МЕНЮ
МЕНЮ
Костянтин Чернічкін
«Для фотографа важливо відчувати історичний момент. Відчувати, що і де може відбутися»,
– вважає Костянтин Чернічкін.
Ще з дитячих років Костянтина готували до професії фотожурналіста. Його батько, Михайло Чернічкін, уже не одне десятиліття займається спортивним репортажем і хотів передати свою справу синам. Проте підліткове бунтарство взяло гору – Костянтин пішов навчатися за економічним напрямом у КПІ. «А потім відчув, що в мене є бачення і я отримую задоволення від спостереження через об'єктив камери», – згадує Чернічкін.
Ще з дитячих років Костянтина готували до професії фотожурналіста. Його батько, Михайло Чернічкін, уже не одне десятиліття займається спортивним репортажем і хотів передати свою справу синам. Проте підліткове бунтарство взяло гору – Костянтин пішов навчатися за економічним напрямом у КПІ. «А потім відчув, що в мене є бачення і я отримую задоволення від спостереження через об'єктив камери», – згадує Чернічкін.
Чотири роки Костянтин знімав для інформагентства Reuters, а 2012-го перейшов до видання KyivPost, де працює досі. Чернічкін разом із колегами започаткував агенцію Pole Zoru: за його словами, пішов на це, «бо хотілося не просто робити фото, а розвивати фотографічні процеси в країні». 2017 року команда Pole Zoru видала візуальну історію про війну в Україні – .RAW – за участю 33 міжнародних професійних авторів та організувала виставку світлин, що їх у зоні проведення АТО/ООС зробили українські воїни – фотографи-аматори.
Для спецпроекту Чернічкін обирав знімки з історією – такі, де фото було б «унікальним медіумом». Що це саме за фотографії, дивіться далі.
20 липня 1969 року світ завмер – і спостерігав, як астронавти Apollo 11 робили перші кроки місячною поверхнею. Попри шалений прогрес у техніці та освоєнні космосу, хода на Місяці донині залишається унікальним досвідом, яким можуть похвалитися близько десятка людей з усієї нашої планети. «Дивлячись на це фото, ми відчуваємо невагомість – те, як Базз Олдрін тримається за драбину, щоби не відірватися. Фотографія передає відчуття першого кроку, чогось епохального», – зазначає Чернічкін. ЇЇ автор – ніхто інший, як Ніл Армстронг, командир місії та космонавт, який зробив той самий «маленький крок для людини, величезний стрибок для людства». / Photo by SSPL/Getty Images
Війна у В'єтнамі стала місцем появи багатьох знімків, які вплинули на суспільство та хід історії. Користуючись розвитком фототехнологій і досвідом роботи в гарячих точках, кореспонденти привели документальну фотографію до золотого стандарту. На фото 1966 року зображено пораненого військового, який проходить повз своїх товаришів, що загинули в запеклому бою за пагорб 484 біля лінії розмежування. «Фотографія показує, як солдат у критичний момент цінує плече побратима, хоча водночас не зважає на життя людей по той бік барикад», – розповідає Чернічкін. І додає: «Завдяки фотографам люди побачили в'єтнамську війну з усіма її нутрощами. Після війни виник стереотип, що фотографія покликана змінити світ». / Photo by Larry Burrows/The LIFE Picture Collection via Getty Images
«Це фото було в нашому проекті .RAW. Хотілося взяти щось із сучасності, щось близьке нам», – зазначає Чернічкін. Світлина 2014 року показує офіцера військово-морських сил України, який залишає Генштаб у Севастополі під тиском російських військових. Це було знято під час анексії Криму. Такі фотографії, вважає Костянтин, виконують роль доказів, вони фіксують реальність, яку потім неможливо спростувати. «Фото дуже сильне емоційно – адже бачимо, як український морський офіцер без бою здається і йде, зібравши речі. Фотографія, що змушує довго на неї дивитися й думати», – ділиться Чернічкін. / Photo by Oleg Klimov/Epsilon/Getty Images
На думку Костянтина, одна з необхідних здібностей фотографа – це вміння чекати. Проте час – річ складна, і може обернутися проти майстра. 1993 року південноафриканець Кевін Картер поїхав до Судану висвітлювати голод. Його знімок дівчинки, за якою спостерігає стерв'ятник, облетів увесь світ і неочікувано спричинив дискусію про етичність роботи фотографа. Читачі звинувачували Картера в холоднокровності й байдужості, хоча та сама світлина виборола для автора Пулітцерівську премію. Суспільний осуд призвів до депресії та наркозалежності Кевіна Картера, і за рік після публікації світлини він наклав на себе руки. «Мені складно уявити стан фотографа, який фіксує такі жахи світу. І насправді важко сказати, чи Картера зламали вони, чи – реакція публіки, – розмірковує Чернічкін. – Я точно знаю про себе: не готовий заради фотографії спостерігати чужі страждання. Я не можу проміняти життя людини на вдалий знімок». / Photo by Kevin Carter/Sygma/Sygma via Getty Images
Розповісти історію техногенної катастрофи у світлинах – величезне випробування. «Для мене показник таланту і найвищого рівня сторітелінгу – коли фотографові вдається показати таку тему через людину та її особисту історію», – вважає Костянтин. Обране ним фото зроблено після вибуху на ЧАЕС. На ньому – жінка на Сході України проходить контроль радіоактивності, обов'язковий для тих, хто хотів повернутися додому. Після аварії влада евакуювала всі найближчі до епіцентру вибуху міста й села, переселяючи мешканців до чужих місць, де люди не приживалися. Отже, за першої можливості багато українців збирали речі та намагалися потрапити назад – до рідних домівок. Хоча ми й не в змозі розгледіти радіоактивні частинки в повітрі, але можемо крізь світлини відчути їхній жахливий вплив на людей. «Фотографія має силу розповідати історію речей, які ми не бачимо», – підсумовує Чернічкін. / Photo by Keystone-France/Gamma-Keystone via Getty Images
Текст:
Ольга Тарасенко
Дизайн: Олексій Панов
Більд-редактор: Андрій Поліщук
Фотоматеріали: Getty Images
Літературний редактор: Світлана Кирилаш
Редактор спецпроекту: Анна Давидова
Дизайн: Олексій Панов
Більд-редактор: Андрій Поліщук
Фотоматеріали: Getty Images
Літературний редактор: Світлана Кирилаш
Редактор спецпроекту: Анна Давидова