На початку травня на YouTube-каналі «Хроніки пекла» з'явився документальний фільм «Маріуполь. Хроніки пекла», котрий миттєво почали поширювати інші майданчики – від телеканалів до ОТТ-платформ. Режисерка Єлизавета Татарінова разом із командою продакшена TTB Studio зафіксувала історії одинадцяти людей, яким вдалося вибратись із того самого пекла.
Стрічка Татарінової – це перша спроба документально зафіксувати й осмислити одну з найболісніших історій про злочини росіян, що ті вчиняють на території України. Очевидно, попереду багато художніх і документальних фільмів про жахіття, котрі сьогодні переживають українці. Документалісти збирають матеріали у гарячих точках, аби відрефлексувати цю війну згодом. А робота Єлизавети Татарінової просто зараз розповідає про рану, яка продовжує кровоточити. Про Маріуполь.
Режисерка зізнається, що ідея зняти фільм про Маріуполь з'явилася в середині березня, коли люди почали вибиратися з міста та ділитись своїми історіями. «Першого місяця війни, коли всі моніторили новини, ми усвідомлювали, що в Маріуполі коїться щось страшне. Було зрозуміло: там пекло, але ще невідомо якого масштабу. Коли звідти почали виходити перші люди, почали з'являтись перші інтерв'ю, це були дуже короткі матеріали – окремі елементи пазлу, котрі не давали можливості скласти повну картину. Тож ми вирішили: маємо з цих маленьких пазлів скласти історію і показати, що там відбувається насправді», – каже Татарінова.
До фільму ввійшли 11 історій тих, хто зміг вибратись із Маріуполя: журналістки Надії Сухорукової, волонтерки Катерини Єрської, коменданта одного з найбільших бомбосховищ у Маріуполі Євгена Тузова та інших.
Своїх героїв Єлизавета шукала за допомогою сарафанного радіо. Спершу списалась із Надією Сухоруковою, яка на той момент уже перебувала в Одесі, і виїхала до неї. Вже на місці через спільних знайомих знайшла ще декількох героїнь. «Першого дня ми зняли відео з двома героїнями, й об одинадцятій вечора мені написала незнайома жінка – мовляв, в її сина живуть біженці з Маріуполя, котрі готові говорити. Уранці ми мали їхати на Київ, але затримались і записали. Дзвонила знайомим із Маріуполя, які також ділилися контактами. А далі мені почали просто присилати номери різних людей. Наприклад: «Жека Маріупольський». Ти гадки не маєш, хто це такий. А потім з'ясовується, що це комендант найбільшого шелтеру в Маріуполі».
Тих, хто погодився поділитись своїми спогадами, а потім скасував розмову, не було. Втім, за словами Татарінової, багато людей від початку відмовлялись говорити. Причини різні: в когось залишилися родичі у Маріуполі чи на інших окупованих територіях, хтось не хотів іще раз переживати цей жах. Однак люди, які все ж таки погоджувались на розмову, казали: «Світ має знати, що відбувається в Маріуполі. І це наш обов'язок – говорити про те, що тут відбувається».
Команда фільму працювала в Одесі, Кропивницькому, Дніпрі, Запоріжжі. Під час зйомок були записані 12 годин інтерв'ю. Фінальний хронометраж стрічки склав 80 хвилин, але після перемоги режисерка планує повернутись до роботи над вирізаним матеріалом. Можливо, з нього вийде книжка.
У всіх своїх інтерв'ю Татарінова зізнається, що не може обрати одну найбільш вражаючу історію зі свого фільму – кожна має бути почута. Тож лишається тільки уявляти, як складно їй було різати зібраний матеріал, залишаючи лише невелику частину, що її побачили глядачі. Тут Єлизаветі допоміг режисер монтажу Ілля Макаренко, котрий працював над стрічкою дистанційно, у Лісабоні. «Разом ми працюємо понад десять років, відчуваємо і добре знаємо одне одного. Тому я надіслала Іллі розписаний сценарій, ми проговорили кілька разів телефоном, і за тиждень він зробив чорновий варіант фільму, – розповідає Татарінова. – Файл прийшов о другій годині ночі, я прокинулась і не змогла заснути. Дуже страшно було це дивитися. Дотягла до десятої ранку, але все ж таки всадила себе дивитись… Розплакалася десь на першому закадрі, проридала всі півтори години і зрозуміла: якщо в мене це викликало такі емоції, отже, ми все правильно зробили».
За словами режисерки, кожне інтерв'ю, що писала команда проекту, закінчувалося сльозами. Тож, певна річ, працювати з матеріалом було складно. «Якщо ти не пропустив це через себе, в тебе не вийде матеріал, який зачепить інших. Емоційно було складно. Наче ти заповнений чужим болем до країв і маєш його зберігати до останньої миті, допоки не виплеснеш уже на таймлайні», – ділиться авторка фільму.
Команда, з якою працювала Татарінова, заслуговує окремої уваги. Крім самої режисерки стрічку створювали оператори Віктор Левчук та Олексій Дідік, режисер монтажу Ілля Макаренко і звукорежисер Олександр Семчук, котрі працюють у продакшені TTB по 10–15 років. «Ми працюємо від проекту до проекту, – каже Єлизавета. – А в час, коли не працюємо, просто спілкуємось, свята разом відзначаємо, дружимо родинами».
Роботу над документальним фільмом команда почала з різних географічних точок. Режисерка з чоловіком перебували в Київській області, режмонт застряг у Португалії, звукорежисер, у якого четверо маленьких дітей, завдяки програмі для біженців поїхав до Британії, а один з операторів волонтерив, вивозивши людей до Львова. Втім, зробити стрічку вдалося у рекордні терміни: від моменту виникнення ідеї до публікації готового матеріалу минуло трохи більше як чотири тижні. 30-го березня команда з трьох людей вирушила до Одеси на першу зйомку, а вже 3-го травня відбувся діджитал-реліз фільму. «Сіли в машину, поїхали, зняли матеріал, потім усе це передавали до Лісабона, де режмонт монтував, а звукач у Лондоні зводив звук. До того ж, у Києві в березні були зачинені всі рентали. Ми не мали професійної техніки. Усе знімали однією камерою, а другою був мій мобільний телефон», – зізнається авторка. Ускладнював ситуацію і той факт, що стрічку виробляли на волонтерських засадах, власним коштом.
Наразі фільм «Маріуполь. Хроніки пекла» показали канали «Еспресо», «24», НТН, «Індіго TV», «Апостроф», «Київ» і декілька регіональних, також стрічка вийшла в ефірі марафону на державному російськомовному каналі «FreeДом». Її виклали на багатьох YouTube-каналах. Крім того, українські глядачі можуть знайти фільм у бібліотеках сервісів «Київстар ТБ» та OLL.TV (тут першого тижня травня він був лідером переглядів). Також ведуться перемовини з MEGOGO – за словами Татарінової, там дуже хочуть показати «Маріуполь. Хроніки пекла», але тривають бюрократичні процедури. «З іноземних каналів нас показали у Тайвані, Канаді, Болгарії, Естонії, буде показ на «Настоящем времени», – говорить режисерка.
За цей час команда стрічки отримала кілька щедрих пропозицій щодо продажу прав – наприклад, від японців і німців. Однак натомість робота мала бути видалена із загального доступу. І тим, і тим Єлизавета відмовила, адже хоче, аби про Маріуполь знали люди в усьому світі.
Сьогодні «Маріуполь. Хроніки пекла» розповсюджується на міжнародній арені за допомогою друзів і небайдужих людей із різних країн. Водночас отримувати прокатне посвідчення в Україні творці не поспішають: «Ми з вами всі дорослі люди, розуміємо, що отримати прокатне посвідчення – це витратити два тижні та купу нервів. Цей час можна прожити з більшою користю. Набагато важливіше показувати фільм на відкритих заходах, присвячених Україні», – вважає Татарінова.
За словами Єлизавети, від іноземних глядачів приходить не просто позитивний фідбек: люди пропонують допомогу з перекладом, розповсюдженням, хочуть бути корисними бодай чимось. Зараз режисерка шукає технічні та фінансові можливості зробити для стрічки SRT-файл із субтитрами основними міжнародними мовами (німецькою, французькою, іспанською тощо), аби максимально розширити аудиторію. А позаяк жодних комерційних проектів у TTB Studio поки немає (фільм, нагадаємо, створювався виключно власним коштом), у соціальних мережах і в описі на YouTube команда залишила банківські реквізити та посилання на Patreon для донатів.
Зупинятись на одній стрічці творці не збираються і планують зробити цикл «Хроніки пекла». І поки небайдужі глядачі допомагають фінансово, команда готує наступну документальну роботу. «Коли ми починали, я точно розуміла, що в мене буде Маріуполь. Потім точно розуміла, що буде Буча, Ірпінь або ще щось. І поки ми зробили Маріуполь, тема Бучі, Ірпеня вже закінчилась. А минув лише один місяць. На превеликий жаль, в Україні є пекло, яке відбувається просто зараз. Герої наступного фільму, над котрим ми працюємо (про одне з окупованих міст на півдні України), поводять себе так само, як герої стрічки про Маріуполь. Кажуть: «Ми хочемо про це розповісти, привернути увагу». І я розумію, що за місяць, скільки ми робитимемо фільм, ця історія не закінчиться. На превеликий жаль, роботи вистачить до кінця життя», – каже режисерка.
Коли вийде наступна серія циклу, точно невідомо. Але попередньо реліз запланований на кінець червня.
