Пару тижнів тому онлайн-кінотеатр DOCUSPACE, організований міжнародним кінофестивалем Docudays UA, оголосив про старт нового сезону, який почався 7 серпня. З цього дня і до кінця літа на платформі можна подивитися документальний фільм білоруського режисера Максима Шведа «Чисте мистецтво».
MBR є інформаційним партнером події, тому ми змогли поговорити з режисером заздалегідь. Перша частина великого інтерв’ю з Максимом - про фільм «Чисте мистецтво», стан кінопрокату і роботу режисера-документаліста в Білорусі - була опублікована вчора. А на черзі - продовження: про можливості копродукції, кінофестивалі та цензуру в країні.
- Максим, чи мають документальні проекти попит у білоруських глядачів?
- Мають, але невеликий (сміється). Я б не сказав, що в нас це такий самий тренд, як у деяких інших країнах, де є цілий пласт зацікавленої аудиторії. У Польщі існує близько 150 фестивалів, причому проходять і в дуже маленьких містечках. А в нас навіть у Мінську на тому ж «Лістападі» є класна документальна програма, проте в залі зазвичай збирається не дуже багато людей. Аншлаги бувають, але це, радше, виняток - наприклад, коли показують картини, що вже прогриміли на світовому рівні.
- В Україні після подій 2014 року був сплеск цікавості до документалістики як із боку авторів, так і з боку глядачів. Чи очікуєте ви чогось такого в Білорусі, з огляду на сьогоднішню протестну ситуацію?
- Мені важко пов’язувати цікавість із конкретними подіями, хоча певна логіка в цьому, мабуть, є. Люди тепер більше ангажовані соціально-політичними питаннями, їм цікаво знати, що і як. Але, по-перше, у світі, і особливо на пострадянському просторі, багато хто спотворено розуміє документальне кіно - його уявляють як щось таке, що розповість якусь правду. Навіть Юрій Дудь називає свої роботи документалістикою. Тобто це дуже розмите поняття, і глобально документальне кіно в Білорусі неодмінно стануть дивитися більше. Можна сказати, що зростає увага до певних тем: наприклад, на мінському показі фільму [Віталія] Манського «Свідки Путіна» зал був забитий. Але, думаю, у цьому випадку глядачі прийшли не на документальне кіно, а конкретно на Манського і гучну картину. Тому соціально-політичне життя Білорусі як тема в документалістиці безперечно буде користуватися попитом на тлі протестів.
- Ви знімали «Чисте мистецтво» в копродукції з поляками, оскільки навчалися там у кіношколі. А взагалі наскільки складно білоруському режисерові знайти партнерів за кордоном?
- Це складно і практично неможливо. У мене вийшло, але я вважаю, що пощастило: мій викладач порадив звернутися до продюсерів із Square Film Studio, з якими я згодом працював, і разом із ними ми подалися на конкурс у Польський кіноінститут. Там тричі на рік проходять сесії, виділяються гроші на 12 проектів - за рік виходить 36 документалок. Зазвичай фінансування отримують польські картини від польських режисерів, а потрапити стороннім дуже складно. Але бувають винятки: якщо їх щось цікавить, здається особливо яскравим, то підтримати можуть і не польський проект - як це було з моїм фільмом. До речі, одразу після мене підтримку отримав ще один проект із Білорусі - фільм Андрія Кутіла «Сума».
- Як думаєте, чим поляків зацікавив ваш проект?
- Чесно кажучи, попри те, що ми сусіди і з вами, і з Польщею, знають про нас не надто багато. Тому, думаю, їм просто стало цікаво - по-перше, цікавий хід, коли ми начебто розповідаємо про мистецтво, а з іншого боку - про атмосферу в країні. Спочатку це на вигляд ніби якийсь анекдот, але потім розумієш глибину. Крім того, у нас був яскравий пітчинг, такий що запам’ятовується, а коли комісія вже ухвалювала роботу, була дуже задоволена тим, що теж до неї вписалася.
- Чи доречно говорити про цензуру в білоруському кіно? Чи є з цього погляду різниця для художніх і документальних картин?
- Тут мені важкувато розмірковувати, оскільки я не проходив усі етапи в білоруській індустрії. Я пропрацював рік на «Білорусьфільмі», але там трохи інша структура. Мені здається, спочатку цензура якщо і є, то на рівні міністерства культури: воно проводить конкурс на створення фільмів, які фінансуватиме, і в сегменті документального кіно оголошує конкретні теми. Наприклад, «Досягнення Республіки Білорусь за останні 25 років» - тобто період правління Лукашенка. І це в певному розумінні цензура, тому що ти не можеш прийти і сказати: «Хочу знімати кіно про художника, який зафарбовує квадрати», - це не вписується в жодну із заданих тем. Такі фільми здебільшого розробляються державним «Білорусьфільмом» - тобто держава виділяє гроші, а потім сама ж їх освоює. Це також можна назвати обмеженням. Крім того, є обмеження на рівні прокату. Наприклад, пару років тому була історія на «Лістападі»: відбір організаторів пройшли фільми Андрія Кутіла та Олександра Міхалковича, але міністерство культури, як кажуть, заборонило показувати їх у рамках фестивалю. Хоча «Лістапад» - це приватна ініціатива. Але, знову ж таки, усе настільки непрозоро, що точно ніхто нічого не знає: фільм можуть зняти не через цензуру, а тому що він не відповідає якимось вимогам. Загалом, не можу чітко відповісти на питання про цензуру, тому що особисто з нею не стикався. Хоча моя картина досить неполіткоректна - у ній згадується Лукашенко, її пустили і в прокат, і на фестиваль.
- Судячи з офіційної позиції влади Білорусі, пандемія оминула країну. А як насправді? І як це вплинуло на вашу режисерську діяльність - можливо, зірвалися якісь плани, або, навпаки, з’явилися теми для майбутніх картин?
- Судячи з останньої офіційної позиції, навіть Олександр Григорович перехворів, причому на ногах (сміється). А взагалі, звісно, ситуація щодо цього була дуже дивною, своєрідний психоз. З одного боку, ми всі стежили за статистикою, переживали, носити чи не носити маски, а з іншого - ставлення керівництва країни було максимально неадекватним. Думаю, сьогоднішні протести багато в чому спровоковані цієї неадекватністю. Багато в чому життя завмерло, але порівняно з іншими країнами воно все ж таки трохи булькало: я спілкувався з колегами з Польщі, з Іспанії - там узагалі все зупинилося.
Що ж стосується особисто мене, то це сумна історія, оскільки багато фестивалів скасувалося. Той же Docudays UA, на який я міг приїхати, поговорити з людьми, подивитися їм в очі, побачити реакцію глядачів, перенесли в онлайн - а цей формат цих можливостей не дає. І таких прикладів багато, моє фестивальне життя буквально зрубали (усміхається). Щодо режисури мало що змінилося: особливих планів у мене не було, я приходив до тями після подій минулого року. Але з погляду документалістики, коли відбуваються такі події, це певним чином трансформує людей, назовні вилазять різні явища - за цим цікаво спостерігати й фіксувати.
- Як у Білорусі з фестивалями - вони, наскільки я знаю, є, але цікавить думка людини ізсередини: чи достатньо розвинений рух, можливо, чогось не вистачає?
- На мою думку, фестивалів мало, але їх достатньо для наявної кількості глядачів. Тут є взаємозв’язок: глядачів майже немає, ну і фестивалів теж майже немає. Нам не вистачає загальної фестивальної культури, і працювати треба саме над її розвитком. У тій же Польщі, коли в маленькому містечку проходить якийсь фестиваль, до нього залучаються всі мешканці. Мені б хотілося, щоби фестивалів ставало більше не в Мінську, а в усій Білорусі. І, знову-таки, якщо робити це за аналогією з Польщею, то там в організації бере участь місцева влада, вона виділяє кошти на фестивалі, а це підвищує загальний рівень усього міста.
- У Білорусі цей напрям не розвивається взагалі, чи якийсь рух усе-таки є?
- Крім «Лістападу» в нас є ще одна стабільна історія - група ентузіастів займається організацією фестивалю «Нефільтроване кіно», який раніше називався Cinema Perpetuum Mobile. На нього приїжджають багато іноземних кінематографістів, це, я б сказав, своєрідний альтернативний міжсобойчик, адже все тримається виключно на ініціативі організаторів - ніяких грантів або держпідтримки там немає. Є ще кілька регулярних оглядів, але їх, звісно, мало.
- Наскільки я розумію, на державному рівні у плані кіновиробництва в Білорусі підтримується тільки те, що цікаво самій державі. З фестивалями відбувається так само?
- Так. Фестиваль «Лістапад», наприклад, частково фінансується міністерством культури, але водночас влада втручається у формування його програми. Крім того, торік мінкульт оголосив конкурс на підтримку фестивалів, але зроблено все було так, що скористатися нею було максимально незручно: грубо кажучи, рішення про виділення грошей могли б сприйняти за місяць до старту, при тому що на підготовку й організацію потрібно витратити рік. Можливо, це теж певний прояв цензури або контролю, але в нас навіть якщо щось роблять, то роблять із під*бкою. Не виключено, до речі, що є якісь фестивалі, про які ми навіть не знаємо, - якогось патріотичного кіно десь у коридорах міністерства оборони. Це ж нескладно: гроші виділили, хтось їх освоїв, а на папері фестиваль відбувся.
Наостанок залишається лише ще раз порекомендувати «Чисте мистецтво» до перегляду - можливо, саме цей фільм дасть вам змогу краще зрозуміти Білорусь та її мешканців.
UPDATE від Docudays UA
Максима Шведа, режисера фільму «Чисте мистецтво», було заарештовано у Мінську в ніч на 11 серпня під час зйомок протестів. Наразі він перебуває у в’язниці Жодіно. Станом на 12 серпня відомо про більше 6 тисяч затриманих протестувальників у країні. Десятки журналістів затримані або зникли без вісти.
До поширення фільму на Facebook ми додали коротку довідку, закликаючи наших глядачів та глядачок поширювати інформацію про події у Білорусі та підтримати жертв репресій через акцію BY_Help.
