Коли-небудь, коли теперішнє перетвориться на минуле, події останніх років в українському кіновиробництві назвуть його відродженням. Питання, як довго все триватиме і, головне, яким буде результат, як і раніше, відкрите, але процес відбувається. Наприклад, у вищих ешелонах влади нарешті завершили розроблення обіцяної Загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії до 2025 року, головна мета котрої - допомогти галузі встати на стабільні інституційні рейки.
Цього тижня Мінкульт опублікував концепцію програми, запропонувавши представникам індустрії вкрай оперативно (до 6 липня) висловити свої зауваження та побажання. Законопроект же за мотивами концепції планують внести до Кабміну до 1 листопада 2021 року. Тому, заощаджуючи ваш дорогоцінний час, ми ретельно вивчили документ і пояснюємо його головні моменти.
Навіщо взагалі національній кіноіндустрії потрібна програма розвитку?
По-перше, бо це передбачене вже чинним законодавством - зокрема, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 3 жовтня 2019 р. No 164-IX «Про внесення змін до деяких законів України у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про державну підтримку кінематографії в Україні», а також Планом пріоритетних дій уряду на 2021 рік (крок 669). По-друге, автори концепції справедливо зазначають: галузь розвивається, але в умовах жорсткої конкуренції з зарубіжними виробниками контенту робить це повільно та непослідовно. Інституційний і стратегічний підхід, зокрема з боку держави, може виправити ситуацію.
І яким чином у Мінкульті хочуть цього домогтися?
Кажуть, усвідомлення проблеми - половина шляху до її розв'язання. Власне, цю половину в відомстві вже подолали, визначивши низку моментів, які гальмують розвиток українського кіновиробництва. Певна річ, автори документа не гарантують, що ними все й обмежується, проте на цьому етапі проблеми окреслені так узагальнено, що зачіпають усі сегменти та поширюються на всі рівні - від державного до місцевого. Нинішня мета - розвинути і доповнити кожен пункт, створивши, як у нас полюбляють говорити, дорожню карту, котрою індустрія рухатиметься до 2025 року. А держава, як передбачається, їй у цьому допомагатиме.
Звучить логічно, але про які конкретно проблеми йдеться?
Їх загалом дев'ять:
- недосконалість законодавчої бази;
- недосконалість державного управління кінематографією як самостійною галуззю культури на загальнонаціональному та регіональному рівнях, недостатня інституалізація галузі;
- низька конкурентоспроможність українського аудіовізуального продукту проти закордонного;
- низький рівень залучення позабюджетних коштів та іноземних інвестицій у розвиток української кіногалузі, кіновиробництва;
- низький відсоток національних фільмів у національному й міжнародному інформаційному просторі через недостатній рівень національної та міжнародної популяризації і дистрибуції;
- недоступність національних фільмів українському глядачеві, зокрема через невелику кількість або відсутність місць для перегляду фільмів, передусім у невеликих містах і сільській місцевості;
- низький рівень розвитку кінематографії в регіонах через недооцінювання потенціалу діяльності кінокомісій у питаннях підтримки виробництва аудіовізуального контенту та формування мережі сервісної індустрії, промо, кінолокацій України й залучення іноземних кіновиробників до створення фільмів в Україні;
- невідповідність системи підготовки фахівців сучасним вимогам кіногалузі;
- необхідність консолідації та збереження національної кінематографічної спадщини.
Чудово! Тепер можна перекласти з канцелярської мови на людську?
Передусім у концепції порушують питання, що давно витає в повітрі: хоча зміни в законодавстві й почалися кілька років тому, до досконалості йому ще далеко. Норми не гармонізовані на міжнародному рівні, авторське право як слід не захищене, механізми та критерії держпідтримки заплутані й супроводжуються бюрократичною тяганиною, а деякі закони (наприклад, про рібейти) прописані так, що їхнє застосування на практиці неможливе. І коли на загальнодержавному рівні робота ще більш-менш ведеться, то місцеві адміністрації беруть участь у розвитку кіноіндустрії спорадично - і реалізації державної політики це не допомагає. Що ж до інституціоналізації галузі, то тут, на думку авторів, бракує окремого відомства, яке опікувалося б виключно питаннями кіно - від його створення до просування на міжнародному рівні.
Держпідтримка кінематографа також потребує вдосконалення. Часто якість проектів, що отримують держфінансування, далека від ідеалу, а добрими бокс-офісами можуть похвалитись одиниці - особливо з огляду на те, що національним фільмам доводиться конкурувати у прокаті з умовним Голлівудом. Державні кіностудії теж неефективні, а залучати зарубіжних виробників хоч і реально, але все ще складно через слабку інфраструктуру.
Ще одне проблемне місце - промо та дистрибуція, причому як внутрішньоукраїнські, так і міжнародні, і не останню роль в їхньому ослабленні відіграла пандемія. Так, держкошти на ці цілі виділяються (причому цифра щороку зростає - 2018-го на популяризацію національних фільмів виділили лише 5,5 млн грн, а 2020-го - майже 29 млн грн), але обсягів недостатньо, а форми потрібно урізноманітнити. Окремим рядком згадали й кінотеатри: за останні три роки кількість кінотеатрів в Україні зменшилася (з 202 2018-го до 157 2020-го), а кінопоказ у сільській місцевості та невеликих містах практично згорнутий.
Діяльність кінокомісій у країні потихеньку розгортається, але ключове слово тут усе ще «потихеньку»: 2018-2020-го у нас створили лише десять кінокомісій, а єдиного органу, який би їх координував, немає. З кадрами теж біда: кіноосвіта застаріла та не відповідає вимогам сучасної індустрії, а її держфінансування вкрай неефективне.
Ну й, нарешті, необхідно розв'язати питання кінематографічної спадщини України: зараз вона розпорошена, несистематизована та часто недоступна.
Справді, проблем багато. Їх пропонують якось розв'язувати?
Так, по кожному пункту в концепції наводиться міжнародний досвід, різні практики розв'язання та результативність. Наприклад, законодавство у сфері кінематографії пропонують переглянути і проаналізувати щодо ефективності та відповідності сучасним реаліям, а держпідтримкою забезпечувати не лише продакшен, а й написання сценаріїв і девелопмент (це відбувається і зараз, але безсистемно та радше за залишковим принципом - наприклад, через УКФ). Щодо державних кіностудій пропонують провести корпоратизацію (як це вже зробили з Одеською кіностудією), а до розв'язання питань освіти залучити бізнес, аби той з огляду на власні кадрові потреби допоміг із розробленням навчальних програм. Крім того, кіногалузі має нарешті дістатися діджиталізація: навіть концепція програми передбачає впровадження єдиного електронного квитка, створення онлайн-кінотеатру національних фільмів та оцифрування архівів.
Проте все це - деталі, а загалом концепція визначає системний і комплексний підхід, для реалізації якого пропонується створити дві нові інституції - Український інститут кіно та Державний фонд фільмів. У ведення першого пропонують віддати питання створення національного кінопродукту, а другий відповідатиме за збереження спадщини.
Український інститут кіно? Це щось на кшталт Держкіно, але з іншою назвою?
Ні, тому його і пропонують створити. Головна заковика зараз у тому, що функціонал Держкіно обмежений застарілим у багатьох питаннях законодавством. Як наслідок - орган не встигає оперативно реагувати на мінливі реалії, відповідати на виклики та протистояти кризам. Агентство також не може опікуватися інституціалізацією галузі - у нього просто забракне на це потужностей і ресурсів. Ідеться про те, що в УІК усе це буде, але спершу - що і прописано в концепції - потрібно підготувати нормативно-правову базу та врахувати якнайбільше побажань самої галузі.
Наразі передбачається, що основними функціями інституту стануть грантова та стипендіальна підтримка розвитку кінематографії, він виконуватиме функції кінокомісії на загальнонаціональному рівні (а також координуватиме роботу регіональних кінокомісій), а ще пильнуватиме, аби всі-всі можливості співпраці з міжнародними фондами (наприклад, «Єврімаж») використовувалися максимально ефективно. Держкіно, як вказують автори концепції, повною мірою цього робити не може, позаяк у нього бракує повноважень у сфері контролю та взаємодії з іноземними компаніями щодо інвестицій. Водночас агентство нікуди не дінеться й навіть посилиться: йому хочуть збільшити апарат і переглянути основні завдання.
А чи є у програми відчутніші плани?
Є. Якщо перейти на мову цифр, то до 2025 року за її допомогою в Мінкульті хочуть на 30% збільшити обсяги виробництва національних фільмів, на 20% наростити присутність українського (зокрема копродукційного) контенту в програмах провідних міжнародних кінофестивалів, залучати на 20% більше іноземних кіновиробників, які вибирають Україну для зйомок своїх проектів. Кількість українців на прем'єрах національних фільмів теж має збільшитися на 30%.
Звучить оптимістично, та чи є на це гроші?
Схоже, повною мірою немає, тому концепція передбачає не лише бюджетні вливання, а й залучення приватних інвестицій - як українських, так і міжнародних. Конкретні суми в документі наразі не вказані: їх мають намір визначати під час розроблення кожного конкретного завдання.
Виходить, іще нічого не вирішено та внести свої пропозиції може хто завгодно?
Саме так, але зробити це потрібно швидко - строк подавання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, а також від їхніх об'єднань добігає кінця вже наступного тижня у вівторок. Після цього Мінкульт обіцяє відзвітувати про консультації з громадськістю на своєму сайті, а до 1 листопада фінальний результат представлять Кабміну.
Тож, коли вам є що сказати щодо озвучених проблем, покваптеся. І не кажіть потім, що нічого про це не знали.
