Редакція MBR знає, що ви робили вчора: читали першу частину інтерв'ю Олександра Роднянського. Напевно її вам видалося мало, адже найцікавіші одкровення про те, як йому працюється практично на всіх великих світових ринках відразу, ми приберегли для продовження бесіди.
Тут на вас чекають подробиці співпраці Роднянського з головною зіркою сучасного російського кіно Кантемиром Балаговим, тонкощі роботи на американському ринку, а також власні мрії та плани Олександра Юхимовича на найближче майбутнє. Тому досить слів, влаштовуйтеся зручніше і приготуйтесь дивуватися.
- Влітку минулого року ви створили власний міжнародний кінопродакшен і відразу оголосили про два проекти: документальний фільм про євреїв та серіал про порноіндустрію...
- Трохи не так, там усе ширше. По-перше, не продакшен, а компанія, що фінансує девелопмент. У Лос-Анджелесі це дуже складна частина виробничого процесу. Там безліч компаній, котрі фінансують виробництво, коли у тебе вже готовий сценарій, є режисер та каст: збираєш так званий пакет і з ним можеш звернутися до якогось фонду або банку. Якщо у тебе буде якісний та привабливий проект, то і проблем із фінансуванням не виникне. А от сформувати пакет дуже складно і дорого, це коштує мільйони доларів - не десятки мільйонів, але все ж. Крім того, на цьому етапі потрібно виконати багато роботи, потрібна спеціальна експертиза. Наприклад, інвестбанкіри, які можуть профінансувати той чи інший проект, такої експертизи не мають - вона є лише у продюсерів. Вони не можуть розвивати сценарії з нуля, шукати цікаві проекти, читати безліч книжок, статей, купувати права та опціони. А наша компанія саме цим і займається.
Першим ми анонсували проект фільму під назвою «Розмова з президентом». Це стрічка про Саддама Хусейна, точніше так: її сценарій створений на основі дуже відомої та популярної книжки, мабуть, однієї з найкращих книжок, що написані колишніми цереушниками. Її автор - аналітик ЦРУ, який багато років спеціалізувався на психології близькосхідних лідерів. Будучи посланим до Багдада, він виявився дуже корисним у процесі пошуку місця, де переховувався Саддам Хусейн, брав участь у захопленні, упізнав його. Автору була дана можливість провести кілька тижнів у підвалі будівлі колишньої Іракської президентської гвардії із самим Хусейном. У результаті спілкування він зрозумів, до якої міри американці внутрішньо помилялися, наскільки хибними були багато уявлень про суть режиму - не в тому розумінні, що Саддам був хорошим лідером, а в тому, що судження про нього в Ленглі та Білому домі, як з'ясувалося, дуже далекі від реальності. Відповідно, будучи відкликаним до Вашингтона для доповіді президентові Бушу-молодшому, автор зіткнувся з ним у прямому конфлікті. І в результаті цього зіткнення - а воно справді було дуже жорстке - наш головний персонаж, котрого звуть Джон Ніксон, глибоко розчарувався, позбувся всіляких ілюзій, звільнився з ЦРУ та написав книжку. Звісно, вона була сильно відцензурована, але за права на неї в Голлівуді точилася досить велика конкуренція. На щастя, Джон бачив стрічку «Левіафан», вона йому дуже сподобалась, тому він вирішив співпрацювати з нами. Сценарій цього проекту пише Деніел Стіплмен - дуже хороший автор, що працював над фільмом «За статевою ознакою». А режисером буде ще один цікавий кінематографіст, оскарівський номінант, призер Венеції та Канн, автор фільмів «Атака» й «Образа», Зіад Дуері. Він американець арабського походження, для котрого це дуже особиста історія, адже його батько - арабський націоналіст із портретом Саддама на стіні, а сам Зіад - американський ліберал.
Щодо документального проекту, то він не зовсім про євреїв, а про еміграцію. Просто вихідною точкою береться історія 1938 року, коли кілька мільйонів людей - і так, тут мова про євреїв - були позбавлені громадянських прав у Німеччині та Австрії, але німці ще не вирішили, що з ними робити, і навіть були готові відпустити. І от 1938 року у французькому Евіані відбулася велика міжнародна конференція щодо цих потенційних біженців, в якій брали участь 32 країни, включно зі США та Великобританію. І тільки малесенька Домініканська республіка погодилася прийняти 100 тис. біженців, і лише тому, що місцевий білий диктатор хотів розбавити ними переважно чорне населення своєї країни. Звідси, власне, і почалася історія винищення шести мільйонів людей. У документальному фільмі ми про це розповімо, однак розповідь буде релевантна теперішньому дню, з великим обсягом подій, що відбуваються сьогодні і в Європі, й у США. Ця стрічка має створюватись у сегменті авторського документального кіно, дуже точного у використанні фактологічної основи, проте актуального сьогодні. Я запропонував партнерство оскарівському лауреату, автору фільмів «Одного разу у вересні», «Останній король Шотландії», «Вітні» Кевіну Макдональду, і вже разом із ним ми знайшли режисера. Це Рорі Кеннеді - дочка Роберта Кеннеді, режисер-документаліст, володарка «Еммі» й оскарівський номінант. Вона з радістю погодилася працювати в парі зі своїм чоловіком-сценаристом Марком Бейлом. Це досить складний та високобюджетний документальний фільм.
- Судячи з усього, ви не беретеся за прості проекти.
- Так, простих проектів у мене давно немає. Хоча, звісно, я роблю різні стрічки з молодими цікавими авторами в нашій частині світу - Східній та Центральній Європі, але й вони теж аж ніяк не прості. А в Америці я розвиваю багато міжнародних серіалів, про один з яких офіційно оголошував. Це серіал про порноіндустрію в Будапешті, шоураннером котрого виступить відомий європейський режисер, неодноразовий лауреат Канн Корнел Мундруцо. В ньому йдеться про еволюцію порноіндустрії як забороненого задоволення та невід'ємної частини масової культури. Особливої гостроти додає та обставина, що ми розповідаємо про індустрію експлуатації жіночого тіла в епоху MeToo. Також моя компанія розвиває ще з десяток серіальних проектів, про які ще не було оголошено. Там є кілька дуже цікавих. Гадаю, найближчим часом ми повідомимо про них пресі.
- Розкажіть про нюанси роботи з політичним нон-фікшеном. Наскільки я розумію, ваш проект про Саддама в цьому плані перегукується з недавнім серіалом «Примарна вежа». Як це - працювати зі складним та частково засекреченим першоджерелом? Як ви визначали форму оповіді майбутнього серіалу, від чого відштовхувались?
- Це один із найцікавіших епізодів мого професійного життя. Ми приїхали до Вашингтона, де мешкає Джон Ніксон, разом із Зіадом і Деніелом - режисером та автором сценарію, а також із моїм лос-анджелеським chief of development (перекладається, мабуть, як головний редактор). Ми заздалегідь дуже добре підготувались: пройшлися книжкою, у кожного виникла певна кількість запитань. Щоб ви розуміли, у Зіада їх було 270 із чимось, у Деніела - 140 із чимось, а в мене було мало, щось близько 90 (сміється). Ми звели їх разом, якісь перетнулися, якісь - ні, і в результаті наш список складався з приблизно 500 питань, що треба було обговорити. Йдемо далі. Я винайняв простір у готелі Four Seasons на декілька днів, і ми щодня по 18 годин, не виходячи з приміщення - навіть їжу замовляли туди, - намагались з'ясувати, що і як відбувалося. Малювали схеми того, як була влаштована green zone, де жили американці, як там усе розташовувалось, як вони звідти виїжджали, навіть як вдягалися та допитували полонених. Ніксон, до речі, виявився акторськи обдарованою людиною і навіть розігрував нам сцени своєї розмови з Хусейном - у мене це залишилось у телефоні. У підсумку за кілька днів такої роботи ми отримали відповіді на всі свої запитання, а також абсолютне розуміння того, що відбувалося як у плані фактури, так і в емоційному плані.
Наш список складався з приблизно 500 питань. Я винайняв простір у готелі Four Seasons, і ми щодня по 18 годин, не виходячи з приміщення – навіть їжу замовляли туди, - намагались з'ясувати, що і як відбувалося
- Тобто ви провели ціле дослідження за ці декілька днів?
- Так, і воно було гігантське. Але насправді рісьорч - важлива стадія будь-якого якісного проекту. Якщо ти його не зробив, то ні чорта не вийде.
- У випадку нон-фікшена рісьорч складніший, аніж у випадку художніх проектів?
- Гадаю, ні, в певному сенсі навіть простіший. Тут ти розумієш, у кого і що запитувати, можеш відновити картину того, що відбувалося, а з художніми фільмами це не завжди виходить. Наприклад, ми робили стрічку «Голобля» з Кантемиром Балаговим, і вона в цьому сенсі була набагато складнішою. Ідея фільму в Кантемира народилася, коли він читав видатну книжку Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя»: там він знайшов історію, яка надихнула його на роздуми про долю жінки на війні. Річ у тім, що СРСР і Великобританія у Другій світовій були єдиними країнами, де жінок закликали до армії, де вони воювали. Відповідно, у жінок, по-перше, був досвід військовий, він теж дуже спеціальний і вимагає досліджень (стосунки поміж собою, стосунки з чоловіками, гігієна і безліч інших питань), а по-друге, досвід післявоєнний, що, як виявилося, абсолютно не досліджений. Практично ніхто ніколи не дивився на посттравматичний синдром: фільмів про нього ніби було багато, але не через оптику жіночих очей. І от, аби це зрозуміти, ми прочитали якусь незліченну кількість щоденників, листів і взагалі всього, що було доступне на цю тему. І такого плану рісьорч, коли мало що є та нема в кого спитати, набагато складніший.
- Розкажіть про моделі роботи вашої компанії. На якій стадії проекти беруться і до якої стадії доводяться?
- Ми беремо з нуля, коли ще взагалі нічого немає. Купуємо права на статті, на книжки, а нещодавно нам сподобався твіт - ми вирішили, що з цього може щось вийти, і теж придбали на нього права.
Купуємо права на статті, на книжки, а нещодавно нам сподобався твіт - ми вирішили, що з цього може щось вийти, і теж придбали на нього права
- І як це відбувається, коли йдеться про один твіт?
- У США і не таке можливе (сміється). Англійською це називається lawyer land: юристи зустрічаються і довго, нудно про щось домовляються. У нас на будь-яку угоду йде півроку, і я кляну всіх, адже це просто неможливо! (Сміється.) А втім, там це працює саме так: з одного боку, юридично складна та сутяжна країна, а з іншого - всі права закріплені. Ми купуємо ідеї, от недавно придбали «права на життя» - десь прочитали про жінку, її історія нам сподобалася, ми зустрілись і домовились.
- Як дорого це коштує?
- Опціон завжди не дуже дорогий, це ж лише право на написання сценарію «за мотивами». По-різному, але завжди чогось вартує. Твіт, приміром, коштує недорого, адже особливих прецедентів іще немає, а права на життя можуть обійтися у значну суму.
- Отже, ви купуєте права, що далі?
- Далі ми витрачаємо роки і купу грошей на перетворення прав у сценарій. Це дуже довга історія. Взагалі, якість того чи іншого продюсера оцінюється за його вмінням підключити до проекту найкращих авторів. Адже, правду кажучи, продюсером може назватися будь-хто, немає жодних ліцензій чи чогось такого. Утім, підключити серйозного сценариста або досвідченого режисера здатний далеко не кожен, я б навіть сказав, мало хто. Тому, визначившись із ідеєю проекту, ми робимо певний пітч, мета якого - пошук автора сценарію. Коли цей етап пройдений, шукаємо режисера. Залежно від проекту він може підключатися або відразу, як у нас було із серіалом про Саддама, або на пізніших етапах. Через рік, два або чотири, розуміючи, що в нас уже є сценарій, робимо кастинг. Природно, аби проект був привабливим, актори мають бути відомі. А коли готовий увесь пакет (сценарій, режисер, актори, бюджет і модель виробництва), ми виходимо на ринок. У нас є різні варіанти, до кого з яким проектом іти: є стримінгові платформи, є студії-мейджори, різні дистрибуторські компанії тощо. У кожному випадку ми оцінюємо, який саме варіант підходить найкраще, готових шляхів тут немає. У випадку із серіалами, до речі, все працює трохи інакше - там пакет складається з біблії та пілоту. Втім, може бути і складніша схема - все залежить від умов.
- Завдяки вам про найкращих сучасних російських режисерів знає весь світ, причому їхні фільми часто потрапляють у нерв світовому глядачу. Як ви знаходите таких авторів? На що звертаєте увагу - на стиль, підхід, особистість самого режисера, якісь інші маркери?
- (Сміється.) Ось на все, що ви перерахували, я і звертаю увагу. Адже бувають дуже різні режисери. Хтось, наприклад, своїм кінематографом заявляє про себе як про зрілого, глибокого і неймовірно розумного автора, а в реальному житті поводиться геть інакше. Це обманка! Якщо фільм по-справжньому хороший, то зрозуміло, що поведінка його автора в житті - соціальна маска, котра дозволяє справлятися з життєвими викликами. З Кантемиром - узагалі все дуже складно, йому ж лишень 27 років... А зараз ми працюємо з Кірою Коваленко, вона приблизно того самого віку, і вона теж просто фантастична, ми закінчуємо з нею стрічку осетинською мовою. Також запускаємо проект із Володею Битоковим - іще одним випускником майстерні великого Олександра Миколайовича Сокурова, з якою він працював понад п'ять років у Кабардино-Балкарії, тієї самої, яку закінчили і Балагов, і Коваленко.
Звісно, від кожного режисера я би хотів отримати не просто людське враження, а передусім враження від його кіно. Нехай це буде дуже короткий фільм, неважливо, головне, аби було що подивитися. Для мене недостатньо розмови і написаного на папері тексту. У випадку зі Звягінцевим зрозуміло, що він зробив видатну першу стрічку, та й другу, і ми з ним зустрілися вже, коли він деякий час фактично перебував у пошуку можливостей для наступної роботи - у нього не все виходило. І тут ми зустрілись, досить швидко знайшли спільну мову, та й узагалі якось збіглися і зрезонували. В результаті ми з Андрієм працюємо вже 10 років, і за цей час зробили три складні, але в той самий час дуже успішні стрічки: «Єлену», «Левіафан», «Нелюбов». По-різному буває, розумієте.
Наразі я захопився пошуком талановитих молодих людей і думаю, що найближчим часом зроблю п'ять-шість, чи то більше, фільмів із ними. Я щойно згадав про стрічку осетинською мовою, а зараз ми завершуємо дебютний проект Ісмаїла Сафаралі азербайджанською. Тут (в Україні. - MBR) теж шукаю: вже переглянув шість коротких стрічок і ще планую дивитися, дуже хочу зробити фільм українською. Я загалом зацікавлений у справжніх, автентичних історіях, що розказані справжніми голосами людей, які живуть сьогоднішнім життям. Аби вони виявилися носіями духу часу, могли проговорити його. Саме вони! Я ж роблю різні стрічки і в цьому розумінні не те щоби всеїдний, у мене набагато більше способів і форм для висловлювання. А от розуміння часу молодими людьми мені шалено цікаве.
Я зацікавлений у справжніх, автентичних історіях, що розказані справжніми голосами людей, які живуть сьогоднішнім життям. Аби вони виявилися носіями духу часу, могли проговорити його. Саме вони!
- Чи є такий режисер, можливо, вже відомий, на якого ви дивитеся та думаєте: «Його роботи мав продюсувати я!»?
- У світі таких багато. Ми от багато разів обговорювали щось із [Павлом] Павликовським, із котрим давно знайомі і перебуваємо в дружніх відносинах. До речі, життя нас дуже смішно звело: ми з Андрієм були номіновані на «Оскар» із «Левіафаном», а Павло - з «Ідою». Він тоді зателефонував і запитав, як мені це взагалі вдалося, адже ніхто не очікував, що від Росії висунуть саме нас. «А чому тебе це хвилює?» - відповів йому я (сміється). Проте ми давно планували щось робити разом, у нас навіть був один проект, складна міжнародна копродукція... Ну подивимося, може, колись іще складеться. Чесно вам скажу, він мені дуже подобається, а «Холодна війна» - одна з моїх улюблених стрічок останнього часу. Я її бачив разів п'ять і залишився під великим враженням. Це не так уже й часто трапляється, щоб я внутрішньо такою мірою підключався до фільму, а тут - підключився. Загалом, зараз мої амбіції полягають у тому, аби працювати з людьми з того світу, звідки я родом - скажімо, Східна Європа і країни колишнього СРСР, причому головний фокус - на молодих авторах.
- А на українських режисерів, котрі вже здобули міжнародну популярність, дивитеся?
- Авжеж, із тим самим Мирославом Слабошпицьким ми час від часу спілкуємось. Дуже сподобалася стрічка «Плем'я», і я б залюбки подивився його наступну роботу. Ми з Мирославом колись обговорювали певні наступні кроки, та він тоді був захоплений якимись своїми проектами. Сподіваюся, що життя нас іще перетне. Поки не бачив останнього фільму Васяновича, який був у Венеції («Атлантида». - MBR), але обов'язково його подивлюся; бачив «Додому» Нарімана Алієва - гідна стрічка. Якщо відносити до українських режисерів Сергія Лозницю, то, звичайно, всі його роботи теж дивлюся. Словом, усі найяскравіші успіхи українського кіно я переглядав із великим інтересом.
- Під час виступу на KMW ви сказали: «Дивлюся все, що не можна пропустити». Назвіть декілька тайтлів для розуміння, що ви відносите до цієї категорії.
- Почну з недавніх серіалів. Ось нещодавно подивився «Карнівал Роу» з Карою Делевінь та Орландо Блумом. Досить цікавий проект: авторам вдалося створити цікавий світ у жанрі стімпанк, хоча загалом серіал вийшов небезумовний. Ще подивився «Найгучніший голос» про Fox News, мені сподобалось, утім, чесно кажучи, починається серіал краще, ніж закінчується. А от британський «Роки» - просто приголомшливий проект, блискуча сатира. Ну і, певна річ, мені дуже сподобається другий сезон «Мисливця на розум».
Зараз мої амбіції полягають у тому, аби працювати з людьми з того світу, звідки я родом - скажімо, Східна Європа і країни колишнього СРСР, причому головний фокус - на молодих авторах
- Усе, що ви перерахували, - серіали. Останнім часом, і ви про це теж говорили, більшість цікавих ідей та авторів ідуть у серіали на стримінг, а в кіно залишаються блокбастери, що, своєю чергою, є частинами якихось франшиз. Для вас як продюсера переважно авторського кіно за таких умов простіше чи складніше шукати новий матеріал?
- Мабуть, простіше, хай би як несподівано це звучало. Вибираєш із більшої кількості матеріалу. Останніми роками ми взагалі стали однією з головних адрес, куди автори шлють свої напрацювання, причому це і польські, і французькі, і британські кінематографісти. «Європи» дуже багато, адже європейців із можливостями девелопменту та просування у США дуже мало. Навіть думав, чому європейські продюсери не такі активні, неодноразово обговорював із ними, позаяк рахуюся членом безлічі європейських організацій, зокрема і трохи безглуздої Європейської кіноакадемії. Так от, я гадаю, що кінематографісти в Європі дуже добре влаштовані. Все ж таки можливості прив'язують до місця, а коли перебираєшся на дуже конкурентний американський ринок, пробиватись доводиться із самого початку й абсолютно самостійно. У США я дуже багато років бився в різні двері, і тепер, коли за спиною чотири номінації на «Оскар», здобуті «Золотий Глобус» та «Сезар», з'явилося багато різного роду можливостей, контактів, знайомих. Я до чого згадав європейські організації: іноді дивно, що великі європейські продюсери, потрапляючи до США, поводяться мов діти, не розуміючи, як там усе влаштоване.
- І ви в таких випадках стаєте для них точкою входу?
- По суті, так. Особливо, як ви правильно сказали, для тих, хто працює з авторським кіно, де більше внутрішньої свободи. Адже якщо я повірю в проект - а це, чесно скажу, непросте завдання - то таку свободу забезпечу повною мірою й усі супутні питання візьму на себе. Загалом, робити авторське кіно, ламаючи при цьому автора, - завдання дещо дурнувате. З жанровим кіно інакше, продюсерська роль у ньому набагато вища, тому що саме продюсер у такому разі - посередник між автором та аудиторією, яку він краще відчуває завдяки своїй роботі. Зізнаюся вам, у мене все життя були спроби - і я їх внутрішньо не полишаю - зробити абсолютно авторську стрічку на території жанрового кіно, на котру б пішов масовий глядач. Я намагався зробити це з фільмом «Дуелянт», що міг би стати класичною origin story, але, на жаль, не вийшло. Така сама історія була і з улюбленим «Хмарним атласом»: на мій погляд, видатне кіно, та в американському прокаті воно провалилося. На відміну від східноєвропейського та пострадянського.
- Можливо, цю вашу мрію вдалося би втілити за допомогою стримінга? Той самий Netflix досить активно працює над повним метром. При цьому, наскільки я знаю, не надто обмежуючи авторів, адже в нього немає потреби, аби стрічки окупалися у прокаті.
- Насправді до Netflix, та й стримінгових платформ загалом, кінематографісти ставляться без особливого ентузіазму. У традиційного виходу в прокат є очевидні переваги: і триваліше життя фільму, і формування бренду. Так, останніми кількома роками стримінги фінансували цікаві проекти. Торік Netflix представив блискучу «Рому» Альфонсо Куарона, а цього - з'явилося одразу кілька хороших стрічок. Це і Marriage Story Ноа Баумбаха - дуже гарне кіно, котре можна описати як «Сцени з подружнього життя» Бергмана, що зняті Вуді Алленом. Або актуальна та смішна історія про панамські офшори - «Пральня» Стівена Содерберга. І звісно, головний фільм - «Ірландець» Мартіна Скорсезе. Але всі вони - так звані prestige movies, які зроблені задля респектабельності платформи. До того ж поки це працює лише щодо відомих у США режисерів. А куди ти прийдеш із іншомовним кінопроектом? Та теж є винятки: «Холодна війна» Павліковського - це Amazon, причому компанія взяла проект іще на стадії сценарію. Однак таке трапляється рідко.
Як бачите, чекати новин від Роднянського дуже навіть варто. Хтозна, можливо, його наступний проект матиме багато спільного з Україною, і тоді привід для ще одного інтерв'ю знайдеться дуже швидко.
