Українці роками сперечаються про якість журналістики всередині країни, однак повномасштабне вторгнення росії довело: наші ЗМІ варті поваги та довіри, особливо у складні часи. Днями усіх українських журналістів, що висвітлюють війну росії проти України, відзначили спеціальною нагородою Пулітцерівської премії – за мужність, стійкість та відданість фактичній точності в репортажах. «Попри бомбардування, викрадення, окупацію та навіть загибель у своїх лавах, вони наполегливо намагаються дати точну картину жахливої реальності, що робить честь Україні та журналістам усього світу, у минулому та майбутньому», – йдеться у повідомленні комітету премії.
Така відзнака – не лише привід для гордості, а й вияв справедливості: бійці інформаційного фронту гинуть так само, як і солдати, котрі боронять країну зі зброєю у руках. Пишучи про премію, західні ЗМІ зауважують, що війна забрала життя принаймні трьох журналістів, проте насправді їхня кількість значно більша. На платформі «Медіа Меморіал» зібрано дані про вже 19 загиблих професіоналів, і ця цифра, на жаль, не є остаточною.
Водночас згадування України в контексті найпрестижнішої журналістської нагороди актуалізує питання до Пулітцерівської ради, що десятиліттями не знаходять відповіді. Рівно 90 років тому премію здобув журналіст The New York Times Волтер Дюранті, й, попри багаторічні спроби українців вплинути на скасування цієї нагороди, домогтися справедливості досі не вдалось. Якщо стисло, Волтер Дюранті (його ви можете побачити на головному фото) – це той, хто свідомо допомагав радянській владі приховати геноцид українського народу. А подробиці цієї історії нагадало видання NPR, опублікувавши відповідний матеріал напередодні вручення Пулітцерівської премії – 2022.
Коли немає віри словам, сказати правду здатні фотографії. Іноді один-єдиний знімок може розповісти історію настільки відверто та проникливо, що будь-яка – навіть «пулітцерівської якості» брехня – буде посоромлена. Саме такими є знімки часів Голодомору в Україні – фото, де видно змучені очі селян, в яких забирали останнє зерно, можна знайти в історичних колекціях найбільшої цифрової медіаплатформи Getty Images, ексклюзивно представленої в Україні компанією Global Images Ukraine. На сьогодні візуальні активи Getty налічують понад 477 млн одиниць фото/відео/музикального контенту, зокрема найбільший у світі цифровий архив знакових історичних матеріалів, де зібрані визначні культурні та історичні моменти – справжні візуальні документи епохи, що без них будь-який матеріал на історичну тему не зможе повністю її розкрити.
Батько fake news та той, хто заперечував Голодомор, аби влаштувати кар'єру
Ви знаєте, хто такий Дюранті, коли дивилися стрічку Аґнєшки Голланд «Ціна правди». Одна з провідних сюжетних ліній фільму – професійне протистояння йому валійського журналіста Гарета Джонса. Останній був ледь не першим, хто розповів світові правду про Голодомор, тимчасом як Дюранті компліментарно висловлювався на сторінках The New York Times про Сталіна та його людиноненависницьку політику щодо України. Власне, Пулітцерівську премію Волтер отримав саме за серію репортажів, що виходили впродовж 1931 року та були присвячені радянській економіці. Його матеріали тоді відзначили як неупереджені, проте лише за кілька років стало зрозуміло, що від об'єктивності вони були далекі. Наприклад, пояснюючи читачам суто радянський термін «колективізація», Дюранті зазначав, що до голоду або справжньої голодної смерті така політика не призводить і навряд чи призведе. А вже наступного року саме голод, спричинений сталінською колективізацією, почав забирати життя мільйонів українців.
Pictures From History / Universal Images Group via Getty Images
На цьому фото, що зберіглося в архівах Getty Images, зображено момент конфіскації продуктів і зерна у заможної селянської родини в Донецькій області
Звісно, передбачити майбутнє Дюранті не міг, але Сталіна та його методи у своїх роботах він виправдовував і після 1932 року. Журналіст лишався в СРСР аж до 1936-го, і увесь цей час його матеріали продовжували дублювати у світ радянську пропаганду.
Pictures From History / Universal Images Group via Getty Images
У розпал Голодомору Волтер Дюранті наполегливо захищав радянську політику, а у відповідь влада СРСР вважала його авторитетним американським журналістом. Спиратися на вигідну для себе дезінформацію Сталіну було так само зручно, як путінському режиму зараз вважати чесними лише ті ЗМІ, що працюють за методичками кремля.
Pictures From History / Universal Images Group via Getty Images
У матеріалах для The New York Times, що виходили 1933 року, Дюранті не лише використовував пропагандистські евфемізми (наприклад, «недоїдання» замість «голод»), а й усіляко виправдовував силу, застосовану Сталіним («не можна зробити омлет, не розбиваючи яєць»).
«Він – уособлення зла у журналістиці», – каже про Дюранті Оксана Пясецька, українка, котра ще 1950 року дитиною опинилася в США у статусі біженки. Впродовж останніх десятиліть вона очолює українсько-американський рух, мета якого – позбавити суперечливого журналіста престижної нагороди. За словами Пясецької, вони з однодумцями вважають його батьком fake news, тому відступатися від цілі не збираються.
Харків, 1933 рік. Від голоду люди помирали просто посеред вулиці. Жахлива паралель із сьогоденням напрошується сама собою
Зважаючи на сьогоднішні методи кремля, можна було б запідозрити, що й тоді журналіст створював на міжнародній арені вигідний для сталінського режиму дискурс не просто так. Але науковиця Енн Епплбаум, яка спеціалізується на вивченні Голодомору, зазначає, що не знайшла жодних доказів того, що радянські спецслужби підкупили або шантажували Дюранті. Просто хвалити Сталіна, працюючи в СРСР, було зручно і вигідно для кар'єри: це давало доступ до ексклюзивних коментарів (аж до особистого інтерв'ю диктатора), а інтернету, де б тогочасні американці змогли дістати альтернативну офіційній інформацію, ще не було. Водночас Епплбаум зауважує, що несхоже, аби журналіст і сам підпав під вплив ідей комунізму: згідно з записами британського дипломата, датованими 1933 роком, Дюранті у приватних розмовах визнавав, що через нестачу продовольства у СРСР могли загинути до 10 млн людей. Проте публічно нічого такого він ніколи не озвучував.
The New York Times відхрестився від Дюранті, але Пулітцерівської премії його так і не позбавили
Засуджувати Дюранті почали ще його сучасники, серед яких був уже згаданий Гарет Джонс, а також іще один британський журналіст Малкольм Магерідж. «Він був не лише найбільшим брехуном серед журналістів у Москві, а й найбільшим брехуном серед усіх журналістів, яких я зустрічав за 50 років у професії», – згадував Магерідж в інтерв'ю для документального фільму 1982 року. А після того, як СРСР розпався й архівні документи про Голодомор та його наслідки випливли на загал, розпочалася повноцінна кампанія з позбавлення Дюранті нагороди.
Щоправда, перші її кроки були не досить вдалими. 1990 року американський письменник та історик Саллі Тейлор видав досить критичну біографію Дюранті «Апологет Сталіна». У відповідь на вихід цієї книги The New York Times доручила своєму міжнародному журналісту Карлу Меєру проаналізувати репортажі Дюранті. Прочитавши їх, Меєр дійшов висновку, що це «одні з найгірших репортажів, які виходили в цій газеті». За його словами, Дюранті присвятив свої роботи культу особи Сталіна, ігноруючи його злочини. Проте тоді Рада Пулітцера вирішила зберегти нагороду – це пов'язують із малою кількістю людей, котрі агітували за скасування, а також із нечіткою позицією The New York Times.
Наступну спробу «скасувати» Дюранті здійснили Українсько-канадська асоціація громадянських свобод та Український конгресовий комітет Америки 2003 року. Пясецька брала у цьому участь, і тоді, за її словами, активістам вдалося зібрати та надіслати до Пулітцерівської ради понад 10 тис. листів від різних людей. The New York Times відреагувало і на це: видання залучило фахівця з російської історії з Колумбійського університету Марка фон Хагена, котрий мав наново проаналізувати репортажі Дюранті. Зробивши це, Хаген заявив, що матеріали незбалансовані та пропагують політику Сталіна. Після цього аналізу The New York Times випустила заяву, в якій повідомила, що в матеріалах Дюранті є суттєва вада – постійна недооцінка жорстокості Сталіна. Газета заявила, що вона не матиме заперечень, коли Рада Пулітцерівської премії захоче відкликати нагороду. Виконавчий редактор The New York Times Білл Келлер тоді додавав, що газета не захищає Дюранті, а поруч із фотографією журналіста, яка висить у Пулітцер-холі разом з іншими переможцями премії, медіа розмістило замітку про те, що багато хто не довіряє його репортажам, називаючи їх брехливими.
Утім, ця спроба також виявилася невдалою – Пулітцерівська рада знову відмовилась анулювати премію Дюранті. Цього разу, на її думку, «не було чітких та переконливих доказів умисного обману». Рада також наголосила, що журналіста нагородили за 13 матеріалів, які розповідають про економічну ситуацію в СРСР, а не про Голодомор, і що тексти, котрі Дюранті написав про голод, опублікували вже після отримання премії. «Пулітцерівська премія присуджується не за творчі здібності автора чи характер, а за конкретні твори, представлені на конкурс», – ішлось у заяві від листопада 2003 року.
Боротьба триває й на тлі війни
Однак активісти не здалися й після другої відмови. Нова кампанія розпочалася 2018 року, проте на заваді їй спершу стала пандемія, а потім – повномасштабна війна росії проти України. Водночас за минулі два десятиліття багато хто переосмислив свою позицію. Наприклад, Білл Келлер визнав, що простого засудження Дюранті було недостатньо, а виданню The New York Times слід було б бути наполегливішим у спробах позбавити журналіста нагороди. «Пулітцерівська премія – це не просто нагорода за ізольовану роботу. Йдеться щонайменше про похвалу за виступ репортера, і виступ Дюранті був ганебним», – зазначив він.
Нинішні очільники газети також наголошують, що роботи Дюранті 90-річної давності не відповідають чинним наразі стандартам The New York Times. «Це були геть інші реалії, – каже головний редактор видання Джозеф Кан. – Поняття про те, що у вас є лише один кореспондент, який визначає погляд на головну історію, не схоже на світ, у котрому ми живемо сьогодні». За словами Кана, зараз в Україні працюють 40 журналістів The New York Times, і це деякою мірою компенсує колишні недоліки газети.
Схоже, що цьогорічна спеціальна нагорода Пулітцерівської премії українським журналістам – така сама компенсація. Бо ж, повертаючись до питання Дюранті, поки його не збираються розв'язувати на нашу користь. За словами нового адміністратора премії Марджорі Міллер, Пулітцерівська рада ще ніколи не відкликала своїх нагород (крім випадків, коли виявлялися фальсифікації), оскільки це могло б створити недоречний прецедент. «Чимало відзначених нагородами репортажів та чимало відзначених нагородами репортерів розглядатимуться по-різному в наступні роки після їхнього визнання», – пояснює вона свою позицію.
Енн Епплбаум, котра цієї весни доєдналася до Пулітцерівської ради, тримається такої самої думки. Вона продовжує засуджувати Дюранті, проте переоцінка минулих суджень крізь призму сьогодення може мати негативні наслідки.
Такими є думки професійної спільноти сьогодні. І з одного боку, послідовність – це добре, але з іншого – небажання об'єктивно оцінювати реальність призводить до ще згубніших наслідків. Сподіватимемось, у Пулітцерівській раді рано чи пізно це зрозуміють.
