Останнім часом навіть далекі від кіноіндустрії люди – особливо ті, хто мешкає у великих містах, – зауважують, що збільшується не лише кількість українських фільмів у кінотеатрах, а й самих кінотеатрів більшає. Інше питання – наскільки, що сприяє цьому зростанню і чи торкнулося воно невеликих міст? Спробуємо розібратися.
Як відзначають опитані MBR представники індустрії, по-справжньому активно відкриватися кінотеатри почали останніми кількома роками: після кризи кінця 2013 року – початку 2014-го і наступного за нею періоду «розкачки». Тому ми вирішили проаналізувати ситуацію на кінотеатральному ринку з 2013 року, щоб охопити всі зазначені вище періоди та сконцентруватися на поточному стані справ.
Почнемо із сухої статистики: з 2013-го кількість кінотеатрів у країні збільшилася від 186 до 193, а залів – від 443 до 556.
Кількість кінотеатрів і залів в Україні (2013-2019)
Як бачите, процес відбувався без різких стрибків і падінь, за винятком помітного просідання 2014 року, коли анексія Криму та захоплення територій у Донецькій і Луганській областях позбавили Україну частини кінотеатрів і залів. За даними Держкіно, від початку 2014 року країна втратила відразу 82 зали, що виявилось досить відчутним для ринку: в одному тільки Донецьку до початку війни було 11 кінотеатрів. Як згадує гендиректор Multiplex Віталій Писаренко (мережа втратила два кінотеатри в Донецьку і один у Сімферополі), «це був сильний удар, адже один із кінотеатрів у Донецьку був на той момент лідером мережі». Заходити в місто збиралася і «Планета кіно» – мережа вклала гроші у проектування кінотеатру на етапі будівництва нового ТРЦ, але на цьому все й закінчилося. Також мережа втратила двозальник в Ялті, оснащений технологією IMAX: у цьому кінотеатрі був один із найбільших в Україні залів – на 465 місць.
Іще два роки тому про стабілізацію після кризи, попри поступове збільшення кількості кінотеатрів і залів, говорили обережно. А тепер багато хто констатує, що ситуація різко поліпшується – зокрема завдяки появі нових ТРЦ, будівництво яких останніми роками активізувалося. «На мою думку, покращилася економічна ситуація в цілому і кінотеатри це на собі відчули, – каже Віталій Писаренко. – Не знаю, як інші, але ми рік від року показуємо приріст по глядачах, заповнюваність хороша».
Слова гендиректора Multiplex про сприятливу ситуацію підтверджують цифри: лишень за поточний рік мережа збільшилася на два кінотеатри (в березні відкрився восьмизальник в Одесі, а відразу за ним – семизальник у Львові, другий кінотеатр мережі у цьому місті). Крім того, запустила у своєму найбільшому кінотеатрі (в Lavina Mall) зал із лазерним IMAX. Серед найближчих планів – відкриття преміального п’ятизальника в столичному ЦУМі та перезапуск кінотеатру «Україна» в Херсоні, що перебував на реконструкції. У розробці також кілька кінотеатрів в обласних містах Західної України і два в Києві: восьмизальник у ТРЦ Rive Gauch і шестизальник у ТРЦ White.
Сьогодні за Multiplex – близько 38,5% ринку, і, судячи з планів, мережа має намір утримувати статус лідера довгі роки
Інші мережі також активно розвиваються: торік у столиці запрацювали восьмизальний «Оскар» у ТРЦ Smart Plaza Polytech і чотиризальний «Батерфляй Нивки», у Дніпрі відкрився оновлений шестизальник «Міст-кіно». Цього року «Планета кіно» запустила десятизальник у київському ТРЦ River Mall (іще один столичний кінотеатр із технологією IMAX with Lazer) і ось-ось відкриє семизальник у ТРЦ Apollo в Дніпрі. Wizoria обіцяє відкрити два зали в Борисполі, у планах Cinema Сіті – семизальник у Вінниці і восьмизальник у Запоріжжі.
Коли йдеться про мережі, не можна не відзначити, що 2016 року з українського ринку пішла російська мережа «Кронверк», а в містах із населенням 50-100 тис. (плюс Луцьк, який випадає з цього переліку) з 2013 року успішно працює мережа «Прем'єра», щорічно запускаючи по кілька одно- і двозальних кінотеатрів.
Тут, звичайно, хотілося б побачити статистику кінотеатрів і залів у містах із населенням менше 250 тис., де правлять бал невеликі позамережеві кінотеатри. Але статистика в України – штука відносна: кінодистрибутори ведуть власний підрахунок залів, деякі мережі – свій, демонстратори в маленьких містах – свій, і навіть у Спілці кінотеатрів не можуть назвати точну кількість майданчиків, позаяк єдиної бази кінотеатрів і залів у країні немає. На думку співвласника мережі «Планета кіно» Дмитра Деркача, процес підрахунку ускладнюється ще й відсутністю чітких дефініцій: «Є тимчасові зали, які відкриваються в літній період, а потім закриваються. Зали в санаторіях. Ось їх враховують чи ні? До того ж ніхто насправді не знає, скільки зараз в Україні жителів. Тому дати точну статистику і сказати, що у нас стільки-то залів на кількість населення, дуже складно».
Руслана Цюп'яшук, співвласниця кінотеатрів «Прем'єра» у Ковелі та Вараші (не плутати зі згадуваною вище однойменною мережею), вважає, що вести облік могло б Держкіно: «Протягом 15 років ми всі здаємо звіти до Держкіно, щомісяця і щороку. І вони б могли збирати статистику, але не мають можливості, адже не налагоджена робота обласних представництв. Наприклад, у Львівській області довго не було нікого, хто б займався кіно. І якщо одні області здають звіти, а інші – ні, статистики не буде ніколи. Якщо, звісно, цим не займуться приватні компанії».
Дані компанії «Медіа Ресурси Менеджмент» станом на грудень 2018 року
Аби розуміти бодай приблизну картину по країні, на ринку існує практика підраховувати, скільки кінозалів припадає на 100 тис. населення, і наводити цю цифру як приклад того, що кінотеатрів у країні не вистачає. Чому приблизну? Адже говорити про співвідношення кількості залів і населення – те саме, що намагатися виміряти міфічну температуру по лікарні: десь ринок перенасичений, десь кінотеатрів справді бракує, а десь їх просто неможливо відкрити – нерентабельно.
За словами Руслани Цюп'яшук, практично в усіх невеликих містах, де економічна ситуація дозволяє відкрити кінотеатр, демонстратори вже працюють. А там, де не працюють, існує цілий комплекс перепон, що перетворюють сміливі бізнес-плани на пшик:
1. Населення в регіонах розосереджене на великій території, тому в одній точці, де теоретично можна було б відкрити кінотеатр, просто не вистачить глядачів. «Ви ж не відкриєте чверть кінотеатру в одному населеному пункті, а ще пів кінотеатру – в іншому», –зазначає Руслана.
2. Мешканці маленьких міст не мають звички ходити в кіно. «Не хочу нікого ображати, але потрібно дивитися на речі реально. У великих містах люди займаються культурними походами, в маленьких – виживанням, роботою на городі тощо. Вони не мають ні потреби, ні бажання ходити в кіно. Навіть якщо кінотеатр у місті один, він конкурує з усім: людина може піти в бар, на природу, в гості... Тобто ми конкуруємо за те, щоб люди в принципі витратили гроші на кіно».
3. У регіонах, як і раніше, процвітає піратство – як в інтернеті (відповідно, потенційна аудиторія може подивитися фільм безкоштовно, часто з російськомовним озвученням), так і офлайн, де місце легальних кінотеатрів займають нелегальні. «У Волинській області є Горохів, де під егідою районної адміністрації відкрили піратський кінотеатр, у Голобах точно так само під егідою адміністрації були покази нелегального контенту. І хай би скільки таких кінотеатрів ми допомагаємо закривати, це відбувається скрізь». (Докладніше про боротьбу з піратами та інші нюанси роботи кінотеатрів у маленьких містах читайте в інтерв'ю Руслани Цюп'яшук для MBR найближчим часом.)
4. Висока вартість оренди приміщення. «Ви здивуєтеся, але оренда в маленьких містах значно вища, ніж у великих, – запевняє Руслана. – Взяти хоча б кінотеатр «Київ». Коли я почула, скільки вони платили (попередній орендар, ТОВ «Культурний центр Кінотеатр Київ», платив за комплекс 47 тис. грн на місяць. – MBR), то просто очманіла. У 26 разів менше, ніж ми платимо в себе!»
5. Відсутність у населення постійного джерела доходу. Взяти, приміром, Шостку: здавалося б, привабливе місто, близько 80 тис. мешканців. Але кінотеатр там попрацював і закрився, тому що в місті немає підприємства, яке б забезпечувало людям дохід. Тож кількість населення – не завжди показник того, що кінотеатр буде жити і процвітати.
6. Невідповідність реальної кількості населення зазначеному, позаяк люди прагнуть виїхати з маленьких міст. Як приклад Руслана Цюп'яшук наводить рідний Ковель: «За списком у нас 68 тис., але реально тисяч 40-45. Решта за кордоном».
7. З попереднього пункту випливає наступний – відсутність у маленьких містах якісної трудової сили. «Кваліфіковані працівники виїжджають або до великих міст, або за кордон. І знайти людей, з якими можеш реалізувати проект, дуже складно, – каже Руслана. – Якщо в обласному центрі ще можна щось робити, адже там є студенти, яких можна залучити до роботи, то в маленьких їх немає – ані як категорії, що добре ходить у кіно, ані як співробітників. Ну і населення невеликих міст, хай там як, зменшується. Тому тут не хочуть будувати стадіони, школи. І я вам чесно скажу: якби велика мережа спробувала зайти в маленьке місто, вона б сильно здивувалася, з чого ми живемо. І відразу б пішла. Ми начебто займаємося тим самим, надаємо ті самі сервіси, але різниця [в реаліях] – величезна».
З усього переліченого Руслана Цюп'яшук робить невтішний висновок: «Подивіться список українських міст – що ще можна наситити [кінотеатрами]? Тому для мене твердження «на 100 тис. населення бракує екранів» має вигляд, м'яко кажучи, поверхневого аналізу. Але його застосовують скрізь».
Про те, що аудиторія в містах із населенням менше 250 тис. не має звички ходити в кіно, каже і керівник компанії «Сінема-Центр», голова Правління Спілки кінотеатрів України Любов Лісовська: «2010-го мережа Cinema Сіті відкрила кінотеатр у Тернополі. До цього кінотеатру там не було протягом багатьох років, і ми три роки поспіль привчали глядачів дивитись кіно на великому екрані. Можливо, «привчали» – голосно сказано. Ми намагалися їх зацікавити, організовували прем’єри і свята, рекламували кінотеатр і прокат в інститутах, школах, клубах – працювали над цим. Ми шукали свого глядача поступово: кінотеатр реально був збитковим: працював і підтримувався за рахунок мережі. Але тепер там виросло покоління, яке прекрасно ходить у кіно і генерує непоганий бокс-офіс».
Віталій Писаренко бачить ситуацію оптимістичнішою: «Насправді обласних центрів, в яких ще немає мережевих кінотеатрів, повно. І гадаю, будь-хто, хто захоче зробити ресьорч, без проблем це зробить. У нас такий ресьорч є, але я поділитися ним не можу. В принципі, якісь кінотеатри є в кожному більш-менш великому місті. Але якщо говорити саме про сучасні, то тут дуже великий простір для розвитку, і, напевно, державна підтримка могла б цей розвиток прискорити».
Розподіл кінотеатрів і залів України за областями (2019)
«На мою думку, у великих містах, особливо в Києві, кінотеатрів уже достатньо. Подекуди навіть перебір, – каже Дмитро Деркач. – У тих самих Одесі чи Львові – багато кінотеатрів. А ось у Дніпрі недостатньо, в Харкові – є куди розвиватися. Ми розглядаємо багато пропозицій: Тернопіль, Івано-Франківськ, Вінниця. Ну і маленькі міста: у багатьох населених пунктах до 200-300 тис. – по одному кінотеатру, найчастіше це старі зали. У зовсім маленьких – їх узагалі немає або тимчасові зали, які відкриваються на літо в клубах. Тому, з огляду на насичення ринку у великих містах, усі мережі так чи інакше туди підуть і відкриватимуть кінотеатри. Якщо, звісно, з'являться пільги».
-04.png)
Розподіл кінотеатрів і залів України за обласними центрами (2019)
«Є велике місто Запоріжжя, де бракує кінотеатрів, – продовжує аналізувати насичення в містах Лісовська. – Їх там раз-два та й усе. Запоріжжя, Кропивницький і Чернівці – неприваблива картина, якщо подивитися статистику за кількістю залів на кількість населення. Запоріжжя маленьким містом не назвеш, проте там гострий дефіцит екранів. Якщо заходить великий фільм, у тризальному Multiplex повний аншлаг: як за радянських часів, коли приходиш, а квитків немає. Певна річ, таке спостерігається не скрізь. У принципі, у всіх містах з населенням понад 300 тис. є одно- та двохзальні кінотеатри: там працюють приватні підприємці. Тому сказати, що ми геть не охоплені [кінотеатрами], не можна».
Однозальні кінотеатри в Україні все ще запускаються, але ця модель поступово відходить у минуле, поступаючись мультизальникам. «Бізнес розвивається, індустрія рухається вперед, і модель однозальників рано чи пізно кане в забуття як безперспективний напрямок розвитку, – прогнозує Руслана Цюп'яшук. – Інвестиції в такий кінотеатр важко відбити, плюс добре розписати покази неможливо. Ставши з однозальника двозальником, ми зітхнули з полегшенням: набагато легше розписувати і покривати максимум. Наші глядачі можуть побачити все, що виходить у прокат, крім відвертого артхауса».
Анатомія кінотеатру
Якщо спробувати з'ясувати, скільки для демонстраторів коштує відкриття кінозалів, то й тут цифри будуть сильно відрізнятися: мережі говорять одне, власники маленьких кінотеатрів – інше (навіть із поправкою на різницю в реаліях). «Побудувати кінотеатр – дороге задоволення, – пояснює Любов Лісовська. – Це мільйонне вкладання грошей, до того ж чомусь не українських. Будь-який кінотеатр починається з цифри $300-500 тис. Грубо кажучи, двозальник – це $500 тис., мультизальник – $4-6 млн, залежно від кількості залів, «начинки», технічного оснащення. Все, що є на українському ринку, як правило, або не підпадає під наші норми, під наші ДБН, або конкурує за ціною із західним, проте за якістю сильно поступається. Тому практично всі кінотеатри будуються на західних матеріалах та оснащуються теж західним обладнанням. Ось зараз з'явився український виробник крісел. Я не кажу, що їх не було – були. Але якість крісел українських та крісел відомих світових брендів – це небо і земля. І ми змушені звертатися до західних постачальників обладнання навіть із питань обшивки стін, звукопоглинальних матеріалів, ковроліну. Тому що вимогу Г1, найвищу ступінь пожежостійкості, ніхто не відміняв. Так, це не аеропорт або вокзал, однак ми йдемо за тією самою Г1, найвищою нормою».
Цифрами ділиться і Людмила Горделадзе: «Техніка, яка відповідає міжнародним стандартам, може коштувати близько $100 тис. – це зал на 100 місць. У деяких випадках ставлять дуже дорогі крісла, корейську техніку, приміром 4D або DX. Це неймовірно коштовні технології. Додайте вентиляцію, протипожежні комунікації, будівельні роботи. Останні зазвичай вираховують за метражем: грубо кажучи, один метр зараз коштує $700-1000. Ось і порахуйте приблизну вартість будівлі і приблизну вартість залу».
Оскільки відкрити кінотеатр – задоволення дороге, власники вдаються до кредитування. І тому всі дуже сподіваються на прийняття підзаконних актів, що дозволять запрацювати нормам про повернення державою відсотків за кредитами на будівництво кінотеатрів у містах із населенням менше ніж 250 тис. «Поліпшення умов залучення фінансування могло б стати дуже серйозною підмогою для того, аби в менших містах з'являлися сучасні кінотеатри. Якщо будуть субсидії, які там прописані, можна розглядати формат відкриття окремо розташованих кінотеатрів у маленьких містах», – говорить Віталій Писаренко.
Сьогоднішня бізнес-модель великих мереж зав'язана на ТРЦ. «У торгових центрах кінотеатри працюють краще – тут перетинаються два потоки, які цікаві і торговому центру, і кінотеатру. Як показує практика, кінотеатри, що розташовані в добре розкручених ТРЦ, працюють краще, ніж ті, що у слабких торговельних центрах», – пояснює Любов Лісовська. «Відкрити кінотеатр у ТРЦ набагато простіше, – додає Дмитро Деркач. – По-перше, за умовами: все прозоро, все відкрито, зрозуміло. По-друге, ти отримуєш уже готову «коробку». Хтось із девелоперів будує навіть більше: самі зали, дає вентиляцію, «пожарку», ще щось».
Позаяк таких ТРЦ у маленьких містах немає – мережі в них не заходять. Відповідно, формат окремо розташованих кінотеатрів, про який говорить Писаренко, може стати моделлю для роботи великих мереж у маленьких містах.
На питання, чому мережі не можуть скористатися іншими вже існуючими будівлями в регіонах, відповідає співвласник «Планети кіно»: «Складно отримати умови, вигідні для орендаря, складно домовитися з комунальними органами. Всі ці будівлі зводилися давно, за старими нормами – це дуже складні архітектурні об'єкти, котрі потрібно повністю перебудовувати. А такі інвестиції не окупляться». Як приклад такої будівлі Дмитро наводить столичну «Кінопанораму», торік закриту власником: «Кінотеатр давно стояв у жахливому стані, від нього залишився тільки зал у руїнах – ані вентиляції, ані кондиціонування, ані дотримання пожежних норм. Із ним слід було щось робити. І я знаю, що власники будівлі шукали можливість зберегти там кінотеатр, вони зверталися і до нас, і до інших мереж – ми дивилися різні варіанти, проекти. Але це недоцільно: територія дуже незручна, переробки дуже складні, міняти потрібно геть усе. А по факту вийде маленький кінотеатр на 2-3 зали, який буде економічно невигідний.
Схожа ситуація з кінотеатром «Київ» – щоби зробити з нього новий сучасний кінотеатр, треба дуже багато вкласти. І, враховуючи, що залів у ньому буде мало, окупність проекту досить спірна».
Ще одна пільга, яку могли б отримати демонстратори, – ввезення техніки без податків. Але поки не склалося. «Це зробили, але зробили для техніки, яка використовується на зйомках, – каже Любов Лісовська. – Все, що стосувалося зйомок, отримало митні пільги. Що стосувалося кінотеатрів, було зупинене, бо під цим кодом можна ввезти і любительську техніку, непрофесійну – будь-яку».
Важливий нюанс – ті самі державні будівельні норми (ДБН), від чого у деяких кінотеатрів, за визначенням Любові Лісовської, волосся стало дибки. З одного боку, зміна ДБН для кінотеатрів була необхідною. «Старі норми прописувалися ще під плівкові проектори, – пояснює Дмитро Деркач. – Зараз усе геть змінилося. Плівкових проекторів немає, скрізь цифра (комп'ютер, сервер, лазерний проектор). І вимоги однозначно повинні змінюватися». З іншого боку, де в чому чиновники перестаралися. «Основне питання, яке там усіх хвилює, – це кількість санвузлів. Насправді воно неадекватне – стільки реально не потрібно. В нас у Blockbuster та River Mall дуже багато кабінок у жіночому туалеті, черги немає. Фактично їх достатньо. Але якщо дотримуватися нових норм, то кінотеатр повинен наполовину складатися із санвузлів. І як це працюватиме? У мене поки немає розуміння, що з цим робити, – зізнається Деркач. – Та й у цілому в Україні досить складні будівельні норми, дуже часто одна суперечить іншій. Але ми намагаємося якось усього дотримуватись».
«З пожежної безпеки вимоги посилюються, особливо до матеріалів, – додає Людмила Горделадзе, член Ради з державної підтримки кінематографії та Експертної ради з кінопроектів при Мінкульті. – Матеріали повинні мати відповідний сертифікат, дерево повинно бути просякнуте спеціальними складами, а це свідчить про те, що воно має часовий ресурс. Навіть якщо ви на п'ять років (ну, є варіанти на десять) просочите дерево під вашими кріслами, згодом усе маєте зняти і знову це дерево просочити. Раніше про це ніхто не думав і не говорив, а сьогодні більше відповідальності. Ми пам'ятаємо трагедію, що сталася в російському кінотеатрі. Це, безумовно, всіх нас морально стимулює, але я не думаю, що це є проблемою під час будівництва».
Крім того, Людмила Борисівна звертає увагу на доступність кінотеатрів людям з інвалідністю: «Це проблема, яка вимагає кардинальної перебудови старих кінотеатрів». А гроші на це, як ви розумієте, навряд чи знайдуться.
Наостанок – декілька слів про вартість квитків, ще одне болюче питання для кінотеатрів. За словами Віталія Писаренка, рівень вартості квитків у країні вимагає максимального заповнення залів, якщо кінотеатр хоче заробити. І навіть коли воно недостатнє, демонстратори до останнього намагаються не підвищувати ціни, щоби глядачі мали можливість ходити в кіно. Наприклад, три кінотеатри в Луцьку, аби утримати глядачів, довгий час залишали ціни на рівні 60 грн, мережа Multiplex в одному зі своїх київських кінотеатрів зробила всі квитки по 50 грн і в цілому як лідер ринку намагається стримувати зростання цін на квитки в кіно. «Це наша політика – тримати ціни на доступному рівні», – підкреслює Писаренко. Любов Лісовська додає, що всі українські кінотеатри поки не можуть дорости до докризового рівня цін: «Кінотеатри працювали, виходячи з того, що середній чек повинен бути близько $5. Сьогодні у нас немає цього чека. В середньому по Україні квиток коштує близько 90 грн, а $5 – це в середньому 125 грн. Тому кінотеатрам досить складно виживати, в усіх мережах так чи інакше є фінансові проблеми».
Певна річ, обговорити все, чим живуть кінотеатри сьогодні, в одному тексті неможливо, тому редакція MBR готує для вас ще кілька матеріалів: зокрема про моделі роботи комунальних кінотеатрів і кінотеатрів – культурних центрів. Не перемикайтеся.
