МЕНЮ
МЕНЮ
RU
Михайло Палінчак
«Фотографи нічого не кажуть своїми фотографіями – їхні фотографії промовляють за них» , – переконаний Михайло Палінчак.

Як і його батько – відомий український фотограф також на ім'я Михайло Палінчак – він займається цією справою вже багато років. Усе починалося як хобі, а після подій на Майдані захоплення переросло у плідну професію
Фото Палінчака можна знайти в українських виданнях The Village Ukraine, Reporters, Bird In Flight, а також закордонних – Time, The New York Times, The Washington Post, The Guardian, Le Monde, Deutsche Welle та багатьох інших. З 2014 року Михайло Палінчак був фотографом п'ятого президента України Петра Порошенка. «Сьогодні я переважно займаюся репортажем, фотожурналістикою. У моїй добірці ви знайдете, зокрема, фото Еріха Заломона, адже він у 1920–1930 роках фактично винайшов жанр, у якому я найбільше працюю: закулісна політична фотографія», – спойлерить свій вибір Михайло.
« Фотографи здебільшого називають свою роботу мистецтвом, хоча насправді фотографія – це мова. Її використовують у ЗМІ, науковій, художній та документальній літературі – як і будь-яку іншу мову», – вважає Палінчак. Коли 1965 року журнал Life уперше опублікував знімок ембріона, випуск розкупили за лічені дні. Фотоесе Леннарта Нільссона «Драма життя до народження» вперше показало широкій публіці, який вигляд має ненароджений плід. І водночас – випадково підняло до суспільного обговорення питання, у який саме момент зароджується життя. «Уже десятки років це фото використовують в антиабортній риториці. Хоча ані в автора, ані в самої світлини такої мети не було», – додає Михайло. / Photo 12/Universal Images Group via Getty Images
Після погляду всередину перейдемо до погляду назовні. Помаранчеве майже симетричне коло на фото – це перше зафіксоване зображення чорної діри, яке торік презентували вчені Національного наукового фонду США. Знімок удалося зробити за допомогою восьми радіотелескопів, адже діра перебуває на відстані понад 54 мільйони світлових років. «Насправді «фотографія чорної діри» звучить як оксиморон, щось на зразок запису звуку тиші», – жартує Палінчак. І додає: «Ми знаємо, що фото робиться через потрапляння світла на матрицю, але як можна зняти те, що не випромінює, не відбиває, а навпаки, поглинає світло? Побачити завдяки фотографії те, що ми раніше не бачили, – це надзвичайний досвід». / National Science Foundation via Getty Images
1930 рік. Група втомлених чоловіків сидить у задимленій кімнаті, між ними на столі – чашки та бокали з недопитими напоями. Тема обговорення не проста – репарації, які Німеччина має виплатити після Першої світової війни. Фотограф Еріх Заломон, автор цього знімка, тоді, певно, навіть не підозрював, що його фото підніме світову дискусію щодо відкритості міжнародних переговорів та процесів ухвалення рішень. «Особисто мені цей кадр цікавий тим, що вперше в історії фотожурналіст зміг зафіксувати й донести публіці, що відбувається за зачиненими дверима міжнародних переговорів. Фотографія дала початок дуже поширеному нині жанрові, у якому я працюю, – закулісних політичних фото», – ділиться Михайло. / bpk/Salomon/ullstein bild via Getty Images
«Для мене це зображення – класичний приклад, як фотографія змінює світ. Не просто чиїсь долі, а життя всього людства», – розповідає Палінчак. 1908 року американець Льюїс Хайн полишає свою роботу викладача, ставши штатним фотографом американського Національного комітету з питань дитячої праці, що почав першу в історії США кампанію проти експлуатації дітей на виробництві. Хайн усякими правдами й неправдами потрапляв туди, де працювали діти, – на шахти, заводи, підприємства. Представлявся то торговцем Бібліями, то індустріальним фотографом – і нишком фіксував усе, що бачив. «Публікація низки таких фото мала результат – питання дитячої праці було врегулювано, і внесено законодавчі зміни в усьому світі. З 1910 до 1920 року включно кількість дітей на підприємстві зменшилася вдвічі. А згодом це явище взагалі заборонили», – додає фотограф. / Bettmann
Цю світлину Євгена Халдея – радянського фотографа, що народився в Юзівці (сучасний Донецьк), – ми всі знаємо ще зі шкільних років. Одразу після публікації фото стало символом перемоги Радянського Союзу над вермахтом. Проте назвати його документальним буде некоректно, вважає Палінчак. По-перше, фотограф сам приніс спеціально пошитий прапор і попросив трьох солдатів йому позувати. По-друге, фото згодом довелося ще додатково редагувати – через одного з радянських бійців, у якого на руці нібито помітили два «трофейні» годинники. «Документальна фотографія стає документом епохи або подій, під час яких її було знято. Постановна фотографія стає символом пропаганди, – каже Михайло. – Фотознімок за своєю суттю є німим, тож його зміст може змінюватися залежно від того, хто і як його використовує». / Yevgeny Khaldei/Getty Images
Текст: Ольга Тарасенко
Дизайн: Олексій Панов
Більд-редактор: Андрій Поліщук
Фотоматеріали: Getty Images
Літературний редактор: Світлана Кирилаш
Редактор спецпроекту: Анна Давидова