дуже важливий пунктик - месіанство: треба рятувати нашу державу - вона ж нещасна, бідна, конає весь час. Уже 30 років вона конає. І ти відчуваєш це як власну трагедію. Ну як же ж - кого ти можеш звинувачувати, що вона конає, якщо сам нічого не зробив, аби її врятувати. І люди йдуть рятувати… Я вже мовчу про нерви, здоров’я, але зрештою в них просто крадуть шматки життя. І хто краде? Якийсь такий держаудитор нашого з вами віку - як отут от сиділа мадам. Я дивився на неї і розумів, що це просто війна світів - це людина абсолютно іншої ментальності, інших підходів, інших критеріїв, інших цілей. І це, на жаль, нездоланне.
- В одному інтерв’ю ви сказали: «Коли я прийшов на роботу у держсектор з громадського сектору, я багато помилявся, але я це визнаю». У чому саме помилялись? Після ваших слів видається, що помилкою було вже саме рішення прийти.
- Ні. Я вважаю, що багато чого зроблено, звісно. Чому я кажу про все як про поразку чи помилку - це тому, що мені не вдалося гарантувати збереженість цих досягнень. Я не можу бути впевненим, що, коли я піду (або якщо мене підуть), все це буде збережено.
Єдиним моїм вагомим інструментом завжди був підтримка громадськості. В мене не було жодного даху, жодних партій за мною не стояло. Я завойовував собі репутацію, і ця репутація конвертувалася в символічний капітал, з яким владі доводилося рахуватись.
Зараз моя репутація сильно втрачає навіть просто від факту наявності кримінальної справи. Тобто я мушу зараз виправдовуватися. Я вже майже обвинувачений: ще ні, але, найімовірніше, 19-го буде оголошена підозра. Це абсолютно патова ситуація, в якій ти не можеш зберегти свою честь, - ще дай боже свободу зберегти! Про честь узагалі не йдеться. Якісь люди руйнують те, що ти робив упродовж багатьох років… Руйнують через якісь свої меркантильні інтереси. А ти маєш після цього ще відмиватись роками. Та ніколи не відмиєшся. Ніколи. Адже однаково на тебе вже була заведена кримінальна справа.
Визнаю: я просто недооцінив, мені здається, весь драматизм ситуації. Я відмахувався від усього цього, як звик. Я вважав, що достатньо власної правоти для того, аби поставити всіх на місце. Ну от - це перший випадок у моєму житті, коли, на жаль, цього недостатньо.
- Ви написали заяву про звільнення у зв’язку з настанням стану неплатоспроможності Довженко-Центру ще 28 травня. Після наради не відкликали її?
- Ні, не відкликав, але вона не задоволена: я не можу, на жаль, сам себе звільнити - там має стояти ще один підпис, а його нема.
- Якщо ситуація навколо Довженко-Центру нормалізується, розглядаєте варіант залишитись?
- Необхідно розв’язати питання кримінальної справи: воно ж не тільки мене персонально стосується - воно стосується інституції. Так чи інакше, 2021 року в мене закінчується контракт, тому подивимось.
- Та все ж таки: якщо буде шанс - скористаєтесь?
- Радше так, скористаюсь. Бо основне - не просто врятувати Довженко-Центр, а закріпити досягнення. Гарантувати існування інституції: зокрема - на законодавчому рівні, зокрема - через скасування цієї дебільної системи подвійного підпорядкування Держкіно та Мінкульту. Я ще Євгена Нищука просив, аби нас просто перевели напряму під оруду Мінкульту, щоб ми не проходили ці кола пекла. І це треба просто дотиснути: аби була чітка, зрозуміла й гарантована система фінансування, адміністрування, управління інституцією. І щоб інституція не залежала від персоналій такою мірою, як зараз. Сьогодні інституція сильно залежить від мене персонально й асоціюється в публічному полі зі мною особисто - і це теж моя управлінська помилка. Так не повинно бути, адже інституція має власну ідентичність.
Знаєте, коли після моєї заяви про звільнення до мене тут стояла черга підлеглих, котрі приходили й казали, що як я піду, то вони теж підуть, - я просив їх лишитися. Адже якщо всі підуть, це буде наша поразка. Заради цього ми скільки років убивались тут? Ні, це неправильно. Хтось має залишатись. Навіть у найнеприйнятніші та найнеприємніші моменти.
Від редакції: керуючись дотриманням принципів об’єктивності, MBR прагне надати можливість висловитися всім сторонам конфлікту навколо Довженко-Центру. Задля цього 15.06.2020 ми надіслали запит на офіційну пошту Держкіно з проханням прокоментувати спірні моменти, про які йшлося вище. Ми опублікуємо відповідь, щойно її отримаємо.
Оновлено: 23.06.2020 ми отримали та опублікували відповідь Держкіно на наш запит - матеріал можна прочитати тут.
