Сьогодні всі погляди прикуті до Білорусі, де минулими вихідними відбулися вибори президента, а одразу за ними - масові протести незгодних з офіційними результатами. Втім, навіть за таких умов говорити про Білорусь можна не лише в політичному ключі, а і з погляду кіно, яке, хай би що ви думали, у країні є. І ми розповімо про нього докладніше.
Просто зараз на платформі DOCUSPACE від міжнародного кінофестивалю Docudays UA можна подивитись документальний фільм білоруського режисера Максима Шведа «Чисте мистецтво» (стрічка буде доступна до кінця місяця). Нам поталанило поговорити з режисером особисто: у першій частині інтерв'ю Максим Швед розповів не тільки про свою стрічку, але й про стан білоруської індустрії, і чому розраховувати на державу представникам галузі не випадає.
- Максиме, розпочнімо з вашого фільму «Чисте мистецтво». Ви казали, що надихались прямокутниками, що виходять, коли працівники ЖЕКів замальовують написи на фасадах будинків у Мінську, а загалом стрічка передає атмосферу в Білорусі. Як народилася ідея зробити документалку про художника, як обирали головного героя? Узагалі, що тут первинне - ідея документалки чи її герой Захар Кудін?
- Я почав розробляти проект іще під час навчання у кіношколі Вайди в Польщі. У мене було бажання зробити фільм, що певною мірою пов'язаний із Білоруссю, адже в нас особливо немає індустрії. Скажімо так, працювати у польській кіношколі та створювати проект, пов'язаний із Польщею, я вважаю нелогічним. Адже це шанс скористатися польськими можливостями, індустрією, аби зробити щось, нехай прозвучить пафосно, для своєї батьківщини. Спершу з'явилась ідея фільму про патріотизм - у нас багато різних патріотичних свят, які мають доволі дивний вигляд. Я хотів зробити стрічку, де таке свято було б у центрі уваги. Та вже у процесі роботи зрозумів: це достатньо закритий світ, потрапити всередину не так уже й просто. Тобто в принципі можливо, проте мені в межах навчання не вдалося налагодити такий контакт, щоби показати бодай якийсь матеріал - мовляв, дивіться, який у нас може буть фільм. Один із найважливіших етапів роботи над стрічкою - документація, коли ти знімаєш матеріал, що в той чи інший спосіб розкриває тему і героя, котрий надалі може стати в нагоді для проекту. Крім того, на той час у Польщі вийшов фільм про таке саме патріотичне свято - у них там зараз великі політичні трансформації, тож тема актуальна. Я почав пропонувати інші ідеї та зрештою пішов ва-банк - вирішив звернутись до теми, що була цікава мені як фотографу: знімав ті самі прямокутники та квадрати, котрими замальовували стіни.
Спочатку це був формальний експеримент - дослідження геометричних кольорів, їхніх поєднань, а потім мені трапився прямокутник, з-за якого визирав знак оклику, однак сама фраза була закрита. Стало цікаво, що ж вони таке зафарбували, що там написане? Тоді я почав інакше дивитися на «замальовки»: це ж чийсь крик душі, адже хтось, можна сказати, ризикував, вночі писав… Надалі зрозумів, що частіше пишуть не політичні лозунги та суспільні заклики, а просто теги або графіті (посміхається). Разом із тим, це був 2017 рік, коли в Білорусі ввели закон про дармоїдство - люди, які не працювали, мали сплачувати податок. Це викликало багато протестів, соціально-політичних написів з'являлося дедалі більше, і їх, відповідно, теж зафарбовували.
Потім я почав замислюватись над цим феноменом і зрозумів, що він яскраво демонструє білоруську ментальність - у всякому разі, певну її частину. На стінах, у тих замальованих квадратах проявляється наш потяг до чистоти й порядку - і це багато що говорить про нас як про націю. Ми прагнемо показувати іншим свою хазяйновитість, навіть підкреслюємо її. Президент, роздаючи прочухани міністрам і просто людям, коли їздить заводами, використовує головне слово - «бардак». А зворотний бік - чистота та порядок. Тому запропонував у кіношколі зробити проект про це, ідея сподобалась викладачам й одногрупникам. Я зробив документацію, мінітизер, вони побачили, як це може реалізуватися на екрані і зрозуміли, що ідея дійсно класна. Один з одногрупників висловив бажання стати моїм помічником зі сценарію, тож ми його писали разом у межах школи Вайди.
- Тобто герой з'явився пізніше?
- Так. Із Захаром я познайомився, коли проект уже отримав фінансування, був готовий сценарій і пройдений доволі великий шлях. Я шукав героя під конкретну ідею - людину, котра би зв'язала докупи різні елементи, стала би провідником фільмом і тримала драматургію. Адже просто показати якісь квадрати й те, як люди зафарбовують написи, було би надто абстрактно. Однією з ідей був екскурсовод: хлопець або дівчина ходили би містом, показували всім бажаючим - перехожим, туристам, - що в нас є отакий феномен, розповідали би про традиції білоруського мистецтва, того самого Малевича й інших абстракціоністів. Казали б, що певної мірою цей фундаментальний супрематизм, як його називають мистецтвознавці, - спадщина і продовження давніх традицій наших художників. Це, звісно, дещо іронічно, але така екскурсія могла би бути (посміхається). До того ж, говорячи про квадрати, можна розповісти сучасну історію Білорусі, про всі сьогоднішні протести. Були навіть кандидати-екскурсоводи, та я не знайшов яскравої й цікавої людини, за якою хотілось би спостерігати протягом усього фільму.
- Натомість знайшли художника…
- Так, коли я вже зневірився, моя колега Катерина Марковєц сказала, що в неї є той, хто міг би підійти для моєї стрічки. Я познайомився із Захаром, і буквально від першої хвилини у нас із ним був повний контакт (сміється). У людини справді дуже яскрава й виражена вдача, коли бачиш її, розумієш: якщо вона не стане героєм цього фільму, то неодмінно стане героєм якогось іншого.
Захар Кудін - художник і головний герой стрічки «Чисте мистецтво»
- Захар вписався в уже готовий сценарій, чи вам довелось щось змінювати, коли він з'явився?
- Сценарій документального фільму - річ доволі умовна. Ми просто проговорюємо низку певних ідей, концепцій, що має бути, більш-менш окреслюємо структуру та посили, але такого, як у художньому кіно, коли прописана сцена за сценою, немає. Я пояснив Захарові задум, а йому треба було інтерпретувати все це з погляду художника. Зійшлися на тому, що можна копіювати квадрати і прямокутники. Чесно кажучи, я спершу уявляв, як він робить точні копії на великому полотні. На це він сказав: «Ні, ти що! Полотно буде великим, два на три!» Коли взялися до роботи, зрозумів, що виходить не копія, а... ну дуже вільна інтерпретація, варіація на тему (сміється). Однак тут я вже мав права щось казати, адже він художник, і не мені вирішувати, як він бачить. До того ж ідея Захара зробити полотно великим була дуже вдалою - це має чудовий вигляд у кадрі, що є цілковитою його заслугою. Він узагалі любив монументальні полотна, у нього всі роботи величезні, ледве вміщувалися в майстерні.
- У фільмі є записи розмов із перехожими, вони по-своєму інтерпретують творчість Захара і висловлюють думку не лише про мистецтво. Ви планували це від початку?
- Так, у тому і був задум - залучити до історії перехожих. Я хотів дізнатися громадську думку, зробити зріз, що розповів би про нас, білорусів, через нібито розмову про мистецтво.
- До суспільно-політичних тем ви їх підштовхували навмисне?
- Радше це робилось на монтажі. Захаром було дуже складно керувати - його не цікавило нічого, крім мистецтва. Поговорити про кольори, форми, концепції - це будь ласка, а коли бесіда йшла дещо в бік, він її просто не підтримував (сміється). Перехожі, певна річ, не всі були випадковими людьми, котрі одразу потрапили в кадр: декого ми запрошували, спочатку пояснювали, що знімаємо фільм, розповідали, що в кадрі їм треба зав'язати розмову з художником, але самі бесіди відбувались без нашого втручання. Через це ставалося навіть так - людина приходить, запитує в Захара, як справи, той каже, що нормально, а потім просто продовжує писати. І протягом години не відбувається взагалі нічого. Тож уже на монтажі ми обирали найбільш яскраві та цікаві моменти, котрі нам хотілось би розвити.
- Теми, які виникали в розмовах, були для вас очікувані, чи щось стало сюрпризом?
- Був один перехожий, реально випадкова людина з тих, кого зазвичай називають бомжами, - принаймні, вигляд він мав не дуже. Та коли почав говорити, особисто в мене стався справжній шок - це один із найяскравіших персонажів фільму. У нього вийшла найдовша сцена - решту ми різали, як могли, а тут було шкода кожну секунду. Це дуже освічена й культурна людина, у нього багатий словниковий запас, цікаві думки. Він навіть розшифрував творчість Захара: сказав, що його роботи схожі на синапси мозку, не знаючи, що той саме так себе і подавав - як нейрохудожника. Розмова відбувалася у мене перед очима і, чесно кажучи, я не міг повірити, що це взагалі можливе. Саме той чоловік, мабуть, і став найбільшим сюрпризом.
- Стрічку знімали на вулицях Мінська - чи були якісь проблеми з правоохоронцями, представниками влади?
- У фільмі є два моменти, коли до нас чіпляються правоохоронні органи - власне, тим усе і обмежилось. Одного разу це сталося під час параду, а вдруге - коли знімали у дворі. Особливих проблем не було, але доводилось розповідати, хто ми, що робимо. Пояснювали, що знімаємо на тему чистого міста, і позаяк чистота й порядок у Білорусі - це культ, нам одразу давали спокій (сміється).
- А як узагалі в Мінську зі зйомками - потрібні спеціальні дозволи або щось на кшталт того?
- Усе залежить від ситуації - наприклад, перед виборами взагалі заборонили знімати. Та, знов-таки, особисто я не мав якихось складнощів, багато що залежить від того, як поводитимешся. Існують загальні правила: треба отримувати дозвіл у міськвиконкомі або інших органах - для певних локацій так зручніше і простіше, проте я цього не робив. Тут, мабуть, кожний сам вирішує, як краще вчинити. От я - вільний художник, і вважаю, що можу знімати там, де хочу (сміється), а якщо проблеми виникають, то розв'язую на місці. Втім, у нас була невелика команда, ми не мали вигляд серйозної знімальної групи, тому й питань до нас було мало.
- Я читала, що прокат фільму в Білорусі тричі подовжували через глядацький ажіотаж. Ви були готові до такого?
- У білоруський прокат стрічка вийшла після прем'єри на фестивалі «Лістапад» і після того, як я одержав приз за режисуру на російському «Артдокфесті». Тобто на момент релізу глядачі, котрі цікавляться документальним кіно, вже знали про фільм. Спершу його показували лише у двох кінотеатрах по одному сеансу. Тож я б не називав це ажіотажем (сміється) і, чесно кажучи, розраховував на більше. Усе ж таки над стрічкою ми працювали протягом чотирьох років, була задіяна велика команда професіоналів, у підсумку вона вийшла цікавою і, на мою думку, не схожою на документалки, які глядач, уявляє, думаючи про білоруське кіно. Наш фільм - легкий, іронічний, торкається близьких усім і доволі болісних тем, але робить це так, що після перегляду не лишається гіркоти. Таке кіно ти й сам можеш іще раз подивитись, і порадити іншим. Словом, робота мені видається класною, причому я не привласнюю успіх собі: це заслуга всієї команди та особисто Захара. Гадаю, прокат міг би бути масштабнішим - так, його справді подовжували, однак, повторюсь, лише в одному кінотеатрі. Звучить, звісно, добре, та й добре, що його в принципі показали. Багато хто мені так і казав: мовляв, чого жалієшся, чого тобі ще треба? Тобто отака в нас планка - подякуй, що показали.
Друга хвиля інтересу до проекту виникла після смерті Захара - напередодні нового року він вкоротив собі віку. Я знаю багатьох людей, котрі вже бачили фільм, але після трагедії подивилися його ще раз - уже іншими очима, адже він став своєрідною хронікою життя людини.
Іще один сумний момент для мене - прокату в Білорусі як такого не було, стрічку показували тільки в Мінську. Власне, це питання до продюсерів і їхніх зусиль - не знаю, чому, та в них не дійшли руки до організації прокату в інших містах.
- Міжнародний успіх проекту вплинув на інтерес до нього ваших співвітчизників?
- Так, є таке: допоки інший не похвалить, сам не зрозумієш. Не знаю, наскільки це добре, але так усе працює (посміхається).
- Як взагалі в Білорусі з кінотеатрами? Чи вистачає залів у великих містах і менших населених пунктах?
- Вистачає порожніх залів, враховуючи нинішню ситуацію з пандемією (сміється). Чесно кажучи, я взагалі не в курсі, чи є якісь проблеми з цим, утім, гадаю, залів вистачає. От уявіть: наш фільм уперше показали на фестивалі в листопаді, після чого в мене була розмова з продюсерами, що треба починати прокат. Вони відповідали - зараз усе зайняте через наближення нового року, проте я наполягав, що треба бодай спробувати. В результаті знайшовся спершу один зал, потім іще один. Одне слово, знайти місце у прокаті навіть під час новорічних свят - не така вже проблема, аби бажання було. До того ж з боку кінотеатрів воно є, вони зацікавлені демонструвати білоруське кіно.
- Розкажіть, як це - бути режисером-документалістом у сучасній Білорусі?
- Це, передусім, дуже цікаво, особливо тут і зараз - через вибори й те, що відбувається довкола них, уся увага прикута до нашої країни, ніколи ще такого не було. Нещодавно я відвідував мітинг Тіхановської, і всі, хто вміє тримати камеру, теж були там, знімали те, що відбувається, - зокрема для серйозних проектів. Тож бути документалістом у Білорусі зараз круто, адже, хай як пафосно це звучить, у нас нині твориться історія. Ми маленька країна, але тут дуже багато перетинів: ми - між заходом і сходом, між радянським минулим і капіталістичним несправжнім сьогоденням, усе переплітається. Тут багато героїв, подій і проблем, а отже, є що знімати, бо проблеми для документаліста завжди цікаві. Інша справа, що не завжди є спеціалісти - багато хто шукає кращої долі та їде з країни, не завжди є гроші, аби платити цим спеціалістам, позаяк індустрія перебуває в зародковому стані. Але з погляду контенту в нас не нудьгуватимеш.
У другій частині інтерв'ю ми поговорили про копродукцію, фестивалі та, звісно, про цензуру. Не перемикайтесь!
UPDATE від Docudays UA
Максима Шведа, режисера фільму «Чисте мистецтво», було заарештовано у Мінську в ніч на 11 серпня під час зйомок протестів. Наразі він перебуває у в’язниці Жодіно. Станом на 12 серпня відомо про більше 6 тисяч затриманих протестувальників у країні. Десятки журналістів затримані або зникли без вісти.
До поширення фільму на Facebook ми додали коротку довідку, закликаючи наших глядачів та глядачок поширювати інформацію про події у Білорусі та підтримати жертв репресій через акцію BY_Help.
