В українській індустрії виробництва аудіовізуального контенту часто можна почути взаємні закиди та звинувачення: мовляв, сценаристів у нас немає, актори переграють, а режисери або не вміють знімати, або роблять «відсебеньки». То продюсери арку героїв вимагають абиде, то шукають не сценаристів, а шоуранерів... Коли ж битви між таборами вщухають, усе зазвичай зводиться до того, що освіта в галузі кульгає: люди приходять в індустрію непідготовленими, у вишах забагато теорії і мало практики, немає спеціальності «сценарист», не готують локейшен-менеджерів, гаферів, других режисерів тощо. Загалом, багато чого не так. Звісно, можна ставитися до цього як до суб'єктивної думки окремих працівників індустрії, та, коли освіта викликає так багато питань, напевно, з нею справді є проблеми. Які саме - вирішили розібратися в Асоціації кіноіндустрії України (FIAU), що у партнерстві з Центром «Соціальні індикатори» за підтримки Українського культурного фонду протягом кількох місяців проводила дослідження. І цього тижня голова FIAU та продюсер Toy Pictures Дмитро Суханов, продюсер PSB films Белла Терзі й менеджер проектів ГО «Соціальні індикатори» Олександр Бевзюк-Волошин презентували результати.
Методологія
Без неї нікуди, бо вже під час презентації у низки слухачів постало питання: чому у дослідженні не взяли участі безпосередньо викладачі. Скажемо стисло: експерти побоювалися конфлікту інтересів, адже викладачі часто дають теорію, а от практику зазвичай оцінюють уже на місцях - працівники кіноіндустрії, які власне замовили дослідження.
За словами експертів, позаяк це перше дослідження такого штибу, підходити вирішили з різних боків.
Передусім провели аналіз відкритих даних і розміщених вакансій в інтернеті, дослідили вузи та коледжі (загалом 13), поспілкувалися з працедавцями. Потім провели інтерв'ю з дванадцятьма працедавцями: власниками студій і продакшенів, продюсерами тощо. Третій етап - телефонні інтерв'ю 107 професіоналів індустрії (у сфері комерційного й авторського кіно, серіального та сервісного виробництва). І нарешті, онлайн-інтерв'ю студентів і випускників профільних вузів і коледжів.
Для дослідження ринок умовно поділили за типом управління - на комерційний (студії, продакшени й телеканали) та незалежний. А також за типом кінцевого продукту: студійне кіно, телепродукт, авторське/незалежне кіно й сервіси (сюди ж потрапила і реклама). Щодо навчальних закладів, то у списку опинилися як профільні, так і суміжні виші.
Що ж з усього цього вийшло?
Гострий брак кадрів
Мабуть, головним шоком стало те, яких професій і спеціальностей навчають, а яких - ні. Зверніть увагу на слайд:
Інакше кажучи, сфера освіти постачає лише 16% кадрів у якісному вираженні. Решта 84% займаються самоосвітою - навчаються, вже потрапивши до індустрії. Ну або додатково ходять на курси (про це трохи згодом).
«Сценаристів не готують, є драматурги кіно й телебачення, - каже Терзі. - Немає скрипт-супервайзерів, гаферів, кастинг-директорів, постановників трюків. Також немає художників гриму, локейшен-менеджерів, декораторів, постановників, адміністраторів групи, колористів, музичних редакторів, сейлзагентів, агентів акторів. Щодо останніх немає інституту як такого. Це драма. Навіть не так, це трагедія».
До речі, зі 107 опитаних фахівців 72% не мали спеціальної освіти, коли вони потрапили в індустрію. Проте це загальний показник, без прив'язки до спеціальності. Якщо ж розглядати останні окремо, то виявиться, що, наприклад, оператори - з освітою, а у царині адміністративного управління просто величезний провал.
London is the capital…
«Англійська мова - це проблема для всіх творчих дисциплін, - констатує Дмитро Суханов. - Це не просто володіння, а вільне володіння. Актори мають працювати без акценту, якщо хочуть зніматись на міжнародному ринку. Це стосується й копродукцій [з Україною]».
І якби лише актори. Робота зі сценарієм, будь-яке ділове листування з іноземними партнерами, комунікація на знімальному майданчику, спілкування з дистрибуторами... Англійська стала просто основою основ. Та що цікаво, студенти профільних вишів, котрі потенційно мають змогу попрацювати з іноземцями, цього не прагнуть. У 56% опитаних студентів і випускників була нагода взяти участь у програмах з обміну досвідом, але понад половина з них відмовилися:
Лише 21% опитаних вільно спілкується англійською. Причому це середній показник нинішніх студентів і вже випускників. Окремо їхні показники володіння розмовною англійською становлять 23% та 19% відповідно. А це говорить про те, що, випускаючись із вишу й не маючи практики, вони починають забувати мову. І вони ж іще здебільшого не працевлаштовані.
Якщо копнути глибше, то виявиться, що під обміном досвідом студенти мають на думці поїздки на кінофестивалі. Але якщо брати до уваги круглі столи й конференції, то майже всі вони виявляться російськомовними.
Soft skills і практика
Окрема, але суміжна з мовою проблема - відсутність так званих soft skills. Коли розглянути ті спеціальності, яких у нас навчають, то у програмі не знайдеться нічого, пов'язаного з навичками спілкування. Але ж чи не перше, що вимагається під час прийняття на роботу (за словами професіоналів індустрії), - це вміння слухати, працювати в команді та займатися самоосвітою. Але навіть найздатніший випускник, потрапляючи на знімальний майданчик, зазвичай губиться.
«Коли молодь приходить із навчальних закладів, вони мають уявлення, що потрібно робити як професіоналам. Але вони не розуміють, як працювати в команді. [Опитані] фахівці навчились цього на майданчику», - резюмує Терзі.
Але де цю практику здобути? Адже навіть якщо виші почнуть цього навчати, все обмежиться лише теорією. Наприклад, Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого вже не перший рік звертається з ініціативою до Держкіно, аби якось залучити студентів до зйомок фільмів, що створюються за держпідтримки. Це допомогло б і практикою безпосередньо за спеціальністю. Але відповіді від Держкіно наразі не отримали.
А тепер подивіться на діаграму:
На питання, чи працюватимуть за фахом, 7% студентів не змогли відповісти, а 11% - вже кажуть, що не планують. Серед випускників ситуація ще сумніша: 21% респондентів працювали в індустрії, але вже змінили сферу.
За словами експертів, нинішні гравці кіноіндустрії часто недооцінюють бік просування та дистрибуції контенту. А ця, здавалося б, остання фаза прямо впливає на продукт іще на етапі передпродакшена: сценаристи не дуже добре відчувають аудиторію. Також дається взнаки погана комунікація між учасниками знімального процесу, особливо коли робота відбувається дистанційно. Ну і, звісно, головний мінус у тому, що у вишах не готують сейлзагентів, про що вже йшлося вище.
Вміння працювати зі сценарієм на всіх його етапах - окрема складна дискусія, яка починається з простої констатації: в Україні немає вишів із навчанням сценарного мистецтва як такого. Добре, що з'явились школи (наприклад, Ukrainian Film School) або курси вже визнаних, успішних сценаристів.
Де ж навчаються?
І випускники (зокрема, новоявлених шкіл і курсів), і люди, які вже потрапили до кіноіндустрії, здебільшого займаються самоосвітою. Але тут знову ж таки все впирається у знання англійської, бо найбільше знань - на англомовних сайтах:
За словами Терзі, спеціалізованої літератури українською майже немає. Її не перекладають і не видають.
Анімація
Це взагалі окрема тема. Експерти її особливо не дослідили, але, відповідаючи на питання Анастасії Верлінської, програмного директора Міжнародного фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва Linoleum, українські виші й коледжі не навчають спеціальностей у цій сфері. На допомогу приходять виключно курси. Ну або самоосвіта.
Але ж це окремий пласт кіно- й телеіндустрії і, між іншим, один із напрямів, що фінансуються Держкіно. Тобто держава зацікавлена у створенні анімації, але у підготовці кадрів для її виробництва не бере участі.
Що далі?
Умови, що склалися, вже негативно впливають на кіно- й телевиробництво. Через брак досвіду у фахівців-новачків кінцева вартість створення контенту може збільшуватись, а якість, навпаки - знижуватися. З огляду на слабку маркетингову стратегію комерційне кіно для широкої аудиторії може збирати у прокаті суттєво менше за очікуване, що особливо прикро, коли фільм співфінансовано з держбюжету. Ну й, нарешті, англійська мова. Україна запускає рібейти, укладає угоди про копродукцію (наприклад, із Канадою), але для повноцінного співробітництва бракує розмовних навичок на рівні кожного члена знімальної команди - як технічної її частини, так і адміністративної. Крім того, постало питання відокремлення або принаймні чіткішого поділу спеціальностей кіно й театру. Особливо це стосується драматургії та сценарного мистецтва.
Навіть якщо зважати на те, що нинішнє дослідження - розвідувальне, у ньому можуть бути помилки або недоліки, державі час звернути увагу на сферу кіноосвіти й починати її змінювати, об'єднавши зусилля з індустрією.
***
Результати дослідження викликали багато питань у глядачів презентації. Були й дуже слушні, що лишилися без відповіді. Зокрема, про наявність дипломів. Експерти вирахували, що в більшості випадків під час приймання на роботу про диплом не питають, проте, як правильно зауважили слухачі, у приватній компанії це може бути вимогою з прив'язкою до технічної спеціальності, а до творчої - ні. Або питання про обсяг ринку в кількісному вираженні. Очевидно, що це дуже складно порахувати, але так з'ясувалось би співвідношення попиту і пропозиції: можливо, фахівців, яких уже готують виші, на ринку з надлишком. З'явилося б чітке розуміння, скільки фахівців потрібно серед тих, кого зараз не готують.
Утім, експерти сподіваються, що це лише перше дослідження і згодом вдасться провести нові. А сьогодні готові відповісти на будь-які питання поштою: filmedu.research@gmail.com. Ознайомитись же з повним дослідженням можна тут. А тому, як навчають кіноспеціальностей в Україні, Європі та США, був присвячений один із випусків подкаста «У нас было» - рекомендуємо послухати.
