«Зараз дуже класна ситуація! Для всього світу – й особливо для України» – такі слова дещо шокують. Але це має свою мету. Адже людина, що їх сказала, – професійний військовий пропагандист Тарас Боровок – справді знає, що, коли і як сказати, аби привернути увагу. А здобувши її, вже розгорнуто донести свою думку: «Так, ціна війни жахлива – кров, смерті, руйнування. Але… Ця ціна того варта. Знаєте, друга після «Байрактару» пісня, що я написав від 24 лютого, називається «Я щасливий», і в ній є такі слова: «Я щасливий, що я тут зараз. Я щасливий, що тут війна. Це неправильно. І не зрада. Просто величі є ціна». Йдеться про те, що, коли ми хочемо бути величними, нинішня війна – інструмент для цього».
У цивільному житті Тарас Боровок був сценаристом, режисером, продюсером, телеведучим. Але від початку повномасштабної війни, після 16-річного перебування на військовій пенсії, повернувся до армії. Нині він знову підполковник ЗСУ, служить у командуванні Сухопутних військ – у відділі, що опікується пропагандою. Несподіванки і парадокси у висловлюваннях військового пропагандиста зустрічаються на кожному кроці. Проте всі вони мають логічне пояснення.
Напередодні Дня Незалежності України ми поговорили з Тарасом Боровком про пропаганду «хорошу» й «погану», її механізми та цілі. Про централізоване формування суспільно важливих наративів. Ще про об'єднання зусиль військових і цивільних у створенні мілітарного аудіовізуального контенту. Ну і, звісно, про «Байрактар».
– Пане Тарасе, передусім хочеться поговорити про загальну концепцію формування суспільних наративів воєнного часу. Наша попередня зустріч перенеслася через вашу нараду щодо поточних змін до них. Такі наради – системна практика? Хто бере в них участь і що стає їхнім результатом?
– Скажу так: там усі, хто потрібен. Це ініціатива військових за підтримки певних українських медіахолдингів. Зараз ми доопрацьовуємо спільний документ, аби надалі він був спущений зверху керівництвом країни: щоб усе було централізовано.
– Що це за документ?
– По суті це інформаційна й комунікаційна стратегія. Не хочу розповідати докладно, позаяк це трошки «під грифом», але скажу загалом. Глобальні ідеї, наративи – вони надто патетичні й зарозумілі. Відтак до потрібних меседжів і конкретних аудиторій треба добирати «ключики».
Якщо подивитися й послухати наші ЗМІ, вони зловживають уже «заїждженими» меседжами. Наприклад, «Віримо в ЗСУ!». Та зараз мало вірити в ЗСУ – зараз треба стати частиною ЗСУ. І необхідно суспільству ненав'язливо, спокійно це пояснити. Якщо першими днями були черги під військоматами, то зараз їх нема. А це треба повернути. Аби вся країна стала єдиним механізмом, котрий працює на оборону держави.
Зараз ми, працюючи над цією комунікаційною стратегією, ведемо перемовини з тими, хто міг би стати локомотивом цього процесу. Адже ми, військові, просто не маємо такої компетенції та повноважень: організовувати, моніторити, давати вказівки та змінювати ці наративи відповідно до поточного воєнно-політичного й соціального стану. Ми на стадії фіналізації документу. А далі визначатиметься, в якому міністерстві, в якій інституції має бути хаб, що централізуватиме все це.
– Тобто результатом цього документу має стати якийсь спільний наративний пласт, що транслюватиметься з усіх ключових джерел інформації?
– Хотілося б, щоб з усіх.
– Але ж це не можна зробити директивно…
– Так, проте документ має такий наполегливо-рекомендаційний характер. Насправді мені здається, що самим медіахолдингам та іншим інформаційним структурам важливо мати якийсь алгоритм, шпаргалку. Це зменшує вплив людського фактору. Умовно: журналісти поїхали знімати про подвиг героя-сапера, а він іще й кошеня спас паралельно. І вони роблять сюжет про котика, а не про міни – й весь вектор наративу змінюється. І з цього формується загальна – розвалена – картина: коли кожен про своє. Якщо ж буде спільна «дорожня карта» наративів, ця картина має зібратися купи. Ось спільна мета, туди ми йдемо. Яким шляхом – це вже залежить від аудиторії: можна й через котика заходити на тему мін, але саме ця тема має бути наскрізною. Тобто такий алгоритм вносить лад і ясність, не порушуючи редакційної роботи.
– Це все стосується лише внутрішніх чи також і зовнішніх, міжнародних комунікацій держави?
– Зараз ми говоримо лише про Україну, про українське суспільство. Люди не розуміють, як реагувати: ось це – зрада чи перемога? Треба, аби всі чітко казали: це отак, а це отак.
– Розумію й підтримую вашу мету, але мушу спитати: ми ж боремося з тоталітаризмом, а це все наче ним трошки віддає – коли всі дують в одну дуду…
– Це не тоталітаризм абсолютно! Я ж кажу: це все – щоб протидіяти фейкам, відкинути зайве. Інформаційне поле перенасичене, тож завдання – прибрати те, що заважає розуміти ситуацію. От і все. Тоталітаризм – це робота на одну людину, одну правлячу партію. А ми – про інше: про нашу спільну мету. Про консолідацію. Меседж: ми – сім'я, родина, захищаймо наш дім. Наша пропаганда має позитивний, світлий відтінок. Якщо в росії завдання – гівном нафарширувати голову, то в нас – очистити.
– Важка робота, асинезаторська така трошки…
– У принципі, так.
– На мою думку, пропаганда може додатково вплинути на вже вмотивованих або ж підштовхнути тих, хто ще вагається, та чи здатна вона вплинути на, грубо кажучи, «упоротих»? Тих, кому «рускій мір» милий за будь-яких обставин?
– Зараз ми орієнтовані на перші дві категорії, що ви назвали. Це пріоритетне завдання. Що ж до тих… Там усе складніше: засерйозно промиті мізки. Моя власна (підкреслюю) думка: здається, це люди, що не мають коріння. Ось ми – українські ендеміки: нам є за що помирати. Бо прийшли в мій дім: мене з корінням хочуть вирвати й викинути. Причому хто?! Бур'ян. Він тут ніхто. І він прийшов сюди не квітучу державу будувати, а руйнувати, ґвалтувати, нищити й мародерствувати. Відповідно, я мегавмотивований: битимуся до останнього. Стрілятиму. Закінчаться патрони – штрикатиму олівцем. Закінчаться олівці – гризтиму глотку. Буду до останнього боротись. А там – «ліш би била колбаса і водка». І хто це приносить, під яким прапором – байдуже: ідеологія, тонкі матерії їх цікавлять найменше. І нам, аби їх переконати (якщо це в принципі потрібно), треба, по-перше, перемогти. А по-друге – на руїнах, залишених їхніми кумирами, побудувати щось таке «вау!», аби вони, перебуваючи за стіною, постукали в двері й посипали голову попелом. Але це вже завдання не цих поколінь, а прийдешніх.
Узагалі війни не відбуваються просто так. І ця війна дуже корисна. Навіть необхідна. Так, війна – це завжди погано. Але вона завжди обґрунтована. Що зробило керівництво росії?
– Консолідувало українську націю.
– Саме так. І як! Скільки людей перейшло на українську мову. У скількох прокинулась самосвідомість. У нас пробудилось оце національне, спільне. Родина викарбувалася. Люди, що залишилися в Україні, сформують потім правильну, нормальну державу, в якій не буде злоякісних пухлин, котрі руйнують і пожирають зсередини. Це перший аспект, який стосується внутрішнього українського життя. А другий – зовнішній: подивіться, що в світі відбулося.
– Формування бренду «Україна».
– Це перше. А далі – скільки держав світу виявили себе такими, які вони є. Наче Європа, демократія, народовладдя, але війна показала: не так усе добре. Вилізли всі вади псевдоуспішності, стабільності тощо.
– Повернімося до наративів. Вище ви згадували про ключики, що їх треба добирати до…
– …до кожного прошарку нашого суспільства, кожної соціальної групи, кожного регіону. Так, це десь маніпулятивно, але маніпуляція буває різною: залежить від її мети. Дуже важливо розуміти, що тут мета шляхетна й важлива. Треба достукуватися до людей – в усі можливі способи.
– Можете навести приклади таких ключиків?
– Ну, візьмімо тезу «Мій син – герой. Він зараз на передовій, захищає Батьківщину. Я пишаюся тим, що я виховала класного сина. Я пишаюся своїм вихованням». Мотивує трошки?.. Або питання просте: «Ти хочеш, щоб твої діти пишалися батьками своїх однокласників?..» Це я балуюся зараз, аби просто показати сам механізм. Можна зайти навіть через шлунок: плакат на супермаркеті «Хочеш завтра теж поїсти? Іди в збройні сили – там стабільна зарплата». Тобто до кожної людини треба знаходити свій підхід. Проте, повторюся, весь цей комплекс меседжів має працювати в один голос, з одною метою, з усіх каналів інформації.
– Ми говоримо про меседжі, про різні формати їхнього «пакування», й зараз хочу спитати про такий формат, як кіно. Ви – експерт УКФ – якось згадували про суперечки, котрі раніше точилися між експертами, щодо доцільності фінансування мілітарного контенту Мінкультом. Розкажіть про них докладніше.
– Фільми на воєнну тематику – частина військово-патріотичного виховання. В росії це поставлене на потік – і ми бачимо результат: з усіх шпарин пруть, як таргани. І відсутність аналогічного контенту в нас – це недопрацювання держави. Ходили ж у Держкіно такі «внутрячки»: давайте менше воєнного контенту, «чтоб нє раздражать восточниє регіони»; робімо «нейтральний» контент. Але ж кожен, навіть розважальний фільм має врешті зробити хоч малесеньку трансформацію в мозку. Ось ті самі «Свінгери», що ми їх писали з Дмитром Наумовим: там на другому плані дуже багато соціальних питань. Тож навіть через комедію можуть «вкидатися» якісь цікаві речі. Тобто скрізь має бути певне надзавдання. У нас – у кіно – цього було мінімум. І в УКФ експерти казали: «Чому Мінкульт має виділяти кошти на воєнний контент?» Але ж армія – це частина суспільства, культури. І робити фільми про тих, хто тебе охороняє, – теж завдання культури. Це треба усвідомлювати. Особливо зараз.
– То що ж із цим робити?
– В мене є ідея створення Департаменту аудіовізуального контенту Міністерства оборони України. Тобто не придумувати спеціального лота для УКФ, як я пропонував раніше, а зробити нову незалежну структуру. Хоча, можливо, й спеціальний лот також може бути виходом, бо фінансування таких речей Міністерством оборони наразі не передбачене. Зараз цивільних можна залучати до мілітарних контент-проектів за угодами, підрядами. Але немає єдиного юридично-фінансового механізму для цього, тому щоразу це перетворюється на проблему, котру потрібно розв'язувати заново.
Проте дуже хотілося б такий департамент організувати. І об'єднати в ньому можливості: кіношний професіоналізм у зйомках і сторітелігну – з військовою експертизою, можливостями надавати техніку, одяг, зброю, полігони тощо.
– Місце, де ми спілкуємося, – ваша студія – це зачаток цього департаменту?
– О, я був би щасливий, якщо так. Це наш приватний телевізійний продакшен: співвласники – я, Дмитро Наумов і ще кілька людей. Ми свого часу вклалися й створили компанію, аби робити дитячий контент. Але виявилося, що це невигідно, зокрема, через заборону ставити в такий контент рекламу. Проект виявився збитковим, та шляхетна мета нікуди не поділася: дитячий контент ми продовжуємо робити, але студію переладнали під ширшу тематику – рекламні ролики, документалки, анімація. А зараз використовуємо її в потребах збройних сил.
– У роботі вашого відділу перебуває фільм про оборону Києва. Розкажіть, що це за проект.
– Ось просто зараз відбувається останнє (й найголовніше) інтерв'ю для фільму: режисер Тарас Ткаченко спілкується з командувачем обороною Києва Олександром Сирським. Це інтерв'ю – крапка у знімальному процесі. Саме на коментарях Сирського ми хочемо вибудовувати сюжетну лінію документалки. Матеріалу достатньо: ексклюзивного, розкішного. Гадаю, фільм буде готовий десь за два місяці.
– Так а хто безпосередньо робить фільм – військові чи цивільні?
– Це спільний проект. Можна сказати, що це маленька робоча модель того департаменту, про який я казав. Ми залучили цивільних професіоналів галузі, а як військові – надаємо їм доступ, котрого вони інакше не мали б. Отака творча колаборація.
– Це єдиний такий проект, що у вас у роботі, чи є інші?
– Це перший глобальний проект, але далеко не перший в плані того, що ми взагалі робимо. Наприклад, згадаємо «Форпост UA», який транслювався на багатьох регіональних і центральних каналах. Він робиться нашим відділом, військовими – групою в чотири-п'ять людей. Тричі на тиждень програма виходить уже скільки часу: має популярність, в неї зростає аудиторія. Ще ми зробили VR 360 – зняли ексклюзивні кадри: розбиту техніку, літак «Мрія», понівечені житлові будинки (натуру, що вже не повторити). І коли людина вдягає VR-окуляри, вона може побувати всередині всього цього жахіття. Ще напрям – те, чого не робить ніхто: воєнні пісні. Зараз я вже написав 28-му.
– Не можу не спитати про найпершу з цього циклу – «Байрактар»…
– Хочете прикол? Як пісня вийшла і вже під кожним посольством росії люди висловлювали протест, співаючи «Бай-рак-тар!», зі мною зв'язалася пресслужба Халюка Байрактара, гендиректора Baykar Makina. Кажуть: «Ми вам вдячні, ви нам зробили такий рекламний ролик, який за роки не спромігся зробити PR-відділ (сміється). Просіть усе що хочете». Та як військовий я не можу ухвалювати таких рішень. Тож телефоную командуванню: «Хлопці, що нам треба?» – «Завод «Байрактар» в Україні». – «Гаразд». Здавалося б: ну попроси для себе – ти в орендованій квартирі живеш на Троєщині. Але ж ні! Вони потім запропонували: на будь-який термін приїжджайте відпочивати до Туреччини з родиною, ми вам організуємо все і навіть – вишенька на торті – сфотографуємо біля «Байрактара». Я такий – ну все, треба їхати! (Сміється.) Подякував, але сказав: «Тільки після Перемоги».
Зараз інші справи: окрім переліченого вище ще концерти на Сході, робота над документалками й іншим контентом, розроблення програм і документів тощо.
– Ви спите взагалі?
– Сплю швидко, їм рідко (сміється). Насправді на все вистачає часу. Але хочеться все робити вчасно, і тому іноді є недопрацювання. Ось як із тими самими піснями. Будьмо відверті: що аранжування, що кліпи – це на коліні швидко зроблене. Але воно актуальне. Потрібні речі зафіксовані, смисли суспільству передані…
– …завод «Байрактар» анонсовано.
– Ага. Звісно, я переконаний, що моє слово в цьому жодної ваги не мало, але сам факт тішить. Камінчик черговий був кинутий – і хвилька пішла…
– Наостанок хочу запитати про ще одну вашу професійну ідентичність – на додачу до військової, кіношної та музичної. Ви психолог за освітою й вочевидь у своїй нинішній роботі ці знання активно використовуєте. А до початку повномасштабної війни згадували взагалі про них?
– Не скажу, що займався психологічною практикою і маю великий досвід. Звісно, є базові університетські знання, диплом із відзнакою. Але це радше захоплення, котре може стати певної миті професією. Так само як захоплення піснями.
Я ніколи в житті не робив ставок на те, що стану співаком, набуду популярності. Це чисте хобі. Але виявляється, деколи хобі стають ремеслом.
І зараз пісенна ніша – це особлива гордість для мене: офіцер ЗСУ пише пісні, які в ротаціях на радіо. І це показує армію як таку, що відповідає рівню довіри й поваги суспільства. Армія є взірцем в усьому – навіть у піснях (сміється). Я ніколи б не подумав, що писатиму про «Хаймарси», «Байрактари» та «Стугни», але це потрібно суспільству.
До мене десь місяць тому приїхав друг: ми давно не бачилися, він не стежив за моєю творчістю, але знав про «Байрактар». Кажу: «Є й інші пісні». Тож ми сіли, слухаєм, і він видає: «Чуваче, ти взагалі розумієш, що зробив?» – «Ні, а що?» – «В тебе вийшла музична енциклопедія чи історія української війни в піснях. Адже ти писав про те, що було актуальним конкретної миті». І так з'явилась ідея: згодом додам невеличкі підводки й зроблю фільм із кліпів на ці пісні. І буде новий жанр – документальний мюзикл (посміхається).
– Зробите – залюбки його подивлюся.
– Я сам залюбки його подивлюся. Та спочатку треба перемогти – а ми переможемо по-любому! Потім сісти спокійно, видихнути – і тоді вже робити висновки, щось збирати до купи.
