25 грудня на кіноекрани України виходить друга частина повнометражної комедії «Скажене весілля». Це продовження історії родини Середюків та їхніх сусідів, котра минулого року зібрала в українських кінотеатрах понад 54 млн грн, що стало на той час абсолютним рекордом для фільмів українського виробництва як за бокс-офісом, так і за кількістю глядачів. Чи вдасться «Скаженому весіллю 2» побити рекорд першого чи бодай наблизитись до його показників, ми дізнаємось уже найближчими тижнями. А наразі пропонуємо розмову зі сценаристами «Скажених весіль» - Миколою Куциком та Олексієм Приходьком. У першій частині інтерв'ю кожний розповідає про власний «шлях героя» у сценаристиці, особливості роботи з комедійним жанром, а також про «бійців невидимого фронту» українського продакшену.
- Для початку хотів би дізнатися про ваш «шлях героя»: як ви перейшли від КВК, авторських груп до серіалів і кіно?
Микола Куцик (МК): Ми люди різні - і за віком, і за місцем народження, проте шлях у нас був приблизно однаковий. Усе відбувалося через КВК, що для початківців був можливістю тренуватись, набивати творчі шишки й особисто на собі їх перевіряти. Це формула: сам придумав - сам зіграв - отримав плюс або мінус. Далі вже вдосконалюєшся, працюєш над собою.
- КВК - це все ж таки передусім скетчі, маленькі сценки. Як саме ви перейшли до сценаристики? Які ваші перші телевізійні сценарні проекти?
МК: Для мене це була дистанційна робота - адаптація серіалів «Світ Соні» та «Домашній арешт». Сподобалось, і згодом я переїхав до Києва. Два роки нічого не виходило. Коли прийшов на канал писати сценарії серіалів, керівництво повідомило, що мовник робить паузу у виробництві серіалів. І я працював над створенням телепередач - це і перші сезони «Голосу», і «Я люблю Україну», «ГПУ», «Зірка плюс зірка», «Смакуємо!» з Горбуновим - близько десяти різних програм. То був 2010 рік.
- Аж ніяк не комедійний жанр…
МК: Так, але там є ведучі, котрі мають, скажімо, іронізувати. Потрібно було писати якщо не жарти, то бодай «лайтові іронічності». Репліки, якими ведучий підколює учасника.
- Олексію, розкажіть ви про свій шлях.
Олексій Приходько (ОП): У мене він дуже подібний. Це так само був КВК, іще зі школи, потім закінчив Інститут журналістики і вперше потрапив на телебачення саме як журналіст. Не всі колеги з КВК зрозуміли, коли я перестав серйозно ним займатися, залишивши радше як хобі. А на телебаченні бачив усю кухню зсередини, ще коли проходив практику після першого курсу. Тоді працював на «5 каналі».
- Але «телевізійні кухні» - журналістська і сценарна - геть різні.
ОП: Не зовсім. Ви однаково бачите, як усе влаштоване зсередини - і як працюють стосунки, і субординація, це дуже допомагає насправді. Є класичний комедійний сюжет - «риба без води», так от я вже не був «рибою без води», коли прийшов писати серіали. Часом навіть краще орієнтувався, ніж роботодавці. Знав людей, якісь медійні сайти - «МедиаНяню» треба читати, щоб орієнтуватися в тусовці (посміхається). Тоді була дуже популярна «Телекритика», нам викладачі казали про це з першого курсу. Та й нині, вже скільки років минуло, читаю всі медійні ресурси, принаймні переглядаю. І паралельно - КВК. Я прийшов на журналістику, і там не було команди КВК - довелося створювати з нуля. Це теж допомагає - зараз, збираючи сценарну групу, ти розумієш, як усе працює.
- Які були ваші перші сценарні проекти?
ОП: Серіали. Ми з Миколою писали «ГПУ» для «1+1» - якщо з розважальних. Так само паралельно писали «Зірка плюс зірка». Ми почали разом працювати, але потім Микола залишився на «1+1», а я отримав запрошення до сценарної групи Антона Лірника «Імперія добра», за що я їм - Антонові та Андрію Забіяці - дуже вдячний, адже конкуренція була дуже серйозна, а вони повірили в мене. Був у сценарній групі проектів «Таксі», «Ластівчине гніздо», ще для каналу СТС робив певні проекти. Коли я познайомився з Антоном, це були вже саме серіали. Познайомилися ми під час гри КВК у Черкасах. Треба було повертатись до Києва - він мав вільне місце в авто і запропонував його мені. Так ми їхали з Черкас до Києва і спілкувалися дві-три години. Говорили про телебачення, у нас виявилось багато спільних знайомих, інтересів, і потім, набираючи групу, Антон згадав про мене, запропонував спробувати. На той час на теорії я вже знався, адже цікавився темою. До речі, я не ходжу на всі ці лекції та майстер-класи: якщо людина хоче навчитись - вона навчиться сама. Тоді знайшов ЖЖ Молчанова (російський письменник, драматург, сценарист. - MBR).
- Але ж це ті самі майстер-класи.
ОП: Ну так, проте я сам знайшов. А зараз приходять на семінари з темою «Секрети комедії» і хочуть взнати ті секрети.
- Усе ж таки є книги з цих тем.
ОП: Так, але я переважно займався самоосвітою. Знав, що настане момент, коли отримаю шанс, і мені треба мати певну базу. Паралельно з журналістською діяльністю займався самоосвітою зі сценарної справи. Я написав першу серію…
- Скільки драфтів було?
ОП: Не скажу, скільки там перших драфтів було, однак рекорд - п'ятнадцять драфтів серії. Та це окрема історія. Андрій Забіяка, Антон Лірник - їм велика подяка за ті два роки, що ми попрацювали. Моя самоосвіта та їхня практика зробили з мене сценариста. І звісно, КВК - це база, там були свої вчителі. От президент Асоціації КВК Михайло Агранат - йому теж величезне дякую.
- А як ви разом почали працювати?
МК: Ми разом грали, паралельно…
ОП: Коли я прийшов у КВК, Микола вже був досвідченим коміком. Коли він закінчував, я починав.
МК: Коли ми перетнулись - це була моя, мабуть, уже третя команда. Я сам із Франківська: наша команда отримала чемпіонство, і постало питання, що робити далі. Ще кілька разів ми вигравали, і я зрозумів: треба щось змінювати. Почав шукати шляхи, працювати над адаптаціями. Що зручно - вже є готовий формат, сюжетна історія, і ти просто перекладаєш чи адаптуєш діалоги, але тобі якось у підсвідомість вбивається цей ситкомівський формат, манера спілкування. Переїхавши до Києва, писав проекти «Я люблю Україну», «ГПУ», «Зірка плюс зірка», «Зірки в опері», «Голос країни», «Пекельна кухня - 2», «Краса по-українськи», «Дикі і смішні», «Просто шоу», «Смакуємо!» з Горбуновим. І паралельно читав книжки, ходив на майстер-клас Роберта Маккі, пробував читати його книжку, та вона тоді мені здалась надто складною.
ОП: Так, до речі, одна з помилок новачків - починати читати з Маккі. От Мітта легко пише, Молчанов. А до Маккі ще треба дорости: це як після школи - одразу в аспірантуру. Якщо писати гумор, перше, що треба прочитати, - «Что такое КВН?» Михайла Марфіна та Андрія Чивуріна. А якщо і вона буде важкою, то є «вижимка» з цієї книжки - називається «КВН для чайников». Можна з цього розпочати.
МК: Адже у школі ми починаємо з абетки… «КВН для чайников» - абетка. Потім можна взятись за Марфіна та Чивуріна, особисто я цю книжку перечитував разів зо п'ять. Вертаючись до Маккі - його дуже складно читати, проте легко слухати. Він дуже влучно використовує прийоми стендапу і водночас чудово мотивує. Мені після зустрічей вистачило запалу на «Останнього москаля».
ОП: Це зараз в Україні є лекції, майстер-класи, а років десять тому майже нічого не було. Тому професійні компетенції мали діставати «з натури».
- Можливо, не було нагальної потреби?
МК: На майстер-класах вас нічому в принципі не навчать. Можна піти і зрозуміти, що не святі горщики ліплять, що це звичайні люди, котрі пишуть про звичайних людей. І що жодних мегасекретів немає, просто потрібно працювати. Майстер-класи - передусім мотивація бути сценаристом!
ОП: Так от, у той час не було жодних майстер-класів, нічого не було, але був Антон Лірник, який привозив книжки з Москви - дуже якісну сценарну літературу. Я міг прийти на роботу в офіс, узяти те, що мене цікавило. Так я вчився ремеслу.
- Ця трансформація від телевізійних шоу, котрі називають несценарними проектами, як відбулась?
МК: У телешоу ми відповідали саме за сценарну частину. Кожному ведучому прописуються жарти, і вони мають їх вплести в розмову. Це також майстерність імпровізатора. Ми робили сценарні заготовки для ведучих, котрі харизматично і вдало їх використовують у передачах.
ОП: Якщо ви дивитесь якийсь стендап, то тут імпровізація поєднана з роботою команди сценаристів.
МК: Стендапер як актор вміє гарно продати - і робить це так, що здається, ніби ви бачите цілісну картину, й не підозрюєте про роботу цілої команди.
- Проведімо все ж таки певну межу: люди, що працюють на таких проектах, - не зовсім сценаристи, радше «бійці невидимого фронту»…
МК: В Україні, на жаль, сценаристи - це загалом «бійці невидимого фронту». Якщо ми подивимося на загальносвітові тенденції, зараз сценаристи виходять на перший план. Коли великі студії запускають нові проекти, то перше, що вони оголошують, - список сценаристів. Потім уже з'являється список акторів.
- Чому, на вашу думку, на Заході ця революція вже пройшла, а в нас - іще ні?
ОП: Як кажуть, треба лупати цю скалу.
МК: Еволюція на Заході відбувалась понад 40 років. Та в нас немає стільки часу, такими темпами ми завжди відставатимемо. Тому треба одразу з місця в кар'єр, брати ту систему й імплементувати тут. Це ж вийшло зробити у [російського телеканалу] ТНТ.
- Але ж ви таки вибились із «бійців невидимого фронту», взяти ті самі серіали «Останній москаль», «Вуйки»…
ОП: Так, одначе після успіху проектів черги з продюсерів немає - нас ніхто не хантить.
МК: Якщо на Заході після успішного проекту студії намагаються переманити до себе, то тут є два сценаристи після успішного фільму, який зібрав чудову касу, втім, українські продюсери пропозиціями не сиплять. Узагалі.
ОП: Одразу після успіху «Скаженого весілля» я отримав пропозицію - вона була з Росії - написати комедію. Але зі зрозумілих причин відмовився.
- Тепер трошки повернімося назад. Як у вас відбувся цей якісний перехід - від сценаристів серіалів до сценаристів повного метра?
МК: Ми весь час не полишали надії попрацювати над повним метром.
- Скільки ви працюєте разом?
ОП: Якщо брати серіали, то вже сім років. З перервами - але сім.
- Який був ваш перший серіал?
ОП: Це був проект серіалу, котрий ми розробили у грудні 2012 року, однак його не купили.
- До якого рівня деталізації ви його розробили?
ОП: Поепізодні плани двадцяти серій.
МК: Ми його презентували як ситком, двадцять п'ять хвилин на серію. Нам сказали, що хочуть епізоди по сорок п'ять хвилин. На жаль, угода так і не була укладена. Але можливо, ми ще його продамо (посміхається).
- Розкажіть, про що він.
МК: Це звичайна сімейна історія. Мила і добра, де є свої конфлікти серед членів родини, адже їх багато... А потім уже був «Останній москаль».
- Ви його продали?
МК: Я його розробив спеціально для «1+1» у межах кінолабораторії авторів, про яку дізнався цілком випадково від Максима Данкевича за дві години до старту. У кінолабораторії написав кілька заявок, однією з них була ідея «Останнього москаля». Пілот розробляв сам під керівництвом сценарного консультанта з ВВС, якого запросив канал, - це була Серена Каллен. Також свій внесок зробив п'ятиразовий володар BAFTA Джефф Познер - він мав бути режисером пілотної серії, проте через технічні причини цього не сталось.
До речі, в них колись був такий проект: чоловік із Ліверпуля приїхав до маленького містечка на півночі Ірландії і став там пастором.
ОП: Після цього на «1+1» вирішили створити департамент комедії, і далі ми вже офіційно працювали разом над сценаріями. До того у кожного з нас ще була паралельна робота: Микола працював на «1+1», я - на «Великій різниці». Уже після ми працювали над проектом «Останній москаль - 2» і хотіли виправити помилки, яких припустилися в першому сезоні. Сподівались, що тепер у нас буде більше прав, повноважень, та виявилось, усе навпаки: що успішніший проект, то важче щось змінити.
- Як проходить етап узгодження саме в комедії?
МК: У комедії складно, адже гумор завжди суб'єктивний. Є випадки, коли нам надсилають відгук і кажуть: «У сцені немає жартів». А ти читаєш і думаєш: «Як нема? Навпаки, це найсмішніша сцена!» Є ж жарти ситуативні. Можливо, то не літературний жарт, але є ситуації, є характер, є акторська гра.
Розібравшись із загальними питаннями, ми перейшли до «Скаженого весілля» - цю частину розмови MBR опублікує вже завтра.
