Бокс-офіс українського кіно: стрімкий ривок останніх п’яти років

Українське кіно стрімко розвивається, завойовує свого глядача й хоч і зрідка, але все ж таки стає справжнім бізнесом: самоокупним та прибутковим. Щоправда, прибуткові стрічки, які повністю окупилися в прокаті і принесли своїм творцям гроші, можна поки що перелічити на пальцях однієї руки. Але безперечно тішить той факт, що такі фільми вже є. Це наразі поодинокі винятки із загального правила, яке довгі роки та десятиріччя стверджувало, що вітчизняне кіно як бізнес у принципі неможливе: воно, мовляв, у жодному разі не виживе без державної підтримки та дотацій. Частково з цим твердженням можна сміливо погоджуватись і зараз: без державної підтримки такого українського кіно, яке є сьогодні, ні за що б не було – як із кількісного, так і з якісного погляду. Але з іншого боку, наші кінематографісти довели: українське кіно як бізнес цілком можливе, інколи навіть без державних грошей і підтримки. В цій статті ми зробимо спробу проаналізувати той шлях, який пройшов український кінематограф за останнє десятиріччя, шлях, по суті, від статистичної похибки у загальному кінотеатральному бокс-офісі до цілком серйозних та потужних показників.

Якщо озирнутись на десять років назад, то стане очевидним, що про жодну кіноіндустрію в Україні говорити в той час узагалі не доводилось. Формування сучасної моделі нашого кінематографа відбувається на межі 2000-х років. Від 2003 року діє загальнодержавна програма розвитку кіноіндустрії, метою якої є створення належних умов для розвитку кінематографу України. Після 2004 року були зняті кілька фільмів про Помаранчеву революцію, зокрема «Помаранчеве небо» Олександра Кірієнка, «Прорвемось» Івана Кравчишина, «Оранжлав» Алана Бадоєва. 2008 року «Ялта-Фільм» випускає стрічку «Сафо. Кохання без меж», яка надовго закріпилася у званні найкасовішого фільму українського виробництва. Вона зібрала близько $1 млн у кінотеатрах України і близько $220 тис. – у Росії. При цьому назвати її суто українською навряд чи можна, адже фільм був знятий британським режисером Робертом Кромбі спільно з його компанією Crombie Film. Але разом із тим вітчизняному кінематографу вже було чим пишатися.

До 2013 року в українському прокаті стрічки локального виробництва можна було порахувати по пальцях. Наприклад, ледве не єдиною помітною подією у національному прокаті 2009 року, якщо розглядати фільми, до створення яких мали відношення українські компанії, був вихід на широкі екрани комедії «Кохання у великому місті» спільного виробництва української «Студії Квартал-95» і російського «Леополісу». Стрічка зібрала в Україні $2,38 млн, у Росії – понад $9 млн. Драма Кіри Муратової «Мелодія для шарманки», що також вийшла на кіноекрани того року, була радше подією фестивальною, а не прокатною. Наступний, 2010 рік також запам’ятався гарними кінозборами другої частини «кварталівської» комедії «Кохання у великому місті» (майже $2,6 млн в Україні та ще $10,2 млн – у Росії), ну і фільмом «Щастя моє» Сергія Лозниці, який став першою кінострічкою, представленою на Канському кінофестивалі від України (втім, виробництвом займались компанії не лише з України, а й з Німеччини та Нідерландів). 2011 року в національному прокаті відбулася лише одна прем'єра локального виробництва – романтична комедія «Люблю і крапка» Валерія Ямбурського (касові збори склали $39 тис.). А також дві прем'єри фільмів, у виробництві яких брала участь українська сторона: драма «В суботу» (Німеччина, Росія, Україна) Олександра Міндадзе і комедія «Службовий роман. Наш час» режисера Саріка Андреасяна (знову ж копродукція «Кварталу-95» і російського «Леополісу»).

2012 року в прокат вийшли чотири фільми вітчизняного виробництва і ще чотири, у створенні яких брали участь українські компанії. Йдеться про такі проекти, як пригодницька військова драма «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка (збори – $200 тис.), комедія у форматі 3D «Ржевський проти Наполеона» спільного виробництва української «Студії Квартал-95» і російського «Леополісу» (бокс-офіс – $2,5 млн), ще одна російсько-українська комедія «8 перших побачень» (збори – $2,1 млн), кіноальманах «Закохані в Київ», військова драма «4 дні в травні» спільного виробництва Німеччини, Росії та України, українсько-французька драма «Земля забуття» (Lа terre outragee), драма «Дім з башточкою» Єви Нейман, стрічка Олександра Шапіро «Апартаменти» та кіноальманах «Україно, goodbye!».

2013 року в прокат вийшло 12 українських стрічок та ще два збірники короткометражних фільмів. Вказувати назви абсолютно всіх українських релізів того року ми не будемо (у більшості з них навіть немає інформації про касові збори). Зазначимо лише, що найбільшу касу того року в наших кінотеатрах зібрали такі стрічки локального виробництва, як «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького ($643 тис.), «Полярний рейс» Сергія Чекалова (майже $167 тис.) та ще один фільм Левицького – «Ломбард» ($58 тис.). При цьому касові збори проектів українського виробництва склали за звітний період $1,4 млн, або 1,3% від сумарного бокс-офісу країни.

Останню п’ятирічку ми проаналізуємо детальніше: і стрічок українського виробництва в прокат почало виходити більше, та і їхні бокс-офіси чимраз встановлювали рекорди.

Порівняльна характеристика кінопрокату в Україні 2014-2018 рр.

* Не враховуючи тематичних збірок короткометражних стрічок

Якщо говорити суто про кількість українських повнометражних релізів, то 2014 року їх було 13, 2015-го – 29, 2016-го – 27, 2017-го – 21, тоді як 2018-го – 34. З іншого ж боку, кількість далеко не завжди означає якість. У контексті цього матеріалу під поняттям якості ми не говоримо про фестивальні успіхи вітчизняного кіно (які, безумовно, є), а виключно про касові збори. Так от, якщо українські релізи, котрі вийшли у прокат 2014 року, сумарно зібрали близько 19,3 млн грн., то бокс-офіс українських релізів 2018 року сягнув майже 257 млн грн.

Бокс-офіс українських релізів, млн грн

Дані: Media Resources Management

Ми розуміємо, що показники бокс-офісу українських релізів без прив’язки до загального бокс-офісу країни не дають повної картини щодо того, як саме «почувається» українське кіно у себе в локальному прокаті. І якщо ще п’ять років тому частка зборів українського кіно в Україні коливалася на рівні плюс-мінус 1% та була чи не найменша в Європі, то за результатами минулого року Україна за даним показником обійшла загалом 12 європейських країн (зокрема Австрію, Угорщину, Болгарію, Грецію, Словаччину, Португалію, Румунію тощо) і перевищила 8%.

А сам український бокс-офіс виріс за минулі п’ять років у два з половиною рази: з 914 млн грн 2014 року до понад 2,4 млрд грн – 2018-го.

Загальний бокс-офіс України, млн грн

Дані: Media Resources Management

Ну і наостанок наводимо таблицю, де ми зібрали всю наявну інформацію про збори та відвідуваність українських релізів. На жаль, досить значна частина наших продюсерів та дистрибуторів зволіла не розголошувати результатів прокату своїх стрічок. Знову ж, на жаль, за відсутності системи єдиного електронного квитка їм це цілком вдається, тож про результати прокату тих чи інших релізів ми можемо тільки здогадуватись (проте, як показує практика, якщо результати вирішили не розголошувати, то вихвалятись там особливо немає чим).