Карантин - чудовий час для того, аби надолужити згаяне. Якщо ви раптом проґавили гучні українські прем'єри на кшталт «Захара Беркута», «Додому», «Мої думки тихі», саме час їх подивитися, а потім вболівати за улюбленців на церемонії кінопремії «Золота Дзиґа».
Також пропоную поповнити свій список must see фільмами, які рекомендують люди, що створюють українське кіно. Коли ви вже передивилися все, що порадили наші актори, швиденько занотовуйте наступні рекомендації - від режисерів. Нагадаю, я попросила вітчизняних кінематографістів порадити стрічки, котрі не просто допоможуть скоротати вечір, але й будуть корисні у професійному плані.
- «Вона» (2013), реж. Спайк Джонз.
Меланхолічний фільм про самотність та кохання з чудовим музикальним супроводом гурту Arcade Fire. Раджу дивитися в оригіналі, аби насолодитись не лише грою Хоакіна Фенікса, а й голосом Скарлетт Йоханссон.
- «День бабака» (1993), реж. Гарольд Реміс.
Гадаю, всі бачили цю стрічку багато разів, але тепер є можливість подивитись на неї по-новому. З боку людини, яка застрягла в порочному колі і не може з нього вибратись, а все тому, що думає тільки про себе. Зараз для нас усіх це дуже важливо - виховувати в собі певну соціальну відповідальність, адже від вчинків кожного з нас залежить спільне майбутнє.
- «Зараза» (2011), реж. Стівен Содерберг.
Впевнений, що багато хто вже чув про це кіно, однак побоюється його дивитись. Дуже раджу таки наважитись, позаяк це такий собі художній посібник із того, що з нами відбувається і що може з нами відбуватись, якщо ми почнемо серйозно ставитися до пандемії, котра охопила весь світ. Сам фільм не страшний - жахає те, як він перегукується із сьогоденням. Аби протистояти викликам, що припасла для нас доля, треба бути до них готовими, і стрічка допоможе нам у цьому.
- Звичайно, фільм «Додому» (2019), реж. Наріман Алієв.
- «Ідеальні незнайомці» (2016), реж. Паоло Дженовезе. Ідеальне у своїй гармонійності камерне кіно, з дуже великою палітрою емоцій та питань, чудово побудоване і за ритмом, і за темпом. Чудовий акторський ансамбль.
- «З 5 до 7. Час для коханців» (2015), реж. Віктор Левін. Красива, чуттєва, з нотою світлого смутку стрічка, в якій є й елегантний гумор, і гірка іронія героїв у ставленні до самих себе. Кожен глядач, я впевнений, знайде щось своє у цьому фільмі. І гадаю, надовго запам'ятає гру акторів, котрі філігранно розповіли історію своїх персонажів.
- «Маяк» (2019), реж. Роберт Еггерс.
Минулого року ця стрічка була презентована в Каннах у Двотижневику режисерів, де одержала приз кінокритиків FIPRESCI. Це абсолютно дивовижний чорно-білий фільм-божевілля: на одинокому маяку посеред моря божеволіють в ізоляції герої Віллема Дефо та Роберта Паттінсона. Задум Еггерса дозволив цим двом акторський кураж найвищого рівня, рідко де можна побачити гру на такій високій ноті. Візуально ж усе кіно - то просто амброзія для очей. Композиція, мізансцени, чорно-білі фактури: кожний кадр - наче картина з глибин страшного і самотнього підсвідомого. І все це здобрене пияцтвом до білочки, сексом із русалками, вбивствами чайок, гіпнозом маяку в незмінному супроводі параноїдальних стогонів протитуманної сирени. Світ у безвісті і в ізоляції, що завершується безумством.
- «Монос» (2019), реж. Алехандро Лендіс.
Фільм розповідає про зграйку колумбійських дітей у лавах повстанців. Монос стежать за американською заручницею і коровою. Спершу вони вб'ють корову, а потім почнуть вбивати одне одного. В тому, як страхітливо та абсолютно безрефлексійно розвивається тваринний соціум дітей, із першого ж погляду вгадується роман Голдінга «Повелитель мух». Історія такою самою мірою драматична і страшна, якою вона знята без натяку на рефлексію: діти вмирають, вбивають, люблять, зраджують, вибудовують ієрархію сили під час війни у джунглях, наче так і треба, наче вони були народжені вбивати та вмирати. Кіномова - окрема тема, камера оператора Джаспара Волфа заворожує з перших кадрів красивого безмежжя гір і джунглів, але в той самий час так поетично та нетактовно втручається у світ юних обіймів і поцілунків, убивств і криків про допомогу. Акторська гра за межами крутизни. Для фільму були відібрані 30 дітей з усієї Колумбії, котрі спершу проходили акторську підготовку, а потім - військову муштру в джунглях. Вісім із них стали головними героями. Сценарій так побудований, що одного головного героя немає, ми поступово, за ланцюгом любові, болі та зради, переходимо від правди одного персонажа до правди іншого. Це колумбійський «Апокаліпсис сьогодні». Апокаліпсис, на який ми заслужили.
- «Імперія почуттів» (1976), реж. Нагіса Осіма.
Надчуттєва стрічка про любов як фізичну залежність. Вона також входить до переліку фільмів, де актори реально займались сексом, і це видно. В кадрі геніталії, розкриті роти, що захлинаються в екстазі, дуже багато тілесності та дуже багато краси. Кіно саме для карантину, в ньому герої повільно поглинають одне одного, стають дедалі ближчими, допоки не лишається вже іншого виходу, окрім смерті. Це небезпечне, але красиве божевілля взаємозалежності.
1. «Коли падають дерева» (2018), реж. Марися Нікітюк.
Причин багато: бо це фільм-учасник Берлінале, бо це талановитий дебют, бо жінка-режисер, бо жінка - головна героїня, бо яскрава і несподівана операторська робота та візуальність.
- «Гуцулка Ксеня» (2019), реж. Олена Дем'яненко.
Стрічка, яку можна подивитися й обговорити всією родиною, особливо з мамою і бабусею.
- «Заповідник Асканія» (2019), реж. Андрій Литвиненко.
Кіно, що, з одного боку, умиротворить і заспокоїть у наші тривожні дні, адже нам зараз найбільше бракує спілкування з природою. З іншого боку, ставить цікаві питання про екологію та вплив людини на рослинний і тваринний світ.
Рекомендую зараз звернути увагу на німе кіно - такі фільми вимагають набагато більшої концентрації та занурення, що, відповідно, надає легкий гіпнотичний ефект і допомагає відволіктися від тривожних думок. Три мої рекомендації:
- «Генерал» (1926) Бастера Кіттона.
- «Пристрасті Жанни д'Арк» (1928) Карла Теодора Дреєра.
- «Вогні великого міста» (1931) Чарлі Чапліна.
Під час ритмічного життя у 21-му сторіччі ми заледве встигаємо бачити фільми, які виходять у кінотеатрах. І далеко не всі маємо час подивитися стрічки, що просто must see для кіномана. Тож саме час нагадати про них.
Отже, перебуваючи на карантині багато часу в одній локації, було би гріх не порекомендувати декілька історій, котрі зняті на одній локації і від яких ви не відірвете погляду. Не зміг обмежитися трьома:
- «Телефонна будка» (2003) Джоела Шумахера. Фільм знятий за 10 днів. Референс неймовірно крутої акторської роботи та саспенсу.
- «Похований живцем» (2010) Родріго Кортеса. Стрічка знята в маленькій студії за мікробюджет. Вона є прикладом того, як важливо мати круту історію та сценарій.
- «Платформа» (2020) Гальдера Гастелу-Уррутія. Це новий фільм із категорії проектів Hi Concept. Коли ви в мікробюджеті створюєте свій власний світ і власні правила. Очей не відведете.
- «Швидкість» (1994) Яна де Бонта. Трилер, що надихнув мене колись на професію кінорежисера. Неймовірний. У ньому поєднаний саспенс, сексуальність, стиль і видовищність.
- «На гребені хвилі» (1991) Кетрін Бігелоу. Ще одна стрічка, яка сформувала мою кіносвідомість. Такого кіно вже більше ніколи не зроблять. Фільм, де неймовірно багато повітря, екшену та нереально круті характери. Попри гостросюжетність, його зняла жінка - Кетрін Бігелоу. Якщо хтось не знає, це ексдружина Джеймса Кемерона.
- «Прощання» (2019), реж. Лулу Ванг.
Дуже інтимна історія від американського режисера китайського походження. Під час занурення у сюжет про героїню, яка приїжджає зі США до своєї родини в Китай, мене не полишало враження, що я дивлюсь щось дуже знайоме. Це парадоксально, якою близькою для нашої, української, може бути дійсність китайської провінції. Забобони, котрі жодним чином не поєднуються зі здоровим глуздом, і брехня «на благо» сім'ї. Комедія на тлі дуже драматичної історії - my favorite kind of movie. Ну й дуже важлива історія про самопізнання через прийняття свого походження та коріння, хай би яким чужорідним воно тобі здавалося.
- «Марія Антуанетта» (2005), реж. Софія Коппола.
Для мене це кіно насамперед є насолодою для очей. Настільки уважно витримана «зефірна» кольорова гамма так наполегливо створює власний світ, що навіть конверси у 18-му столітті стають органічними. З одного боку, це той випадок, коли історична стрічка аж ніяк не про історичну достовірність, а смілива та зрозуміла сучасному глядачеві історія. З іншого - цікавий і багато в чому правдивий виворіт монархічного патріархального пафосу, рясно оспіваного кіно. Обережно: після перегляду з великою ймовірністю вам захочеться у Версаль!
- «Пісня моря» (2014), реж. Том Мур.
На карантині мені доводиться дивитись багато анімації, бо (батьки мене зрозуміють) займати дитину 24/7 - завдання не з простих. І ось я (тобто ми) відкрила для себе цей красивезний фільм. Дуже метафорична розповідь про спільне подолання сімейної втрати. Комусь може видатись, що історія надто трагічна для дитини. Але це хороший привід поспілкуватися про серйозні речі опісля, ну й поринути у світ ірландських русалок. Великим бонусом буде естетичне задоволення від перегляду дуже стильних кадрів.
Що ж, найближчим часом вам точно буде чим себе зайняти. А я поки підготую для вас нову добірку.
