Джордж Сілк – чотири рази найкращий журнальний фотограф року за версією американської National Press Photographers Association – не найочевидніший вибір, коли йдеться про «Оскар». Передусім Сілк прославився як військовий фотожурналіст. Та тим цікавіше роздивлятися світлини церемонії вручення нагород Кіноакадемії, зроблені ним для журналу LIFE, якому Джордж віддав тридцять років життя: гламур і магія «фабрики мрій» в об'єктиві фотографа, що звик знімати не мрії, а реальність – при цьому в найжорстокіших і найнепривабливіших її проявах.

Джордж Сілк народився у Новій Зеландії 17 листопада 1916 року. Він захопився фотографією ще за юних літ, а потім навчався на практиці та працював у магазині фотоапаратів в Окленді з 1934-го по 1939-й. Окрім того, ще однією його пристрастю завжди був екстрим: яхтинг, лижі, мотоцикли. Знімаючи все це, він розвивався як професійний фотограф і заразом збирав портфоліо.

А потім прийшло 3 вересня 1939 року – день, коли Нова Зеландія й Австралія одночасно з Великобританією вступили у Другу світову війну. І Сілк одразу відправив своє цілком мирне портфоліо до офісу прем'єр-міністра Австралії з проханням узяти його як військового фотографа. Прохання задовольнили: Джордж Сілк знімав у воєнних зонах на Ближньому Сході, в Північній Африці, у Греції та Новій Гвінеї.

У Лівії під час облоги Тобрука 1941-го він потрапив у полон до сил генерал-фельдмаршала Роммеля, однак через 10 днів зумів утекти. Згодом Сілк знімав воєнні дії Новогвінейської кампанії й там зробив одну з найвідоміших своїх світлин, на ній зображений осліплений австралійський солдат, босий, із перев'язаними очима, котрого веде якоюсь глушиною абориген у пов'язці на стегнах.

1944-го, знімаючи Арденнську операцію, Сілк був поранений гранатою під час переправи через річку в Німеччині. 1945-го – першим сфотографував Нагасакі після вибуху атомної бомби. 1946-го – зняв для LIFE трагічне фотоесе про голод у китайській провінції Хунань.

Одне слово – Джордж Сілк бачив і знімав події, з якими мало що могло би зрівнятися за негативною емоційною напругою. Але бачив їх по-іншому, аніж більшість колег. «Він не був оператором війни, – згадував Джон Лоенгард, колишній більдредактор LIFE та автор книжки «Фотографи LIFE: Що вони бачили» (Life Photographers: What They Saw). – Інші бачили велику картину та робили її «своєю війною». А Джордж просто вперто хотів бути там, перемогти свої страхи та показати людям, що це і як».

1947-го Джордж Сілк став громадянином США. Повернутись до звичайного мирного життя, знімати голлівудських зірок після побаченого у Нагасакі – хто може сказати, як то було для нього? Напевно, лише той, хто сам пройшов через таке. Проте Сілку вдалося. Його «цивільні» світлини зроблені з тією самою щирістю та увагою до людей на них, як і військові, хоча й несуть уже геть інші, значно радісніші емоції.

Після Другої світової Джордж Сілк одразу ж відійшов від зйомок воєнних і політичних конфліктів, повернувшись до своєї улюбленої з юності теми – екстриму та спорту. Він пропрацював у LIFE до самого закриття журналу 1977-го. Звістка про те, що видання, з яким він провів тридцять років, більше немає, заскочила Джорджа у Непалі, де він знімав красоти Гімалаїв для LIFE. Подейкують, почувши новину, Сілк сказав: «Вас... погано чути. Будь ласка, відправте півмільйона доларів на додаткові витрати».

Утім, після закриття LIFE Сілк продовжив свою успішну кар'єру. З роками він зажив слави спортивного фотожурналіста, котру можна порівняти з його заслугами військового фотографа. Зокрема, був піонером зйомки атлетів за допомогою камер із фотофінішем, що раніше використовували лише на скачках.

Джордж Сілк помер 2004 року. У нього залишилися дружина, брат, син, дві доньки та вісім онуків: велика родина для великого серця.

«Я кинув школу, коли мені було 14, – згадував Сілк. – Не знав класики, не знав, як художники використовували світло, і не знав багатьох інших речей. Мабуть, усе це вже було в мені». Що ж, споглядаючи його світлини, розумієш, що так воно і є.