Від початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України ми в прямому ефірі були свідками трагедії, що розгорталась у Маріуполі. Зруйновані будинки, десятки тисяч загиблих. Окреме місце в цій історії посіли бійці, які мужньо боролися за кожен клаптик міста і зрештою опинилися в оточенні російських військ на підприємстві «Азовсталь». Уже практично ізольовані від зовнішнього світу, військові нищили окупантів, допомагали цивільним, що ховалися на заводі від обстрілів, і до останнього, попри втрати та нелюдські умови, тримали оборону. Після евакуації просто у полон російських загарбників зв'язку з героями немає. Але пізнати їх краще можна вже сьогодні – завдяки проекту Юлії Гонтарук «Фортеця Маріуполь».
Режисерка-документалістка належить до творчого об'єднання «Вавилон'13». Після 24 лютого вона постійно тримала зв'язок із бійцями полку «Азов», які разом з іншими військовими боронили Маріуполь. На основі своїх онлайн-розмов із захисниками Юлія створила документальний цикл під назвою «Фортеця Маріуполь». Він має на меті розкрити портрети тих, хто всі ці дні мужньо протистояв російській орді. До перегляду вже доступно кілька епізодів: «Інтро», серії про бійця з позивним Барс, про пресофіцера «Азову» Дмитра Козацького (Ореста) та спеціальний епізод про останній день на «Азовсталі». Всі вони є на YouTube-каналі #BABYLON'13.
З багатьма бійцями полку «Азов» Юлія Гонтарук знайома особисто. 2015 року вона вперше приїхала до Маріуполя – фільмувати наслідки обстрілів мирних кварталів міста. Тоді режисерка зняла документальний фільм «10 секунд». І тоді само познайомилась із бійцями, що допомагали проводити евакуацію мирного населення. Це були «азовці».
«Я почала їх знімати і зрозуміла: буде геть інше кіно. Тож почала стежити за трьома героями і створювати повнометражний фільм, який зараз називається «Залізна сотня». Сім років його робила, зараз фіналізую. Інші хлопці з цієї роти, котрих я також багато знімала і три роки їздила стежила за ними, з початком повномасштабної агресії опинились у Маріуполі, в кільці. Для мене це був особистий біль, бо багатьох я знала, дружила з ними, – розповідає режисерка. – Я хотіла приїхати до Маріуполя, їх там знімати. Але в місті вже розстрілювалися колони. Тож я придумала такий формат відеодзвінків туди, в кільце. Плюс у мене було багато знятого з ними матеріалу, з 2015, 2016, 2017 років. Це можна скласти разом, і буде такий портрет тих, хто боронить Маріуполь».
Зі зйомок попередніх проектів із бійцями «Азову»
Гонтарук згадує, що встигла зробити лише один дзвінок, коли військові були не на «Азовсталі». Ще один герой, з яким вона домовилася про розмову, загинув буквально за три дні до дзвінка. Інші розмови записані вже на металургійному підприємстві.
«Унікальність цього матеріалу в тому, що є мемуари, котрі військові пишуть після того, як виходять з оточення. А в мене була можливість зателефонувати туди і записати, відчути людину просто з облоги. За відчуттями це наче дзвінок у пекло», – ділиться Юлія.
Формат циклу «Фортеця Маріуполь» – документальний серіал із різною формою серій. Кожен епізод складається з відрізків розмов бійців із режисеркою, а також з архівних відео військових або відеоматеріалів, які вони зняли на «Азовсталі». Наприклад, відеорозмову з Барсом організувати не вдалося, тож режисерка написала йому запитання і попросила записати відповіді, коли з'явиться вільний час, та надсилати відео. А перші кадри, що з них починається епізод, зняті ще 2016 року в Урзуфі.
Авторка згадує, що перші серії команда проекту – звукорежисер Андрій Рогачов, режисери монтажу Роман Любий та Іван Банніков – намагалася робити дуже швидко, аби якнайскоріше опублікувати. На монтаж однієї серії йшов приблизно тиждень: коли працювати і вдень і вночі, і не перериваючись на повітряні тривоги. Режисерка зізнається, що вони працювали під сиренами, спали в монтажній – реально жили в офісі, поки монтували.
Зліва направо: Іван Банніков, Юлія Гонтарук, Роман Любий
Та згодом з'ясувалося, що поспіх був зайвим, адже військові ще самі не знали, чи можна відкривати їхні обличчя. Загалом Гонтарук записала шістьох військових, і точно заплановані ще три серії, але коли вони вийдуть – невідомо. «Наприклад, перед полоном деякі герої попросили закрити відео. Коли вони повернуться, я точно зможу поширити все, що записала. А поки хлопці в полоні, не можна публікувати серії», – каже Юлія.
Пресофіцера «Азову» з позивним Орест Гонтарук раніше не знімала, тож він сам надсилав їй необхідні кадри
Також режисерка зазначає, що було складно починати розмови з військовими. «Навіть коли я переписувалася з ними: що питати, що відповідати? «Тримайся»? Це ні про що, коли людина може померти будь-якої миті». Так само складно було й після запису діалогів: «Ти не можеш сказати «я вас розумію», бо ти не розумієш. Це настільки виносить емоційно, що я просто виходила курити на балкон... Від різних розмов були різні емоції. Від бійця з позивним Тавр я відчула колосальну готовність до смерті за цю країну. Розмова з Навою (ще неопублікована) була така, що вона сама почала плакати в кадрі». А втім, дехто з бійців казав Юлії, що поговорити з нею – це наче сходити на сеанс до психотерапевта. Деякі з цих розмов тривали дві, три та більше годин. Але фінальний монтаж – це 17 хвилин разом з архівними відео.
«Я кінорежисер за освітою. І я довго у професії, тобто багато працювала з героями, із синхронами. Просто ти стоїш між глядачем і героєм. І ти відчуваєш, що саме зараз глядачеві буде цікаво побачити й що важливо було донести герою. Це були такі маячки, якими я керувалася», – розповідає Гонтарук про процес монтажу. Починаючи роботу над проектом, режисерка не знала, що буде полон. Тож тепер монтаж ускладнюється відповідальністю: від того, що саме увійде до фінальної версії, можуть залежати життя героїв. «Тут тонка межа. Ти робиш важливу справу, аби люди залишилися в історії, аби про них знали. Але з іншого боку, ти маєш це зробити так, щоб не нашкодити їм. Нікому не потрібне твоє кіно, коли через нього може щось статися з героєм. Це складно», – зізнається Юлія.
Потім із записаних розмов, можливо, буде змонтований великий документальний фільм. Але режисерка не береться прогнозувати, доки в неї не сформувалась остаточна ідея. «Це був такий імпульс: я одразу розуміла, що буду розкривати людей, які боронять місто. І дуже картаю себе, що не встигла записати всіх», – зізнається Юлія. Загалом на «Азовсталі» було майже двадцять людей, кого режисерка знала особисто. Але по-перше, бійці мали проблеми з інтернетом. А по-друге, часу в захисників катастрофічно бракувало. «Там було по 25-30 або й більше обстрілів авіації на день. Хтось казав: «Які дзвінки? Тут би поспати бодай кілька годин». Тому і не вийшло багато записати», – пояснює Гонтарук.
Перші три серії проекту лише на YouTube зібрали понад 500 тис. переглядів, і робота Юлії затребувана не тільки в Україні – за її словами, багато людей звертається з-за кордону. Режисерка дає дозвіл на поширення не на комерційній основі (тим, хто хоче придбати права, відмовляє). Єдина умова – нічого не різати, не переробляти. Ведуться переговори з американським телеканалом Sky, була розмова з BBC, а от українські мовники поки не зверталися. Втім, усі серії «Фортеці Маріуполь» точно будуть на YouTube. І крім того, перший епізод – «Інтро» – Гонтарук планує відправити до Парижа на виставку, де заплановано збір коштів для України.
Паралельно з «Фортецею Маріуполь» режисерка працює над проектом «Залізна сотня» – документальним фільмом про хлопців, що повертаються з війни. Як вони почуваються у мирному житті. «Зараз усі три мої герої знову пішли на війну, і я взяла камеру та знову почала їх знімати», – каже Юлія. Ще один великий проект у виробництві – «Покоління Війна». Він розповідає про добровольців, котрі зростали на війні, і дехто з них потім опинився на «Азовсталі». Можливо, згодом він буде об'єднаний з «Фортецею Маріуполь», тож робота триває.
