До кінця минулого тижня переважна більшість українців нічого не відала про маленький, але, як з'ясувалося, дуже гордий населений пункт Полтавської області під назвою Нові Санжари. Однак на вечір четверга від експертів із психології місцевих мешканців буквально не було відбою: всі точно знали, що там живуть «дикі й темні» люди, котрі затято повертають Україну до середньовіччя.
Причини таких висновків чудово відомі: у Нові Санжари відправили евакуйованих із Китаю українців, аби помістити їх до місцевого санаторію на карантин. У відповідь новосанжарці дійсно влаштували справжній бунт, який незнайомому з нашою ментальністю спостерігачеві міг би видатися язичницьким святом - із величезним вогнищем, палаючими шинами та зіткненнями з правоохоронцями. Швидка на розправу суспільна думка відразу встала на рейки засудження дій співвітчизників, записуючи їх то у ворожі агенти, то в заангажовані прихильники тієї чи іншої політсили, а в найкращому разі - в недалекі люди, котрі негідні бути частиною гордої стародавньої нації. Ситуацію загострило й те, що відбувалося все у практично священні для країни дні - роковини розстрілу Небесної Сотні на Майдані.
Певна річ, захищати людей, готових закидати цеглою автобуси зі своїми ж співвітчизниками - які, між іншим, цілком здорові, абсолютно не заразні і вже точно геть ні в чому не винні, - не дуже вдячна справа. Та якщо відволіктись від красномовних кадрів із вечірніх випусків новин і спробувати спокійно вивчити питання в динаміці, то вийде, що й новосанжарці в цій драмі - не лиходії, а жертви. Тому видихайте і разом розмотаймо клубок свідомого і не дуже нагнітання ситуації, помилок, навмисних маніпуляцій ЗМІ та явного провалу комунікації з боку влади.
Коронавірус. Початок
Коли вже в нас тут намітилась відверта та предметна розмова, то спершу потрібно відкотитися на кілька тижнів тому, коли китайський коронавірус був чимось далеким, екзотичним і незрозумілим.
Тренди Google підказують, що в уми українців він почав проникати наприкінці січня. Тоді, нагадаю, про коронавірус почали активно писати не лише наші, а й світові ЗМІ, тож на цьому етапі жодного криміналу не проглядається
Редакторам стрічок українських інтернет-ЗМІ та телевізійних випусків новин можна пробачити навіть свідомі спекуляції на гарячій темі. Можливо, десь і траплялись тверезі розбори ситуації з хворобою, проте зараз відшукати їх практично неможливо - настільки інформпростір забитий новинами про сотні загиблих, десятки тисяч заражених і навіть, прости господи, конспірологію щодо того, що влада Китаю спеціально виростила вірус у секретній лабораторії.
Про те, якою актуальною для нас виявилася тема незрозумілого вірусу, котрий вирує в тисячах кілометрів від України, говорить бодай те, що провідні інтернет-ЗМІ виносили її в окремі блоки - поряд із катастрофою українського літака в Ірані та війною на Донбасі
Скріншот із Google свідчить: особливу цікавість серед українців коронавірус викликав 27 січня. Відповідь на те, чому так сталося, непристойно проста - цього дня офіційний акаунт Державна установа «Київський міський лабораторний центр МОЗ України» опублікував пост, в якому повідомлялось, що в Києві підтвердився один випадок зараження хворобою. 
Зараз він має отакий вигляд, хоча спершу уточнення капслоком у дужках не було. Його додали спочатку в коментарі, потім - до основної публікації, а вже згодом окремим постом закликали передплатників не панікувати
Але пізно: вже до обіду в ЗМІ було повно спекулятивних заголовків, від яких навіть найстійкіший і скептично налаштований користувач напружився б.
На «Стране.ua» заголовок спершу мав отакий вигляд, проте незабаром його виправили, дописавши, що з китайською хворобою наш коронавірус не пов'язаний
А співробітники УНН навіть цього не зробили
У заголовку на «РБК-Україна» хоч і є зародки здорового глузду, та загальна маніпулятивність і їх зводить нанівець
Таких прикладів можна навести з десяток, і всі вони будуть про одне: там, де можна трохи зачекати, взяти уточнюючий коментар і дати читачам повну та зважену картину, журналісти й редактори вибирають швидкість, клікбейт і хайп. І якщо позиція більшості ЗМІ для врівноваженого громадянина має вигляд прикрий, але не смертельний і, ніде правди діти, звичний, то дії підрозділу Мінздраву відверто пригнічують - що заважало від самого початку опублікувати пост здорової людини з максимумом роз'яснень? Навіщо було озброювати ЗМІ спекулятивною інформацією в умовах, коли спростування й уточнення читають максимум 20% від початкової аудиторії? Що, врешті-решт, завадило МОЗ запустити повноцінну інформкампанію щодо епідеміологічної ситуації у країні, коли масштаби паніки стали зрозумілі? Ці та багато інших питань донині залишаються без відповідей.
Натомість майже з атомною точністю можна припустити - паніки було б куди менше, а до бунту в Нових Санжарах і зовсім могло би не дійти, якби зі ЗМІ та з населенням комунікували в тій самій тональності, що Уляна Супрун. Можливо, вам захочеться посперечатись із цією теорією, але спершу вивчіть, як Супрун, маючи в розпорядженні лише сторінку в Facebook, спокійно та виважено інформувала підписників про те, що відбувається (один, два, три). Піарникам МОЗ і Кабміну варто було б у неї повчитись.
Як удобрювався ґрунт для паніки
У проміжку між початком розповсюдження китайського коронавірусу та подіями минулого четверга відбулося чимало подій, і кожна з них могла би стати тією самою соломинкою, яка в підсумку переломила хребет здорового глузду українців. Практично всі провідні ЗМІ щодня рапортували про збільшення кількості померлих і заражених, не особливо при цьому акцентуючи, що жертвами хвороби виявлялися переважно люди похилого віку з ослабленим імунітетом. Паралельно з тим загострювалась міжнародна обстановка - випадки захворювань (усе ще поодинокі, та кого це хвилює) раз у раз підтверджувалися в різних країнах, зокрема і в Європі, а 30 січня Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила «міжнародну надзвичайну ситуацію у сфері громадської охорони здоров'я через глобальний спалах вірусу 2019nCoV». Повісити всіх собак на українських журналістів за таких умов було би несправедливо: зрештою, саме попит народжує пропозицію, тож гонитву за переглядами можна зрозуміти та пробачити. Проте коли вже вона, хоч і опосередковано, стала причиною паніки-істерики, то добре би ретроспективно визначити граблі, які в майбутньому варто оминати.
Судячи з того, з якою швидкістю зростав сніжний ком повідомлень про коронавірус і до яких наслідків це в підсумку призвело, цілковита більшість журналістів, котрі висвітлювали тему, жодного разу не поставили собі питання, а навіщо взагалі вони це роблять. Події четверга продемонстрували, що про інформування не йшлося - попри те що найбільший іспанський сором нас змусили відчувати мешканці селища Нові Санжари, випадків не зовсім адекватної реакції на евакуйованих із Китаю українців вистачало і без них. Приміром, варто було якомусь сайту «Тернополяни» з посиланням на власні джерела повідомити, що карантин відбуватиметься на території Тернопільської області, як місцеві мешканці почали зводити блокпости та виходити на протести. І нехай би простий народ: львівські медики (тобто люди з вищою галузевою освітою, на хвилиночку!), дізнавшись, що обсервація пройде не в них, так зраділи, що заспівали гімн.
Виправдати таку поведінку, яка справді тхне середньовіччям, складно, але звідки взагалі взялася така реакція в людей, котрих не налякати ані епідемією грипу (а від неї, між іншим, до 19 лютого померли 38 українців), ані сумною статистикою з туберкульозу? Принцип «бритва Оккама» радить не множити сутності та найвірогіднішою вважати найбільш очевидну версію - тому припущу: річ у страху, породженому невідомістю. Вона, своєю чергою, стала прямим наслідком недобросовісної роботи величезної кількості ЗМІ, що здебільшого навіть не розуміють, навіщо щодня видають десятки новин, які не мають жодної цінності, а ще - і це, мабуть, найбільш небезпечний і болючий момент - неякісної комунікації влади. Адже навіть якщо сприйняти за правду те, що до розхитування ситуації призвели не лише випадкові, але й цілком усвідомлені дії недоброзичливців України (погодьтеся, російське втручання не має вигляд чогось нереального, особливо для тих, хто знає, що коїться у Фейсбуку та Телеграмі), то на шостому році війни, зокрема інформаційної, треба вміти їм протистояти
Провал як привід замислитись
Зараз, коли головна драма вже позаду, політики та чиновники щедрі на різного штибу заяви про те, як глибоко їх шокували дії співвітчизників. На цю тему, наприклад, висловився Володимир Зеленський, котрий поклав відповідальність на певних політичних опонентів, а Дмитро Разумков охрестив події в Нових Санжарах «дикістю». Прем'єр-міністр Олексій Гончарук на відміну від колег пішов іншим шляхом: він розповів, що всьому цьому передувало і в яких умовах готувалась евакуація.
Отже, за словами Гончарука, «безпрецедентна в історії України» операція розроблялася заздалегідь, а участь у процесі брали міністри, які «відповідали за організацію тієї чи іншої частини цієї роботи». Притому з неназваної прем'єром причини влада працювала в режимі суворої секретності, і місця, куди мали направити евакуйованих людей, визначали медики - спершу установ було десять, однак за три дні до вильоту літака до Китаю з'ясувалося, що людей готові розмістити у себе тільки три з них. А фінальне рішення про місце карантину ухвалили лише 19 лютого. Зустрічати борт на батьківщині, за словами Гончарука, були готові два аеропорти: «В нас у двох аеропортах - у Харкові та Києві - були готові спеціальні колони, аби і з одного, і з іншого боку можна було привезти до об'єктів [розташування]». Чому в результаті літак сів на дозаправку в Києві, а потім попрямував до Харкова, прем'єр не поточнив.
Що з цього вийшло, ми знаємо: незрозуміла (і чи потрібна?) секретність вселила в людей іще більший страх - певна річ, ґрунт уже був старанно удобрений, міністри, які брали участь у розробці операції, виявились няньками, у котрих дитя лишилось без ока. І «Оскар» за найкращу комунікацію з небайдужими до ситуації співгромадянами попрямував не до комунікаційного офісу Кабміну або пресслужби Мінздраву, а піарникам компанії SkyUp. Тільки останні людською мовою поясняли, що відбувається, поки влада грала в «секретність».
Також не варто проходити повз три моменти - вони, якби ми жили в іншій країні, призвели б якщо не до відставок, то щонайменше до жорсткої критики з боку суспільства.
По-перше, візит до селища Нові Санжари голови МВС Арсена Авакова, котрий більше нагадував чергову особисту піаракцію міністра, коли не сказати гірше. На перший погляд, такий крок видається невинним - майже як вересневий візит Авакова на столичний міст Метро, де саме нервував потенційний терорист (його потім той самий Аваков хотів узяти на поруки). Та якщо врахувати, що події вечора четверга продемонстрували цілковитий безлад саме у внутрішніх справах у країні - майже як справа про вбивство Павла Шеремета, що розвалюється на очах, - то стає певною мірою тривожно.
По-друге, заява голови МОЗ Зоряни Скалецької про готовність прожити два тижні карантину разом з евакуйованими з Китаю українцями. Тобто в Мінздраві справді вважають, що тільки так можна заспокоїти протестувальників, й інших варіантів розв'язання кризи не знайшлося?
Ну і, по-третє, вже згадані спроби Володимира Зеленського звинуватити в організації протестів політичних опонентів. У принципі, це навіть могло би бути правдою - за останні 30 років ми з якими лишень політтехнологіями не стикалися. Але того, хто підказав президенту ідею з погрозою привезти евакуйованих українців у Конча-Заспу, де мешкає чимало багатих і впливових персон, я би порадила якомога скоріше люструвати: перетворювати стомлених, розчарованих прийомом на батьківщині людей на аналог біологічної зброї - дуже, дуже поганий хід. Утім, президент, безперечно, і сам дійшов цього висновку. «У наступні два тижні ми маємо з честю пройти іспит на зрілість. Маємо зберігати холодну голову та відкрите серце. Довіряти не гучним заголовкам та фейкам, а логічному мисленню та здоровому глузду. Пам'ятаймо, що найстрашніший вірус - це вірус ненависті», - заявив Зеленський у п'ятничному зверненні до українців.
Замість результатів
У сухому підсумку ми всією країною знову опинились у ситуації, коли винних надто багато, щоби когось карати - як у США після фінансової кризи 2008 року. Когось, можливо, засудять до штрафів або умовних термінів, проте цим глобальну інституційну проблему не розв'язати. З незрозумілих причин українські ЗМІ не хочуть ані брати на себе відповідальність за настрої в суспільстві, ані використовувати статус «четвертої влади», коли йдеться не про політичну боротьбу, а про менш помітні, але набагато важливіші речі - приміром, формування та виховання у народних мас критичного мислення.
Питання останнього, до речі, часто порушує у своїх інтерв'ю міністр культури Володимир Бородянський, і будь-яка розсудлива людина погодиться, що там, де щось не відбувається у природний спосіб, треба допомагати штучно. Підмогою у цьому в ідеалі і має стати закон про дезінформацію - однак тільки після громадських обговорень і кількох сотень поправок. Адже якщо уявити, що він уже працює в тому вигляді, в якому його вперше презентували громадськості, то вийде - покарати слід і ЗМІ, і міністрів, і навіть президента.
Але є й добрі новини: можливо, всі, кого це стосується, винесуть з історії з пригодами коронавірусу максимум правильних і важливих уроків. По суті, доля подарувала українцям шанс, і там, де могла би статись чергова трагедія, розігрався фарс, який хоч і зайшов надто далеко, проте обійшовся без серйозних жертв. Таке, погодьтесь, оминати не можна, бо ж тоді в пеклі кожному з нас доведеться щодня вигадувати дурнуваті заголовки.
