Миколаїв безперестанку обстрілюють шостий місяць поспіль. Щоночі місцеві мешканці прокидаються від вибухів російських ракет, а зранку найперше перевіряють інформаційні ресурси, аби дізнатися, чи є жертви та які руйнування цього разу. Попри небезпеку, в місті також залишається багато журналістів, що продовжують виконувати свою роботу, розповідаючи українцям та світу про злочини російської армії на території нашої країни.
– Розкажіть, будь ласка, яка ситуація в місті.
– Російські війська вкотре обстріляли житлові райони міста з далекобійної важкої артилерії. За попередньою інформацією, постраждалі, на жаль, є...
Приблизно з такого діалогу починається майже кожен робочий день кореспондентки телеканалу «Суспільне Миколаїв» Єлизавети Кротик. Щойно у місті вщухають звуки нічних вибухів і настає світанок, вона приїжджає на місце «прильотів» фіксувати воєнні злочини росіян. Із робочих інструментів – бронежилет із написом Press, мобільний телефон та бездротові навушники, аби будь-якої миті виходити у прямий ефір. Зазвичай журналістка працює сама, без оператора: фотографує понівечені споруди, спілкується з постраждалими, виходить «на включку» зі студією, розповідаючи про побачене. Після цього повертається додому, щоб на основі зібраних матеріалів робити сюжет про нічні «прильоти». І так день у день. Адже ворог не дає змоги перепочити: гатить по місту практично щоночі.
Єлизавета Кротик родом із Миколаївської області. Протягом тривалого часу мешкала в селі Шевченкове (поряд із ним зараз відбуваються активні бої), а останніми роками мала спокійне життя в столиці. Та все змінилося в одну мить. Упродовж перших двох місяців після 24 лютого журналістка просто намагалася зрозуміти, що робити далі. А згодом вирішила приїхати до Миколаєва – щоб висвітлювати життя міста у прифронтовій зоні. По роботу Єлизавета звернулася на «Суспільне Миколаїв», де їй одразу відповіли згодою. Напередодні виїзду дівчині запропонували вакансію в редакції одного з київських ЗМІ. Та замість роботи в офісі вона обрала щоденні звуки вибухів, поїздки на передову до українських воїнів, що просуваються в херсонському напрямку, та ще не охололі воронки у житлових кварталах після влучання ворожих снарядів.
До повномасштабної війни в журналістки не було досвіду роботи воєнною кореспонденткою. Та в один із перших робочих днів її одразу відправили знімати наслідки ворожих обстрілів. «Я не займалася воєнною журналістикою. Я не знала, як спілкуватися з людьми, які кадри робити», – згадує той день Кротик. Але через те, що обстріли трапляються майже щодня, вона швидко опанувала навички роботи за воєнного стану.
Єлизавета Кротик – одна з трьох журналістів «Суспільного», що продовжують працювати в місті.
«100% ця робота є небезпечною. Навіть приїжджаючи фіксувати наслідки обстрілів, ми не застраховані від того, що туди знову прилетить. У мене була така ситуація: в один із районів, який повсякчас обстрілюється, ми приїхали через пів години після закінчення обстрілу. Почали знімати – і поруч почало прилітати. Це справді було страшно», – розповідає кореспондентка.
Зазвичай емоції в роботі журналіста мають бути відсутні. Та у часи повномасштабної війни їх важче опанувати. Особливо коли бачиш черговий зруйнований будинок невинної людини. «Коли це все знімаєш – не знаєш, що говорити людям. Сказати «Я вам співчуваю»? Гадаю, їм не це потрібно», – розмірковує дівчина. Збиратися з емоціями та щоразу робити репортажі Єлизаветі допомагає усвідомлення, що вона має розповідати про воєнні злочини росії.
Ще одна особливість роботи у прифронтовому місті – тут майже немає такого явища, як вихідні. «Відтоді як почалося повномасштабне вторгнення, у нас, мабуть, триває один довгий робочий день», – каже Кротик.
Попри нелегкі умови життя в Миколаєві (крім щоденних вибухів мешканці вже декілька місяців не мають нормального доступу до питної води) та тиск із боку батьків, що переживають за Єлизавету, дівчина не збирається полишати місто. «На початку казала собі, що залишуся на три місяці, познімаю, потім повернуся до Києва. А зараз ні. Мабуть, буду тут до нашої перемоги – показуватиму, як живе місто. А потім іще певний час після перемоги висвітлюватиму, як місто відновлюється й оживає», – ділиться Кротик.
Сьогодні в Миколаєві працює декілька телеканалів. Одним із них є комунальний мовник «МАРТ», редакція котрого перебувала поруч з ОДА. 29 березня від потужного ракетного удару по будівлі Миколаївської обласної адміністрації сильно постраждали прилеглі будинки – в одному з них, власне, й була редакція каналу.
Олександр Матюшенко, що працює на ТРК «МАРТ» 2,5 року і раніше спеціалізувався на місцевому самоврядуванні, каже, це був очевидний вибір, адже за освітою він політолог. Після 24 лютого Матюшенко, як і сотні журналістів у всій країні, став військовим кореспондентом.
29 березня Олександр мав зустрітися зі своїм оператором у редакції каналу о 08:30 ранку. Але того дня вони вирішили трохи запізнитись і приїхати на студію о девʼятій. Вибух в ОДА стався о 08:45. У редакції ТРК, на щастя, нікого не було.
«Після вибуху ми дочекалися закінчення тривоги, приїхали на місце і почали знімати матеріал. Через годину після першого вибуху знову пролунала тривога. Ми спустились у найближче підземне приміщення, яке виявилося баром. Там усіх журналістів пригощали кавою. Туди само спустився Віталій Кім – і ми просто там записали ексклюзивний синхрон про всю ситуацію», – згадує Матюшенко.
Першими днями після вибуху редакція МАРТ продовжувала працювати у зруйнованій будівлі, адже там залишилася техніка. Пізніше небайдужі городяни надали редакції власні офісні приміщення з покращеними безпековими умовами. Тож понад три місяці ТРК працює з нового офісу, розташування котрого, звісно ж, не оголошують заради безпеки. За словами Матюшенка, колектив МАРТ сьогодні становить майже десять осіб – це ті, хто продовжує виходити на роботу, попри небезпеку.
Війна змусила миколаївських журналістів ухвалювати нестандартні рішення. Наприклад, команда ТРК «МАРТ» об'єдналася з журналістами інтернет-видання «НикВести» та телеканалу «НІС-ТВ». Разом вони, як жартує Матушенко, роблять власний регіональний марафон. На практиці це має такий вигляд: редакції ділять між собою сюжети, акумулюють зібрану інформацію у випуск новин, а після публікуюють готові матеріали на всіх своїх платформах.
Узагалі висока робоча витривалість – це риса, притаманна багатьом миколаївським журналістам. Наприклад, зараз в Олександра Матюшенка відпустка, та він продовжує виходити на роботу і не їде з міста, аби перепочити від щоденних обстрілів. Говорячи про це, він наводить приклад військових: «Я розумію, що там, на фронті, на першій лінії оборони, на другій лінії, є люди, які сидять в окопах, які щодня ризикують своїм життям, і в них відпусток немає. Тому я працюватиму стільки, скільки потрібно».
Найгірше, що зазначає у своїй роботі журналіст, це адаптація до щоденної картинки, котра складається із розпачу, страху та людського горя. Для нього це стало певною рутиною. Та місто, попри все, Матюшенко полишати не збирається. «Допоки небезпека від Миколаєва не відійде, залишатимуся тут. Я для себе вирішив, що не було ще такої події, коли б я захотів зібратись і виїхати. Тут є для кого працювати».
На відміну від своїх колег журналістка місцевого інтернет-видання «Преступности.НЕТ» Юлія Акімова виїжджала з міста двічі, та й тепер пише про Миколаїв дистанційно. Район, в якому жила Акімова, залишається одним із тих, що окупанти обстрілюють найчастіше. «Пік був тоді, коли ракета влучила в один із наших заводів. Вона пролетіла просто поряд із моїм будинком. Це був звук, схожий на звук винищувача. Я живу на дев'ятому поверсі дев'ятиповерхівки, тому мені було дуже страшно. Це, мабуть, стало остаточним фактором, чому я вирішила поїхати. Але й виїжджати було важко і сумно. Просто бракує слів», – ділиться спогадами журналістка.
У редакції Акімової ніхто не був готовий до повномасштабної війни по-справжньому – більшість просто не вірила, що вона станеться. «Я одна з небагатьох була, хто вірив у цей сценарій розвитку подій. І повсякчас казала: «Опрацюймо якийсь план дій на цей випадок», – розповідає Акімова. Та ранок 24 лютого заскочив усіх зненацька: плану не було, тож працівники просто зібралися в редакції. «Потім прийшло керівництво і сказало: «Не бійтеся, вони [росіяни] ще не тут». Тоді вирішили працювати з дому заради безпеки. Відтоді графік роботи змінився на 24/7», – згадує журналістка. Тоді їй доручили вести телеграм-канал видання, яким вона опікується й до сьогодні.
Наразі в миколаївській редакції «Преступности.НЕТ» залишилося три людини. Більшість із міста виїхала. Та попри відстань, журналісти спілкуються між собою й намагаються зараджувати одне одному по змозі. За словами Юлії, відчуття підтримки – це те, що також сильно допомагає не вигоріти за напруженої та емоційно складної роботи.
Емоції, особливо першими місяцями, було важко котролювати. «Я повсякчас плакала. Це був навіть не страх, а якесь відчуття нереальності того, що відбувається. Ти плачеш через кожного загиблого воїна, фото якого бачиш. Ти тішишся всіма їхніми досягненнями. Всі емоції були дуже гіперболізовані», – зізнається Юлія. І зазначає, що тепер розуміє: війна може тривати довго. Тож треба берегти свій ресурс і енергію, аби залишатись у строю та продовжувати працювати.
