Оскарівський тріумф корейських «Паразитів» (чотири статуетки - за режисуру, сценарій, найкращий міжнародний фільм і фільм року взагалі) свідчить про настання якихось нових часів. Яких? Спробуємо порозмірковувати.
Задля справедливості треба сказати, що «Паразити» - далеко не перша іноземна стрічка у 92-річній історії «Оскара», котра примудрилась прорватися в головні номінації. Таких спроб було 11.
До «Паразитів» туди зазвичай проривались англійці («Гамлет» Лоуренса Олів'є, що переміг 1949 року), які в Голлівуді майже свої, та ще французи - спершу «Велика ілюзія» Жана Ренуара у лютому фатального 1939-го, а потім, після відчутної паузи, «Артист» Мішеля Хазанавічюса, тріумфатор 84-ї церемонії, котрий у лютому 2012 року здобув цілих п'ять статуеток разом із головною. Серед тих небагатьох номінувалась і французька «Любов» австрійця Міхаеля Ханеке.
Та щоби стрічка була такою мірою іноземною, ба більше - азійською, як «Паразити», - такого ще не траплялося.
Цю парадоксальну перемогу корейського хіта, що одержав чотири золоті статуетки, за найкращий фільм року включно, як лишень не намагаються тлумачити. Одні вважають, що Американська кіноакадемія геть «змаргінізувалась», віддавши головний трофей цілком артхаусній стрічці, котра до того була відзначена каннським золотом; інші пояснюють надмірною енергійністю продюсера Мікі Лі, віцепрезидента корейського медіаконгломерату CJ Group, що інвестувала свої мільярди, наприклад, в американську DreamWorks (і ще багато куди). Саме вона всі ці роки вирощувала корейських авторів (багато хто з яких навчався у США) і старанно звертала на них увагу американців.
Я глибоко переконаний, що причина перемоги лежить у дещо іншій площині. Хоча, звісно, пані Лі для цього зробила чимало.
Тріумф «Паразитів» - свідчення часу, що змінився. Частинки цих змін реєструють найпроникливіші художники, перекладаючи їх із небесної мови земною.
Що світ змінився і кіно в ньому - теж, стало зрозуміло ще навесні минулого року, коли вийшов «Чорнобиль». Вийшов собі й вийшов. Що такого? Хіба мало якісних серіалів знімають у США? Тим паче на HBO, де на тому вже собаку з'їли. Та ні, «Чорнобиль» започаткував моду на складні історії. Навіть точніше, його автори - сценарист Крейг Мазін і режисер Йохан Ренк - вловили цей запит на складні історії. До «Чорнобиля» неможливо було собі уявити американський серіал про «нас» без героя американця в ньому. Ще кілька років тому історію чорнобильської катастрофи нам би показали неодмінно очима американця - лікаря, котрий приїхав рятувати постраждалих, якогось спеціаліста високого рангу або ж, у найгіршому разі, випадкового інтуриста, що з примхи долі опинився в Києві влітку 1986 року. До «Чорнобиля» не було попиту на локальні історії: ну щоби всі герої не американці й події відбуваються не в англосакському світі. А тут цілих п'ять серій уся планета, затамувавши подих, стежила за радянськими українцями і співчувала їм. Та й сама чорнобильська катастрофа перестала бути фоном для чийогось шлюбу на межі розлучення або романтичного кохання, а вийшла на перший план.
Услід за «Чорнобилем» кінематографічний ландшафт переламав «Джокер» Тодда Філліпса, розділивши лінійну історію кінокоміксів на до і після «Джокера». Ніхто раніше не намагався робити на матеріалі DC великий арт-мейнстрім, арт-блокбастер. А Філліпс примудрився, поєднавши унікальне авторське бачення з відданістю жанровим канонам, зробити стрічку величезної об'єднавчої сили; стрічку, що водночас «зайшла» і високочолій публіці, і глядачу не надто вибагливому. Вперше за бозна скільки років і в тих і в інших з'явився один спільний - тобто на всіх - фільм про головне.
«Паразити» вийшли у проміжку між двома цими подіями і до певного часу вважались такою собі каннською «золотою» штучкою. Поволі робота режисера По Чжун Хо захоплювала аудиторію. Зокрема й вітчизняну, що відвикла за останні років п’ятнадцять (приблизно стільки минуло між тамтешнім культом Кім Кі Дуків і Пак Чхан Уків та каннським тріумфом «Паразитів») від корейських фільмів на широких екранах.
Утім, ніколи раніше жодна корейська стрічка, за всієї своєї артхаусності, не мала такого великого глядацького потенціалу. Складне за своєю сутністю кіно заговорило з дуже різним глядачем, але без якихось поступок.
Хоча, певна річ, аби вибитись у фаворити оскарівськіх перегонів, цього, вочевидь, замало. Як замало і каннського золота. Тому корейці старанно почали улещувати американських кіноакадеміків, представників найвпливовішої у світі кіноіндустрії: спеціальні покази, прийоми, круглі столи, вечірки, фотоколи та зустрічі з глядачем. Спеціальним глядачем, що голосує. Звичайні активності під час оскарівської кампанії, коли кінематографісти намагаються буквально мозолити очі академікам, з якими треба поводитися наполегливо і в той самий час без тиску.
Авжеж, усе це складові успіху. Але тріумф, та ще й такий! Сенсаційний!
Від самого початку було зрозуміло, що «Оскар» блукатиме серед трьох сосен - «Джокера», «Паразитів» та «1917». Попри всю повагу, ані прекрасному «Ірландцю» Скорсезе, ані тарантінівському «Одного разу в Голлівуді» головний трофей академії не світив. І той й інший - почесна класика у новій обгортці. Про «Кроликів» з усілякими там «Маленькими жінками» взагалі не йдеться. Останніх не врятував навіть феміністський порядок денний: нинішній «Оскар» проявив байдужість і до гендерної рівності (в основних номінаціях домінували чоловіки), і до запеклої боротьби жінок за свої права (адже академіки фактично прокотили і «Маленьких жінок», і «Скандал» про харасмент на Fox News). А також - до вмираючих хештегів про «надто білий «Оскар», експериментальних воєнних драм («1917»), регламентів, правил, устрою й історії найжаданішої кінопремії світу, котра лише формально має американський порт приписки.
Американську кіноакадемію намагались колоти за єдину афроамериканську номінантку - актрису Синтію Еріво, виконавицю головної ролі в історичній драмі «Гаррієт», проте це не викликало жодної реакції. Все те, що ще недавно визначало порядок денний, раптом припинило збуджувати.
Якщо намагатися відшукати історичну паралель сьогоднішньому «Оскарові», то на думку спадає церемонія 1973 року, коли переміг «Хрещений батько» Френсіса Форда Копполи - напрочуд сміливе, новаторське для свого часу кіно, нащадками якого певною мірою можна вважати і «Джокера», і «1917». Вони ж тривалий час вважалися фаворитами. Передбачити, що корейській стрічці відійде головний «Оскар», не міг ніхто. Про це лише жартували як про щось нездійсненне. Так само, якби в березні 1973-го фільмом року був названий не «Хрещений батько», а «Скромна чарівність буржуазії» Луїса Бунюеля, тогорічний «найкращий фільм іноземною мовою».
Та змінились не лише правила Американської кіноакадемії, що спростила візовий режим для всілякого там неангломовного кіно, а, здається, й самі часи. Змінився світ. Ми цього ще не бачимо, проте художники вже відчувають. Пояснити це поки складно. І через безсилля лунають аргументи на кшталт тих, що «Паразити» - компроміс, фільм, який влаштовує всіх; що це результат корейського лобі пробивної Мікі Лі; що академіків й американців узагалі підкорила простодушна посмішка По Чжун Хо.
А що ще лишається?
