Карантин триває, потік запитань «Що подивитись?» не вичерпується, а я не втомлююсь на них відповідати. Раніше я вже пропонувала вам добірки художніх і документальних фільмів про епідемії, зараз же настала черга просто якісного та різноманітного кіно. Хто визначає якісність? Визнані експерти - імениті режисери та зірки екрану, що склали свої списки «карантинного» кіно, з котрих я вибрала «най-най». Так, ви напевно вже бачили такі списки від Веса Андерсона та Джеймса Ганна. Але я знайшла менш очевидні варіанти. Рушаймо.
Тільда Свінтон: Подорожі на дивані
Фото - David M. Benett/Dave Benett/Getty Images
До свого переліку кінорекомендацій, складеного для сайту BFI, Свінтон включила відразу дев'ять позицій, кожна з них - своєрідний шедевр світового кінематографа. Добірка від Тільди вийшла такою самою тонкою, вишуканою та стильною, як і сама актриса. А ще - просякнутою духом подорожей, котрих так бракує на карантині. Мандрівок різними країнами, часами та світами.
«Подорож до Італії» (Viaggio in Italia, 1954)
Ось уже куди нам точно, на жаль, не світить вирушити в недалекому майбутньому. Але є альтернативний варіант - ретрокіновояж у компанії Інгрід Бергман і Джорджа Сандерса, організований «турагентом» Роберто Росселліні. Фільм розповідає історію втомленого одне від одного подружжя - попрямувавши у подорож Італією, вони вирішують провести час нарізно і на тлі пейзажів острова Капрі та Неаполя знову знаходять кожен самого себе.
«Дядечко Бунмі, який пам'ятає свої минулі життя» (Uncle Boonmee Who Can Recall His Past Lives, 2010)
Із сонячної Італії вирушаємо до сутінкових джунглів Таїланду, де головний герой на ім'я Бунмі, вмираючи від хвороби нирок, підбиває підсумки свого життя. Трансцендентний шлях героя, що ніби завис між двома світами - нашим і потойбічним, показаний за допомогою численних відсилань до тайської міфології. Журі 63-го Каннського кінофестивалю, главою якого був Тім Бертон, віддало стрічці режисера Апічатпонга Верасетакула «Золоту пальмову гілку». Це перший тайський фільм, відзначений головною нагородою Канн.
«Токійська повість» (Tokyo story, 1953)
Залишаємось в Азії, але переїжджаємо до Японії - разом із класиком японського та світового кінематографа Ясудзіро Одзу. Ця щемлива стрічка про літнє подружжя та їхніх дорослих дітей, в яких немає часу на батьків, моторошним чином набула особливої актуальності саме зараз - коли люди похилого віку перебувають у групі ризику. Подивіться її - і не робіть так: ані зараз, ані ніколи. Сценарій «Токійської повісті» ґрунтується на фільмі Лео Маккері «Поступися місцем завтрашньому дню» (США, 1937), а той, своєю чергою, на романі Джозефіни Лоуренс «Роки такі довгі». До речі, ще одна цікава адаптація цього твору - вистава (і її телеверсія) Анатолія Ефроса «Далі - тиша...» з Фаїною Раневською та Ростиславом Пляттом. Саме в ньому Раневська вийшла на сцену востаннє.
«Медея» (Medea, 1969)
Туреччина - один із найпопулярніших туристичних напрямків для українців. На жаль, багато прихильників раннього бронювання вже подумки прощаються зі своїми частково оплаченими турами на травневі й пізніше. Щиро їм співчуваю і... не рекомендую дивитись цю екранізацію трагедії Евріпіда - від фантастичних краєвидів Кападокії, котра зображує тут Колхіду, серце вже геть заниє. Але якщо все ж таки зумієте опанувати себе, перегляньте обов'язково. Головні аргументи: режисер П'єр Паоло Пазоліні та виконавиця заголовної ролі Марія Каллас. До речі, це - єдина кінороль легендарної оперної діви.
«Красуня і Чудовисько» (La belle et la bête, 1946)
Фінальна наша подорож із Тільдою - до казки, екранізованої знаним письменником і режисером Жаном Кокто з його коханим Жаном Маре в ролі Чудовиська. За часів, коли про сьогоднішні спецефекти годі було й мріяти, режисерові вдалося створити дивовижну візуальну барокову фантасмагорію за допомогою самих лише гриму, декорацій і костюмів (до речі, чоловічим костюмером на проекті був молодий П'єр Карден). 2011-го компанія Criterion випустила відреставровану версію стрічки на DVD як «неминущий ідеал кінематографічного дива».
Едгар Райт: Сміх - найкращі ліки
Фото - Axelle/Bauer-Griffin/FilmMagic
Кінобагаж режисера Едгара Райта, що містить такі фільми, як «Зомбі на ім'я Шон», «Круті фараони», «Скотт Пілігрим проти всіх» і «Кінець світу», - сам собою чудова карантинна рекомендація. Але британець вирішив на цьому не зупинятися та склав свій перелік аж із сотні (!) кінокомедій. З повною його версією можна ознайомитись тут, а я на превелику силу вибрала з нього п'ятірку для затравочки. Насилу - бо буквально кожну стрічку зі списку хочеться подивитись просто зараз.
«Ніч в опері» (A Night At The Opera, 1935)
Не плутаймо з однойменним альбомом Queen: тим самим, що з коронавірусною «Богемною рапсодією». Хоча, до речі, платівка названа саме на честь цього фільму Сема Вуда за участю легендарних коміків-абсурдистів, братів Маркс. Сюжет побудований навколо підміни - аферист Отіс, котрий веде справи багатої вдови, яка мріє пробитись у вищий світ, умовляє її стати меценатом Нью-Йоркської опери. Він бере в неї істотну суму на гонорар прославленому тенору, але натомість за копійки наймає звичайного хориста, а той виявляється не таким простим... Окрема принадність стрічки - музичні номери: зокрема, і зі знаменитих опер - «Трубадура» Верді та «Паяців» Леонкавалло.
«Буття Браяна за Монті Пайтоном» (Monty Python’s Life of Brian, 1979)
Серіал Netflix «Месія» став однією з найгучніших та найсуперечливіших серіальних прем'єр від початку року. На жаль, дива не сталося - коронакриза зачепила і його: днями стримінг оголосив про закриття проекту через те, що за нинішніх умов «не відчуває впевненості» в роботі над шоу, яке вимагає задіяти локації в різних країнах. Що ж, легендарне «Буття Браяна за Монті Пайтоном», хоч і не замінить другого сезону, цілком здатне, так би мовити, продовжити тему. Історія Браяна Коена, молодого єврея, котрий народився там само і тоді само, що й Ісус Христос, і помилково сприйнятого за Месію, - це жорстка та смішна сатира на фанатиків усіх мастей. І до того ж підспудно справжня ода критичному мисленню. Не зможу втриматись від цитати:
- Не потрібно вам ані за ким слідувати.
- Так, так! Не потрібно нам ані за ким слідувати!
- Ви повинні думати самі!
- Так, так! Ми повинні думати самі! Говори, говори, вчителю!
- Ви всі різні!
- Так, так! Ми всі різні!
Голос із натовпу: - А я ні. Я як усі.
«Дівчина Грегорі» (Gregory's Girl, 1981)
Від філософської сатири - до романтичної комедії coming-of-age. Цією роботою режисер Вільям Форсайт започаткував те, що пізніше назвуть шотландським Ренесансом у кінематографі: розвитком регіонального британського кіно незалежно від «британського британського». «Дівчина Грегорі» - історія першого кохання незграбного воротаря шкільної футбольної команди та дівчини, яку взяли на позицію нападника. Фільм, де задіяні непрофесійні актори, відрізняється тонким психологізмом і наївною щирістю, здатною кожного повернути в часи його першого кохання. До речі, у списку 100 найкращих британських стрічок за 100 років за версією Британського інституту кінематографії він займає 30-ту сходинку.
«Переможці шоу» (Best in Show, 2000)
«Ваші собаки виснажились! Годі їх вигулювати!» - емоційно закликає громадян мер одного з італійських міст. Справді, вигул собачки - одна з небагатьох поважних причин для порушення карантину. Але песик зробив свої справи - і досить. Ліпше ходімо додому дивитись кіно про собачок і їхніх господарів. «Переможці шоу» - це комедійне мок'юментарі про виставки собак, що розкриває всі таємниці тамтешніх неабияких пристрастей.
«Ти, що живеш» (Du Levande, 2007)
Це - проміжна частина філософської трилогії шведського режисера Роя Андерссона (інші два фільми, які, до речі, також є у списку Райта, - «Пісні з другого поверху» і «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття»). «Ти, що живеш» - збірник трагікомічних новел про звичайне життя звичайних людей, котрий змушує замислитися про головне. «Стрічка про людство, його велич і його підлість, радощі та печалі, його впевненість у собі і тривогу, його бажання кохати й бути коханим», - говорить синопсис. Додати, у принципі, нема чого.
Наташа Ліонн: Бу!
Фото - Leon Bennett/WireImage
Зірка серіалів «Помаранчевий - хіт сезону» та «Матрьошка» вирішила, що на круте дерево крутого треба клина. В тому розумінні, що, коли довкола страх і жахіття, саме час надивитись хорорів під зав'язку - і, можливо, на їхньому тлі все, що відбувається, вже не буде так лякати. Наташа Ліонн склала список із десяти олдскульних страшилок і поетично назвала його «Люблю сни, навіть якщо вони - жахи». Я ж - знов-таки насилу - відібрала для вас половину з них.
«Персона» (Persona, 1966)
Технічно легендарна стрічка Інгмара Бергмана - звісно, аж ніяк не фільм жахів. Та з іншого боку, екзистенціальний жах - відчуття марності зусиль, ілюзорності життя, безпомічності перед невідворотністю смерті - чи це не найжахливіший з усіх жахів? І здається, саме його відчуває головна героїня - актриса, котра без жодної видимої причини замовкає посеред вистави і більше не промовляє ані звуку. За порадою психіатра вона з доглядальницею прямує до моря, де доглядальниця розповідає їй історії зі свого життя, намагаючись повернути до реальності. До речі, сам Бергман говорив про цю кінороботу як про власний порятунок від схожого стану.
«Відраза» (Repulsion, 1965)
Цей фільм теж зняв великий режисер - Роман Поланські. «Відраза» - перша частина його так званої квартирної трилогії, до котрої також входять «Дитина Розмарі» і «Мешканець». Сьогодні, в часи масової вимушеної ізоляції, стрічка актуальна як ніколи. Вона - про відлюдькувату дивачку Керол, що відчуває огиду до всього тілесного та змушена мешкати в одній квартирі із сестрою та її коханцем. Від такого сусідства Керол страшенно мучиться, але ось парадокс - коли парочка їде на море, все стає ще гірше: лишившись на самоті, дівчина остаточно божеволіє.
«Одержима» (Possession, 1981)
Продовжуємо подорож до світу дивного авторського європейського кіно. «Одержима» - артхаусний фільм жахів Анджея Жулавського. Пояснити, що відбувається на екрані, чесно кажучи, доволі складно. В центрі історії - подружжя Анни (Ізабель Аджані) та Марка (Сем Нілл), яке переживає кризу стосунків. У цій кризі будуть нескінченні істерики й напади, спецслужби, автомобільні аварії та монстр, що змінює подоби, - чи то з пекла, чи то з хворої свідомості когось із учасників драми. Одне слово, справжній суцільний жах. Особливо для замкнених на карантин пар із труднощами.
«Телемережа» (Network, 1976)
Фільм Сідні Люмета формально не є фільмом жахів, але те, що відбувається на екрані, вже надто лякає: особливо зараз, коли реальність телебачення і соцмереж дедалі більше підмінює дійсність, а нерви в усіх на межі. «Телемережа» - це історія вигаданої телекомпанії UBS та її ведучого Говарда Біла. Дізнавшись про майбутнє звільнення, він зривається і починає влаштовувати істерики в прямому ефірі. Однак замість того, аби вилетіти з роботи ще швидше, він… на ній залишається, позаяк рейтинги зростають. От тільки психічному здоров'ю Говарда це не допомагає. Загалом, дуже «духопідйомне» кіно для медійників у кризу.
«Сяйво» (The Shining, 1980)
Ну і куди ж у такій добірці без фільму Стенлі Кубрика за романом Стівена Кінга про родинну вакацію в горах. Багаторазовий переможець різноманітних рейтингів найстрашніших стрічок і найстрашніших сцен у кіно, «Сяйво» - безумовна легенда, яка не потребує жодних рекомендацій. Лише одного, нагадування - будьте толерантнішими з рідними під час карантину! І не божеволійте на віддаленій роботі, бо буде життя як у кіно: «Одна робота, жодних лінощів - бідолаха Джек не знає веселощів». Ну і пам'ятаєте, чим скінчилось…
Раян Джонсон: All that jazz
Фото - Dave J Hogan/Getty Images
Від режисера фільмів «Зоряні війни: Останні джедаї» та «Ножі наголо» логічно було б очікувати добірку космоопер чи то детективів, проте Раян Джонсон вирішив усіх здивувати, зібравши у своєму переліку… 11 мюзиклів. Причому мюзиклів золотого часу для цього жанру в кіно - 1970-х. У добірці не обійшлося без «класики класик»: «Кабаре» й «Ісус Христос - суперзірка». Але є і менш відомі широкій аудиторії роботи.
«Багсі Мелоун» (Bugsy Malone, 1976)
Ця стрічка Алана Паркера з музикою Пола Вільямса унікальна тим, що розповідає історію гангстерських розбірок 1920-1930-х з допомогою виключно акторів-дітей. Щоправда, бандитські кроваві війни перетворюються тут на війни… кремові: серйозні хлопці з накладними вусами стріляють один в одного з автоматів із кремовою «начинкою» та закидають «бомбами»-тортами. З одного боку, фільм цілком наївний і невинний, з іншого - все ж таки складно уявити, аби щось таке зняли й випустили в наші дні, адже діти тут поводяться вже надто по-дорослому та мають відповідний вигляд. Однак у середині 1970-х на такі моменти дивились простіше, тож стрічку не лише випустили, але ще й номінували в різних категоріях на «Оскар» і «Золотий глобус». До речі, одну з головних ролей - співачки, подружки мафіозного боса - грає юна Джоді Фостер, а вийшов він того самого року, що й «Таксист», який їй приніс у 15 років першу оскарівську номінацію.
«Дракон Піта» (Pete’s Dragon, 1977)
Багато хто бачив однойменне фентезі 2016 року, проте мало хто знає, що воно є вольним римейком мюзиклу 1977-го, який нам і рекомендує Джонсон. Це - яскраве та дещо психоделічне видовище, де ігрове кіно з живими акторами поєднується з мальованою анімацією. А щодо музичної складової історії про хлопчика-сироту та його друга-дракона, то вона - за авторства Аль Каша і Джоела Хіршхорна - була номінована на «Оскар» за найкращу пісню Candle on the Water та за найкращий запис пісні до фільму або найкращу музичну адаптацію.
«Осляча шкура» (Donkey Skin, 1970)
Голлівудську добірку Раян вирішив розбавити французьким мюзиклом Жака Демі. Проте взяв не добре відомі у нас «Шербурські парасольки» або «Дівчат із Рошфора», а менш помітну роботу - музичну екранізацію казки Шарля Перро «Осляча шкура». Композитором тут виступив вірний напарник Демі - Мішель Легран, головні ж ролі виконали Катрін Деньов і Жан Маре.
«Приятель» (The Boy Friend, 1971)
І ще один європейський проект: тепер - британський. Режисер Кен Рассел задумував свій фільм як жанрову пародію на музичні шоу 1920-1930-х. Історія відбувається в провінційному театрі, де напередодні прогону шоу для відомого продюсера прима травмується, і на заміну їй випускають помічницю адміністратора. Цю роль виконала супермодель Твіггі, для котрої «Приятель» став дебютом у кіно. І вдалим - за свою роботу вона одержала «Золотий глобус» у номінаціях «Найкращий акторський жіночий дебют» і «Найкраща жіноча роль у комедії чи мюзиклі».
«Весь цей джаз» (All That Jazz, 1979)
Якщо ви дивилися чудовий нещодавній мінісеріал «Фоссі/Вердон», то вам не треба пояснювати, яке символічне значення для легендарного хореографа і режисера Боба Фосса має стрічка «Весь цей джаз», що стала для нього передостанньою. Фактично - це автобіографія та сповідь, в основу котрої лягли реальні події з життя Фосса, зокрема, сердечний напад під час роботи над монтажем фільму «Ленні» й роботою над мюзиклом «Чикаго». «Весь цей джаз» - історія Боба Фосса, музика Ральфа Бернса, «Золота пальмова гілка» Канн, чотири «Оскари» і статус легенди. Мюзикл сумний, але однойменна пісня з «Чикаго», що дала йому назву, - більш ніж життєствердна. Oh, I love my life and all that jazz! - як на мене, чудовий антиапокаліпсис-саундтрек.
