Сорочка в той період уже поділялася на панталончики та маєчку – раніше такого не було. Шляхетні жінки незалежно від сезону і години дня носили спідниці в підлогу, зі шлейфами; всі, хто нижчі за рангом, – спідниці по кісточку, що також було впроваджене задля зручності (не треба повсякчас прати подоли). У них було специфічне взуття – шнуровані чобітки на підборах-чарочках: такі носили весь рік поспіль.

Тільки дуже багаті та впливові люди мали можливість замовляти взуття з парчі, шовку тощо. Чоловіки носили сорочки зі стійками, на які в'язали хустки, штани з високою посадкою і на підтяжках, характерні біло-чорні туфлі, на світських заходах – фраки. При собі вони постійно мали циліндр, що знімали лише на світських подіях. Оскільки ми використовували сучасні тканини, я хотіла зберегти максимум історичних фасонів і фішок того часу, аби все це не мало вигляд чогось новоствореного».

Режисер фільму Христина Сиволап називає світ головної героїні Стефи – оповідачки історії – «світом, де реальність та ілюзія сплелися в щільний клубок, який не до снаги розплутати зсередини».

Світ, де сплелися реальність та ілюзія

Напрямок роботи задавала режисер, пропонуючи загальну картинку, тон тощо. Виходячи з цього, художник із костюмів давала рішення щодо кожного з героїв: їх намагалися розділити за кольоровою гамою, аби в глядача не виникало плутанини. «Для Аделі ми обрали пастельні тони, вона така ніжна, мов тістечко. А костюми Стефи зроблені у простих, чітких і доволі тьмяних кольорах – це теж допомагає передати вдачу героя», – пояснює Патока. Сценарій фільму переписувався приблизно 30 разів, тому до епізодів «під питанням» бралися останньої миті, що допомогло уникнути переробок. Усю роботу (а це понад 300 образів і близько 1000 костюмів, включно з другорядними героями і масовкою) команда художниці реалізувала за три місяці – від середини січня до середини квітня 2019-го. До того ж робити все довелось фактично з нуля. «1900 рік, Австро-Угорщина – для сучасної України це суперспецифічний період, – каже художниця. – Ми перебрали костюмерні цехи, але максимум, що знайшли, – штук 20 чоловічих циліндрів на Кіностудії ім. Довженка у геть «вбитому» стані. Про жодні костюми-трійки або високі штани на підтяжках узагалі не йшлося. Що вже казати про сукні для пані. Ми намагалися контактувати з угорськими костюмерними цехами, телефонували до Австрії, однак виявилось, що оренда – це ще й колосальна страхова сума, оформлювання купи документів, мито й контроль. Усе підрахувавши, ми з продюсерами зрозуміли: зробити в Україні, як не крути, дешевше, ніж узяти в оренду за кордоном. На жаль».

Завдання ускладнювалося також тим, що в Україні немає ані музею моди, ані консультантів з історичного костюму кінця XIX століття на території Австро-Угорщини. Проте є консультанти з військового костюму – їхньою допомогою Патока скористалась, наприклад, під час створення генеральської форми.

«Тижнів зо три я піднімала історичні дані, перебрала в інтернеті безліч архівів, обшукала весь Pinterest, зібрала майже три тисячі референсів з усієї австро-угорської території, захопивши і українців, і румунів (у нас були дуже колоритні персонажі на ринковій площі). З них сформувала величезні презентації з кожного напрямку – окремо на Аделю (Аделя святкова, Аделя casual), Стефу, Петра, навіть на масовку... Це показала режисерові, вона вносила корективи, ми додавали обов'язкові факти з книжки, все, на що важливо звернути увагу, – і так створювалися образи».

Лише в Аделі було дев'ять тоталлуків, враховуючи капелюшки, рукавички, панчохи, білизну та прикраси

Розшиті тканини й мереживо ручної роботи для вбрання Аделі – з китайських та індійських кварталів («Я не могла звідти піти, вигребла всі гроші і привезли півтори валізи цих матеріалів»).

Прикраси – з тайського кварталу («З них я зробила приголомшливий головний убір для Каті Кухар. Там само ми купили ці довгі нігті – насадки на пальці, і я була цілковито щаслива!»).

А ще – пір'я райських птахів, вінтажні капелюхи та інші дрібниці, без яких неможливо обійтися за такої уваги до деталей. «У ілюзіоніста шевальє Торна в книзі є «розкішний перстень зі смарагдом» у вигляді змії, що тримає цей камінь. Ми збиралися його замовляти, пробрифували різних майстрів, але в Бангкоку мені пощастило потрапити до кварталу байкерів і відшукати там неймовірний перстень зі змією, що тримає в роті камінь – точнісінько як у книжці. У Києві ми камінь вибили і вставили Swarovski, аби він красиво виблискував», – зізнається Патока.

Вишивальниці прикрашали візерунками жіночі панчохи та рукавички.

Майстриня з Вінницької області робила корсети.

Ковалі створювали шоломи для пожежників. «У той час пожежні шоломи – відлиті з металу, з красивою геральдикою – виготовляли ковалі, – пояснює Патока. – І в Австрії, наприклад, вони збереглись, можна орендувати, але транспортування й податки – це шалені гроші. Тому ми знаходили майстрів, які займаються реконструкціями, лицарськими обладунками, і вони для нас відливали шоломи, роблячи спеціальну формовку під геральдику. Потім це все за допомогою шпилів пригвинчувалось до одягу – серйозні, загалом, речі, не з пап'є-маше».

«Стаціонарно» з Лесею працювали близько 10 закрійників і кравців, а також її команда із шести осіб (помічники, асистенти, костюмер). «Це просто фантастика! Такий обсяг мають робити втроє більше кравців, та мені дуже пощастило», – каже художниця. Крім того, під час роботи над костюмами для фільму до Патоки прийшли студенти з КНУТД. «Вони проходили практику два місяці і, звісно, були шоковані кількістю завдань та безсонних ночей, – сміється Леся. – Але це була найкраща практика, яку можна придумати».

Утім, роботи «під замовлення» українським умільцям стало і без персня. Взуттєві майстри виготовляли для «Відданої» чоловічі черевики на ґудзиках і взуття для Стефи й Аделі (зокрема туфельки з парчі та шовку з оксамитовими стрічками).

Нічна сорочка Аделі також непроста: фасон – історичний, а тканина – прозора, аби підкреслити еротизм сцени, проте не роздягати актрису повністю

Патока влаштувала бій із перукарями через волосся Аделі – художниця хотіла, щоби героїня була «справжнісінька Рапунцель». Скільки для цього довелось знайти тресів (пасм волосся на шпильках) – не питайте

На каждом платье Адели уходил семь-десять метры ткань - часто двойной слой, который сверху перекрывался кружево

Ночная рубашка Адели тоже непростая: фасон – исторический, а ткань – прозрачная, чтобы подчеркнуть эротизм сцены, но не раздевать актрису полностью

Из-за волос Адели Патока устроила битву с парикмахерами – художница хотела, чтобы героиня была «настоящая Рапунцель». Сколько для этого пришлось найти трессов (прядей волос на заколках) – не спрашивайте

«Маленька китайська фабрика» та дві тисячі ґудзиків

Одним із головних завдань Патоки було не просто вдягнути героїв, а й передати особливості їхньої вдачі. «Аделя – холодна, аристократична, зі складним характером, можна сказати, леді блакитної крові, – описує героїню художниця. – В неї завжди носик догори, і це ми мали підкреслити саме костюмом». Звідси – пастельні тони, вишукані прикраси та просто неймовірні тканини навіть для повсякденного одягу.

«Є образи, які ми називаємо casual – приміром, чудова молочна сукня Аделі з натурального шовку. Багато дівчат кажуть, що це не casual – у ній можна йти на весілля!» – сміється Леся.

Святкові образи Аделі просто вражають. Чого лише варта сукня для відвідин театру з натурального шовку та мережива ручної роботи, виготовленого вручну майстрами з Індії. «Кожна квіточка на верхній частині блузки вирізана мною і моєю командою власноруч. І пришита також власноруч», – каже Патока. Величезна кількість ґудзиків – іще одна характерна риса того періоду, тому на жодній сукні у фільмі ви не побачите блискавок. «Для всіх вбрань ми обтягували ґудзики тканиною і, коли скінчилася друга пачка ґудзиків – а це понад дві тисячі, зрозуміли, що круто зайшли в кіно, – згадує художниця. – Звичайно, в сучасному світі це аж ніяк не практично, і вдягали ми дівчат дуже довго (я вже мовчу про корсети та решту). Уявіть: поки застібнеш кожний ґудзик, можна збожеволіти. Навіть не казатиму, як відбувались еротичні сцени – доки їх розстібнеш, сил уже ні на що не лишається».

На кожну сукню Аделі йшло сім-десять метрів тканини: часто у два шари, а зверху – ще й мереживо

«Стефа не може дозволити собі вбрання зі шлейфом, адже вона служниця. Дуже чиста, охайна, проте – служниця, – продовжує Патока. – Їй має бути зручно, тому на її сукнях немає ані мережива, ані прикрас. Коли Стефа зустрічає колишнє кохання, в ній прокидаються сильні почуття, і це треба було якось показати. Після тривалих суперечок придумали: йдучи на зустріч із ним, вона вплела собі у волосся квіти, котрі зірвала у саду, – єдине, що Стефа могла собі дозволити, але ця деталь відображає трансформацію, яка в ній відбувається».

«Дуже багато часу ми витрачали на фактури: аби одяг не мав вигляду щойно пошитого, ми намагались його десь вивалювати, чорнити. Постійно бруднилися фартухи Стефи, їх треба було зберігати, шити нові, а потім повертати в кадр ті, які вже знімали брудними, тому в нас назбиралася ціла колекція цікавих плям і фактур».

А це – найошатніший образ Стефи: для відвідин театру. «Тут у неї з'являється капелюшок, – звертає увагу Леся. – Він, звісно, не такий розкішний, як в Аделі, досить скромний, але ми також намагалися його прикрасити. Крім того, у Стефи є дуже цікава річ – макінтош. Я витратила дуже багато часу, щоби знайти хоч якісь лекала такого одягу».

Аби перетворити на товстуна восьмирічного актора Ясіна Фараджаллаха, який зіграв Фелікса, застосовували спеціальні накладки з тканини

Чоловічі образи у фільмі також зроблені з любов'ю та увагою до деталей (недарма ж Патока називає себе «маніяком деталей»). Чоловіка Аделі Петра – скульптора – творці фільму хотіли показати творчою особистістю, тож, дослухавшись до пропозиції актора Романа Луцького, підібрали герою вільні м'яті сорочки для сцен за роботою. А до театру ж слід вбирати фрак, та, позаяк Петро «чхати хотів на всю цю розцяцьковану публіку», під фрак він одягає вишиванку – сіру із сірою вишивкою. «Вона стилізована і некричуща, у такий спосіб знайшли баланс, – коментує Леся. – Ми з режисером і акторами весь час шукали якийсь консенсус, аби вони круто почувалися в цих образах».

Наймасштабніша сцена фільму знімалась у Чернівецькому оперному театрі, для неї довелося вбирати 300 осіб. «Певна річ, на кожного ми не шили повний костюм, – зізнається Патока. – Перший ряд був одягнений із ніг до голови, навіть у рукавичках, а далі йшло за низхідною: хтось – наполовину, хтось – на третину. Для цієї сцени ми створили понад 120 жіночих капелюшків. Головні убори того періоду були абсолютно дивовижні: атласні чи шовкові капелюхи з надзвичайно широкими крисами (полями), з квітами ручної роботи, фантастичним пір'ям і вуалями. Матеріали ми замовляли на AliExpress, по всій Україні купували штучні квіти, підключали майстрів, що вручну створювали квіти з тканини, і потім усе це збирали з моєю командою. Чесно кажучи, якоїсь миті ми відчули себе маленькою китайською фабрикою (сміється), бо ж 120 капелюшків! Здавалось, вони ніколи не скінчаться».

Для чоловіків виготовили майже 100 циліндрів – багато з них також робили під замовлення київські капелюшники. «Ми привозили їм тканину, таку саму, як на сюртуках або жилетках персонажів, а решту замовляли в Китаї – «наводили оману» якимись напівкартонними капелюхами, адже кількість неймовірна й такі речі не можна просто купити в магазині. Вони суперспецифічні», – каже художниця.

Специфічне вбрання придумували також для сцен на базарі, де були присутні герої різних національностей, а сцена у тюрмі вимагала одягу для ста в'язнів. «Після сцени на 300 осіб ти вже не намагаєшся рахувати, – сміється Патока. – Ми створили величезну кількість неймовірного вбрання, 80% якого, до слова, буде передано до костюмерної FILM.UA, і ці речі можна буде взяти в оренду».

За словами Лесі, в процесі роботи вона дуже переймалась, чи сподобаються її образи фанатам книжки «Фелікс Австрія»: чи не розійдуться вони з тим, що уявляли собі читачі. «Це був початок зйомок, третій або четвертий день, я вбігла до гримерки з черговими сукнями Аделі, які ми вишивали ночами. Там була Софія Андрухович, але я навіть не зрозуміла, хто це, і швидко почала переодягати актрису. Коли вона мала виходити, продюсер Надя [Зайончковська] каже: «Це Софія, познайомтесь. Софіє, дивіться, це Аделя». І тут я побачила в очах Софії захват! Питаю: «Вам подобається?» А вона: «Це неймовірно! Саме так, як я й уявляла». Тієї миті я відчула, що все вдалося».

А втім, досить слів – відео з бекстейджу розповість вам про красу фільму набагато красномовніше.