Здавалося, низка звільнень керівників із холдингу StarLightMedia поставлена на паузу. Проте нещодавно про свій відхід із телеканалу СТБ повідомив іще один старожил, який виробляє для мовника чимало проектів, - Мирослав Домалевський. На каналі він пропрацював 12 років і своє рішення про звільнення пояснив просто - «засидівся».
Детальніше про причини свого відходу Мирослав розповів в ексклюзивному інтерв'ю MBR. Крім того, ми обговорили складові успіху проекту «Я соромлюсь свого тіла», чому не вдався «Сюрприз, сюрприз!», а також - чого бракує українському телебаченню.
- Мирославе, ви пропрацювали в холдингу 12 років. І якщо мені не зраджує пам'ять, займалися різними проектами.
- Я прийшов на канал у червні 2007-го, мене покликали зняти кілька сюжетів для програми «Неймовірні історії кохання». Перший був присвячений Дмитрові Коляденку та його жінкам, тільки от згоду на інтерв'ю дав лише Діма: Олена Коляденко одразу відмовилась, як і Ірина Білик. Не пам'ятаю, якими словами критичної миті я все ж таки зміг переконати директора Ірини, і нам дали 15 хвилин. Це було вражаюче спілкування, як на мене, вона була максимально відверта. По суті вийшов ексклюзив, позаяк Ірина тоді утримувалась від коментарів. Сюжет побачила Галина Пілютикова (керівник департаменту власного виробництва каналу. - MBR), він їй дуже сподобався, і мені запропонували посаду керівника «Званої вечері». Я погодився, хоч і не розумів, яке пекло на мене чекає - нам треба було зробити проект місяці за два. Якість вийшла відповідна, і через півроку Володимир Володимирович (Бородянський. - MBR) ухвалив рішення закрити проект. Я був у відчаї, але потім зібрався й засів у монтажках - ми почали робити шоу по-іншому, просто пробували в монтажі, «грались». Утрачати було нічого, програму однаково закрили, хоч в ефірі вона ще йшла. Місяці роботи до п'ятої ранку... В одній монтажці - Олена Романенко (зараз креативний продюсер «X-фактора»), вона була на проекті випусковим редактором, я - в іншій, і так до світанку монтували проект. Адже він виходив в ефір щобудня! І його знову «відкрили», результат був чудовий, цифри зросли вдвічі... хоча через півроку все ж таки закрили.
Далі я займався четвертим і п'ятим сезоном «Битви екстрасенсів». Потім мені запропонували стати директором Творчого об'єднання - на каналі вони тільки з'явились. Володимир Бородянський викликав мене і сказав вирішувати тут і зараз: я погодився, не розуміючи, на що (сміється). Мені дали проекти «Правила життя» та «Чужі помилки». Через два-три роки їх закрили, а мені запропонували робити «Кохана, ми вбиваємо дітей» і дали можливість придумати щось своє. Отак ми й придумали «Хата на тата» - мало хто знає, що це була ідея нашого ТО. Коли з'явилося бачення концепції, нам захотілось, так би мовити, «помацати» ідею, і ми зробили невеликий шматочок відео, хвилин 10-15: знайшли сім'ю, зняли її в умовах правил проекту. Пам'ятаю, як жінка в тій родині плакала, що чоловік не приділяє їй уваги, що не привітав із 8 Березня і вона не пам'ятає, коли востаннє почувалась жінкою. І це було геть не смішно! Це було дуже сумно. Після монтажу я зрозумів, що не хочу робити «Хату», а розбирати проблеми на серйознішому рівні. Тому відмовився від створення проекту, й ідею формату віддали команді Наталки Франчук.
Потім з'явився «Врятуйте нашу сім'ю» - це і був придуманий нашою командою формат, покликаний вирішувати проблеми сім'ї, але в мене його відразу забрали.
- Чому?
- Володимир Володимирович сказав, що відчуває недовіру до одного з членів команди. Тож або роблю проект без нього, або віддаю комусь. Я без сумнівів обрав другий варіант. Проте через два роки проект до мене повернувся (сміється). Тоді я робив «Кохана, ми вбиваємо дітей». Ще були «Прощення», «Я соромлюсь свого тіла» та «Сюрприз, сюрприз!».
- І чому ж вирішили піти?
- На мою думку, 12 років - задовго. Радше має виникати питання, чому не раніше (посміхається). У мене все дуже просто. Вперше про намір піти повідомив у жовтні або листопаді 2018 року, коли Володимир Володимирович іще не заявив про своє звільнення. Я тоді сказав Анні Рапп (гендиректору продакшена СТБ. - MBR), що не бачу для себе перспектив у компанії і так вигорів, що найпростіші речі роблю з величезними труднощами. У січні ми зустрілися з Михайлом Вікторовичем Царьовим, і він висловив бажання продовжити співпрацю, попросивши мене доробити «Я соромлюсь свого тіла» та ще раз подумати, чого хочу. Я допрацював до кінця серпня, доробив шостий сезон і пішов у відпустку. З Михайлом Вікторовичем ми зустрічалися кілька разів, але так і не дійшли згоди. Я геть точно розумів, що «Я соромлюсь свого тіла» робити більше не хочу, притому вважав проект важливим. Від вересня 2019 року був у відпустці і звільнився 31 січня 2020-го.
- Як називалася ваша посада на момент звільнення?
- Як виявилось, юридично - директор Творчого об'єднання. Хоча в титрах проекту я зазначений «креативний продюсер». Ця головоломка з'явилась через те, що посади директорів ТО анулювали, та якщо відверто, то я не відчував жодної різниці в обов'язках.
- І хто займатиметься вашими проектами?
- У мене залишався тільки проект «Я соромлюсь свого тіла», там Даша Майборода (вона вже вийшла з декрету), тож за цю програму я спокійний. Чи шукатимуть креативного продюсера - не знаю. Даша значилася керівником проекту.
- Яку роль у вашій історії відіграла «Трансформація»?
- Ви знаєте, не можу сказати, що «Трансформація» мене якось зачепила. Єдиний складний момент - скорочення людей, котре торкнулося й нашого проекту. Проте причина була не в «Трансформації», це болісний процес для мене. Якщо говорити про саму «Трансформацію», то не забувайте, що компанія - передусім бізнес. От ми сидимо з вами в ресторані, а він може бути збитковий для власника. І нехай це лише один із його бізнесів, та чому він не має приносити прибуток? Отже, треба щось змінювати. Дуже шкода людей, яких скоротили.
- Ви зробили багато соціальних проектів. Як гадаєте, людей можливо виховати за допомогою телебачення?
- Авжеж. Головне, аби людина цього хотіла. Соціальні проекти - щиро кажучи, казна-що у плані виробництва. В нас часто бувало - ми знаходили сім'ю, бачили проблему, знімали візитівку, і виявлялося, що наша ініціатива сильніша за бажання людини. Або, траплялось, приходить до нас людина й каже: «Моя дитина - ідіот. Виправте це, зробіть із неї нормальну». 90% випадків. Тут навіть не обов'язково розбирати питання - адже зрозуміло: дитину виховують батьки, вона все бере від них. І коли ми казали їм, що спершу треба змінитись самим, вони відповідали: «Тобто? Проблема ж у дитини». В нас не було сценарію, за яким герої відігравали, це були реальні люди, а не актори, котрим команда проекту та професійні психологи придумують план змін. До речі, на «Коханій» ще на самому початку була така історія: ми взяли у проект жінку - матір-одиначку, що виховує дочку. Так от, приходить вона на першу студію, і Дмитро Карпачов запитує: «На що скаржитесь?» Вона вимовляє буквально два слова і зупиняється. Далі лунає фраза: «Дмитре, я не можу без сценарію, дайте мені, що говорити». Діма парирує: «У нас немає сценарію, розповідайте, в чому суть проблеми». Історія от у чому - ця жінка певний час знімалась на конкуруючому телеканалі, де був сценарій і прописані слова, реакції, що і коли вона говорить. Важко їй було, коли зрозуміла, що в нас усе по-справжньому... Та на мою думку, до багатьох ми таки змогли донести правильні цінності.
- Ви ще на «Битві екстрасенсів» працювали. Четвертий і п'ятий сезон. Що саме робили?
- Це була дитяча «Битва» та битва шкіл. Направду, мені не дуже хотілось її робити. Але ситуація виявилася прямо протилежною - працювати в цій команді було так комфортно, що спогади у мене лише добрі.
- Далі - «Прощення». Багато хто називав його найважчим у виробництві. Який він був для вас?
- Справді важкий, особливо у плані емоцій. Ну уявіть, є люди, що втратили найдорожче - дитину, живуть із цим багато років, і тут з'являємося ми та пропонуємо жити по-іншому. Дуже складно було працювати... Я був у героїв удома, мама показувала мені кімнату загиблого сина, це не переказати словами: його одяг, шафа, ліжко, взагалі кімната - вона незаймана, все лежить так, як при ньому, 11 років по тому...
- Чому проект не мав продовження?
- Це не так до мене, як до Володимира Володимировича Бородянського. Пам'ятаю, періодично виникало питання: «А чому ми не робимо «Прощення»?» І через місяць: «Та ні, не треба». Гадаю, бо проект недешевий - напевно було питання ціни. А якщо говорити про те, чому ми відразу не почали робити продовження, цикл програм, то це через небажання Дмитра Карпачова. Йому було дуже важко морально. Не забувайте, психологи - теж люди, і вони всі історії пропускають крізь себе.
- Ви написали, що «Прощення» та «Кохана, ми вбиваємо дітей» були для вас найважливіші. Чому?
- «Кохана» відкривав мені очі на багато особистих проблем. Ми от просто збіглися. Та сама історія з «Прощенням» - він був більше, ніж проект: щось надважливе та значуще для мене самого. Близькі цінності.
- Зупинімося на проекті «Я соромлюсь свого тіла»: як він потрапив до вас і як ви відреагували? Пам'ятаю, Даша Майборода казала, що схопилась за голову.
- Це правда. Не секрет, що він давно лежав на полиці, його ніхто не хотів виробляти. І Володимир Володимирович часом жартував - комусь як кару його таки вручить. От, вручив (сміється).
- За що карав?
- Не знаю (посміхається). Він просто констатував, що ми його робимо. Так, спершу дивитися було дуже важко, однак із часом звикаєш. Проект непростий у всіх розуміннях, хоч і не такий непростий, як «Сюрприз, сюрприз!».
- Про нього ми трохи згодом поговоримо.
- Добре. Ну, по-перше, люди мали нам повірити.
- Спочатку реакція була далеко не позитивною…
- Так. Але ж треба розуміти, що це форматний проект і там відверто говорять про все. В цьому суть. Коментарі я читаю вкрай рідко, адже люди пишуть різне, через що можна засмутитися, а в тому не завжди є сенс.
- Чому зараз позитивних відгуків більше?
- Мабуть, сформувалась звичка. Глядачі зрозуміли, що ми нічого не робимо задля показухи. У проекті закладено дуже багато правильних ідей, ми хотіли навчити аудиторію уважно ставитися до свого здоров'я. Гадаю, глядачі це зрозуміли ближче до третього сезону. І частки саме в той час виросли. Усі почали звикати.
- На сайті Embarrassing Bodies є цілі альбоми з фотографіями, наприклад, уражених хворобою геніталій. Наше суспільство хай не швидко, та все ж таки змінюється. На вашу думку, ми у цьому плані зможемо колись бути як британці?
- Мені видається… Гм… Складно сказати. Ви от знаєте, приміром, що в Бельгії з 1 березня набрав чинності закон, який передбачає кримінальну відповідальність за насаджування сексуальної орієнтації? Навіть якщо це батьки або священик. Можуть посадити і на 7, і на 15 років. Уявляєте, скільки вони до цього йшли? І скільки нам іще до такого? Не знаю. От і в плані адекватного сприйняття тих самих статевих органів на екрані телевізора. Надто багато людей народилися у СРСР, у них в головах безліч табу. І щоби це змінити, такі теми мають порушувати на нашому ТБ. «Я соромлюсь свого тіла» - перший і, підкреслюю, єдиний проект, в якому все демонструється так відверто.
- Як вважаєте, чому у вас усе ж таки вийшло і глядачу «зайшло»?
- Бо це було щось нове. І тому, що так на цю тему ніхто ніколи не говорив. І ніхто не показував, що й де лікують. Адже в нас глядач часто проходив разом із героєм усі етапи лікування. А ще ми почали повертати людей до традиційної медицини, доводили їм: лікувати рак настоянкою грибів - неправильно.
- На мою думку, і рівень довіри до лікарів суттєво виріс. Позаяк у нас було заведено вважати, що в Україні лікарі гірші, ніж за кордоном, хоча це не так.
- Ба більше, нас спочатку критикували саме лікарі. Мовляв, навіщо це показувати, це нікому не потрібне. І взагалі, чому ви так по-людськи спілкуєтеся з пацієнтами (сміється)? Звісно, в багатьох є стереотипне уявлення про образ лікаря, однак ми вважаємо, що людяність завжди в пошані. З часом і вони зрозуміли - ми все робимо правильно. Це видно навіть за кількістю клінік, котрі бажають розпочати з нами співпрацю за бартером. У першому сезоні якщо й був бартер, то незначний, так само було мало й клінік, які надавали нам щось безкоштовно. А зараз їх доволі багато.
- Вам було би геть важко без бартеру? Адже бюджет проекту напевне не був особливим.
- У певних ситуаціях ми брали з бюджету дуже великі гроші. Навіть коли бартер був. Приміром, імплантат щелепи коштував 700 тис. грн і безкоштовно не надавався. По Україні ми зібрали на нього близько 30 тисяч, що дуже мало. І я пішов до Володимира Володимировича просити виділити на нього суму, якої бракує. А в ситуації з героїнею Тетяною Лапченко зі «слоновою» хворобою в нас узагалі з'явився благодійник, котрий повністю взяв на себе її лікування. Це бізнесмен, що побажав лишитись інкогніто. Лікування у Німеччині, операцію та процедури він оплатив.
- Я правильно розумію, коли на щось бюджету бракувало, був шанс умовити Бородянського його збільшити?
- Було складно, та мені вдавалося. Володимир Володимирович - дуже людяний. Він, певна річ, бізнесмен, але при цьому ще й великий емпат. Рідко можна зустріти в людині поєднання таких якостей. А щодо бюджетування проекту, то медицина - непередбачувана, ніколи не знаєш, як поводитиметься хвороба, тому складно було заганяти бюджет по кожному пацієнту в фінансові лещата.
- Я помітила, що найпопулярніший (ідеться не про відомість) лікар - Катерина Безвершенко. Тобто в нас у країні переважає кількість людей із хворобами шкіри?
- До нас справді зверталась велика кількість людей зі шкіряними хворобами, гадаю, так і є.
- Багато з них були утрируваними? На кшталт вискочив лишай - напевне у мене рак.
- У нас радше були зворотні ситуації. Жінка, котра захоплено розповідала про якесь нетрадиційне лікування пухлини в грудях, долікувала себе до останньої стадії онко. Її пухлина просто розпалася, згнила, говорячи простою мовою, а з нею пішли і груди. От тоді вона прийшла на проект і попросила про допомогу. Й недурна жінка... Просто люди в нас не готові до таких страшних діагнозів, як рак.
- Ну або ж вони стикаються з лікарями, котрі діють доволі дивно. І пацієнти зневірюються у традиційній медицині, роблять дурниці, а вже потім приходять до вас.
- Звісно. До нас із проблемами у грудях звернулась вагітна жінка Христина. Дев'ять місяців вона боялася йти до лікаря, і ситуація вже була складною - остання стадія онко. При цьому вона не знала, що перебуває на четвертому місяці вагітності. На той момент медицина в таких випадках рятувала когось одного, проте за неї взялися лікарі, які вже працювали за західною технологією - на збереження життя обох. Вона пройшла декілька курсів хімії, народила здорову дитину. Під час вагітності ми не могли провести всі обстеження, аби зрозуміти ступінь метастазування організму, опромінення були шкідливі для плоду. Жінка в результаті померла. Так трапляється, на жаль.
- Дар'я Майборода казала, що ви не беретесь за безнадійні історії…
- Після цього випадку.
- Перейдімо до позитивнішого проекту - «Сюрприз, сюрприз!».
- Ой, говорячи про складнощі виробництва, я би не назвав його позитивним (сміється).
- Чи правда, що це було найдорожче реаліті на СТБ?
- Гадаю, так.
- Як і чому ви за нього взялись?
- Я хотів робити інше шоу, але тоді закрилися «Врятуйте нашу сім'ю» та «Кохана, ми вбиваємо дітей» - команді був потрібний проект. І покійний Сергій Анатолійович Назаров із Володимиром Володимировичем наполягали, аби ми взялись за «Сюрприз, сюрприз!». Місію проекту я вбачав хорошою, глибокою, правильною, тож я погодився. Хоча, схоже, ніхто не розумів, який він складний.
- Що було найскладніше?
- Усе. Хоч за що візьмись. Це та історія, коли тільки закриваєш одну діру - аж тут одразу відкриваються десять інших. Не можу пригадати такого складного у виробництві проекту. Якби я вірив у містику, то подумав би, що хтось його добряче прокляв. Окрім того, мені видається, що канал не був технічно готовий до виробництва такого проекту. Багато чого не можна було передбачити. От мріяла одна з героїнь отримати автограф Пауло Коельйо. Ми його дістали, автограф прийшов... але коли проект уже закрили й офіційно озвучили, що другого сезону не буде. Та й жахливі проблеми із селебріті, їх доводилось умовляти прийти, багато хто відмовляв…
- Може, не варто братися за надзадачі, на кшталт автографа Коельйо?
- Гадаю, мало хто розумів, що вони такими є. Ми стикались із дуже великими проблемами. Нам довелося, приміром, вивезти з Луганська жінку, в якої не було документів. До її дому колись увірвались сепаратисти, вбили чоловіка та дочку, а документи порвали. Інша дочка цієї жінки, котра не бачила матір 35 років, почала її шукати і звернулася до нас... Щоби ви розуміли - ми її вивезли. Не казатиму, як саме.
- Якби робили проект повторно, що б змінили?
- Я би просто його не робив. До такого проекту треба бути готовим. Суспільству зокрема. Тоді я навіть читав коментарі, і там було щось типу «навіщо ви взяли цю людину, я кращий». Тобто глядачі не завжди захоплювалися іншими, не завжди тішились за них. Хоча, по суті, всі люди на екрані - герої. Жінка, яка стала у 70 років моделлю, чим не герой?
- Пам'ятаю, в одному з випусків був Сергій Притула, котрому ви знайшли родичів з Аргентини.
- Так, Сергій теж заслуговував на сюрприз: пригадаймо, скільки грошей він зібрав бійцям з АТО. Про такі історії треба розповідати. Утім, однаково знайдеться той, хто напише: «Чому ви взяли його чи її, я кращий або краща». Канал переважно цікавили історії, пов'язані з героїзмом, - я ж бачив проект дещо розважальним. Аби пропорційно були присутні і герої, які врятували чиєсь життя, і люди, котрі зуміли подолати власні труднощі, круто змінитись тощо.
- А хто вам затверджував героїв?
- Покійний Сергій Назаров, Катя Шевелюк, Володимир Бородянський, Галина Пілютикова.
- Як вважаєте, це відіграло роль у тому, що проект не зайшов?
- Я радше кажу про те, що в плані виробництва та реалізації моє бачення і фокусування телеканалу часом не збігалися. З очевидних проблем - недостатня емоційність героїв. Багато хто в ефірі мали скутий вигляд. Варто сказати, тут був і мій особистий прорахунок, позаяк у величезній студії, схоже, було не дуже комфортно: з залу дивляться близько 300 людей, а тобі треба вивертати душу. Потім, до речі, психолог проекту сказала мені - люди, які здатні жертвувати собою заради інших, апріорі не можуть бути екстравертами, хіба що у виняткових випадках. Але ж досвідчений глядач звик до бурхливого потоку емоцій і пристрастей у кадрі. Тоді стало зрозуміло: цієї проблеми вже не виправити. Багато хто з героїв лише через певний час усвідомлював, що відбулося з ним у студії, й давав емоції вже за кадром.
Нещодавно я переглядав проект як незалучена людина. І через півтори години зрозумів - більше не можу. Не повинні виходити продукти хронометражем три години. Британці так не роблять: у них і випуски набагато коротші, і їхня кількість менша. Той самий This Time Next Year складався із шести епізодів. Коли я був на презентації цього проекту в Лондоні, запитував у британців, чому вони виробляють небагато. І відповідь була очевидна - у глядача має залишитись легке відчуття голоду, а не пересичення.
- Глядача ви своїм медичним проектом підлікували. А якщо казати про українське телебачення: чи є в нього хворобливі моменти, що потребують «лікування»?
- Основне лихо - відсутність чогось новаторського. Ні, воно є, але замало. Згадайте період, коли СТБ був каналом номер один! Тоді виходило дуже багато нових проектів. Наразі ж криза не лише на українському, а й на світовому ринку. Нам необхідне щось таке, що відповідає тенденціям і навіть випереджає їх.
- Ви погоджуєтеся з думкою з книжки «Хітмейкери», що сучасні люди - водночас неофоби та неофіли?
- Авжеж. Якщо ви дасте їм щось надто новаторське, це може відштовхнути. Той самий закон у Бельгії, про котрий ми говорили: явно ж його ухваленню передував певний підготовчий шлях. Люди потребують часу для розуміння та прийняття, не можна давати щось категорично нове.
- Чим плануєте займатись після звільнення? А може, вже знайшли роботу?
- Ні, я не йшов кудись цілеспрямовано. Якщо ви про пропозиції - я їх отримував і восени, і взимку, проте не було таких, від яких неможливо відмовитися. Наразі відновлююсь і нікуди не поспішаю. Мені видається, я занурив себе у стан штучної коми, аби після повернення зробити щось значуще. Навіть вагоміше за те, що робив раніше. Поки не хочеться повертатись до режиму роботи 24/7 та по три роки жити без відпустки. Тож я ще відпочиваю.
