Людмила Горделадзе: «Політики вимагали перейменувати кінотеатр «Жовтень» на «Серпень» / МедіаНяня / Media Business Reports

Сьогодні кінотеатр «Жовтень» відзначає, страшно сказати, 90-річчя! І я, порившись у своїх архівах, знайшла для вас дещо цікаве - велике інтерв'ю з Людмилою Горделадзе, членом Ради з держпідтримки кінематографії й засновником ТОВ «Кіноман» (оператор кінотеатру). Багато років Людмила Борисівна була директором «Жовтня», і на час її керівництва випали найскладніші, визначальні та духопід'ємні сторінки сучасної історії кінотеатру. Ця розмова відбулася п'ять років тому і була приурочена до попереднього ювілею - 85-річчя «Жовтня», але багато з розказаного тоді не втратило актуальності й сьогодні. А те, що втратило, - прекрасно ілюструє ривок, котрий здійснила українська кіноіндустрія за п'ять років, що минули.

***

У січні 1931 року в Києві відкрився кінотеатр «Жовтень», тобто, якщо рахувати математично, 85 років йому вже виповнилося. Але відсвяткувати колектив кінотеатру вирішив 8 вересня, напередодні Дня українського кіно. Частково тому, що так склалися обставини, але швидше ще й тому, що долі українського кінематографа і кінотеатру «Жовтень» завжди були тісно переплетені. Тому й історія кінотеатру така драматична.

Червоні літери, шрифт, назва, що стали в Києві культовими, - за все це довелося боротися

Як ви пам'ятаєте, всього два роки тому тут було попелище

З перших років існування «Жовтня» - ще в довоєнному Києві - його називали «кінохрамом». В Україні на пальцях однієї руки можна перерахувати заклади культури, у котрих знайдуться такі ж затяті захисники і віддані шанувальники. І багато в чому це - заслуга директора кінотеатру Людмили Горделадзе. Про те, як прожив «Жовтень» попередні 85 років, і як планує прожити наступні 85, я вирішила розпитати саме у неї.

- 26 квітня 2000 року мене призначили директором кінотеатру «Жовтень». Він, що називається, лежав: тут було шість орендарів, і виживав він за рахунок орендної плати, а не показу кіно. Один з орендарів був ключовим - нічний клуб «Аль Капоне». Спочатку клуб мав хорошу славу, потім - дуже погану. Перше, чим я зайнялася в ролі директора, - залучення керівництва міста до вирішення питання ревіталізації, відновлення «Жовтня» як установи культури: він, хоч і не був банкрутом, не закривався, не був зруйнований, але і кінотеатром теж не був. Схожою була доля більшості колишніх радянських кінотеатрів, але деякі хоча б кіно показували, а «Жовтень» - ні.

- І місто пішло вам назустріч?

- Так, підтримали. Керівник управління культури КМДА Олександр Биструшкін та керівник району Григорій Романюк подбали про виділення фінансових ресурсів, без яких реанімація кінотеатру була б неможлива.

Відкрився кінотеатр «Жовтень» для показу кіно в середині листопада 2000 року.

- Наскільки я пам'ятаю, спочатку все було не так вже й райдужно.

- Тоді ще існувала традиція любові до радянського і російського кіно - те, що зараз глядачеві складно навіть згадати. Фільмом відкриття «Жовтня» став на той момент новий і гучний проект Володимира Меньшова «Зависть богов». І він, і його дружина, муза - виконавиця головної ролі Віра Алентова - приїхали на прем'єру. Глядачів на показ зібралося дуже багато - і я була впевнена, що навіть після великої перерви кінотеатр запрацює, адже аудиторія його любить. Але я була неправа.

На безкоштовну прем'єру прийшло багато людей, але знадобився ще як мінімум рік, ади відновити життєдіяльність кінотеатру. Тут працював один зал: тоді він називався «Червоний» - зараз це «Гегемон». На виділені містом кошти ми встановили новий екран, оновили оббивку крісел, відремонтували фасад. Але головне, на що були витрачені бюджетні гроші - власне, система звукового оточення. «Жовтень» був одним із перших українських кінотеатрів, де встановили професійну систему Dolby, фахівці захоплювалися якістю звуку. А масового глядача все одно не було.

- Ви зрозуміли, чому?

- Вважаю, тому було дві причини. По-перше, кінотеатр стояв на паузі майже десять років. За цей час змінилася аудиторія: ті, хто звикли ходити в «Жовтень», встигли знайти заміну або перестали відвідувати кінотеатри взагалі. По-друге, змінився репертуар кінотеатрів у цілому. У 80-х і 90-х масового глядача можна було збирати на радянських і російське кіно - фільми із зрозумілим послідовним сюжетом, наративом, сценарно прогнозовані. У 2000-х вони таким попитом вже не користувалися, система прокату була зруйнована в принципі, в ті роки вона тільки почала формуватися наново.

Головне досягнення кінотеатру «Жовтень» і головна причина, чому він вижив після пожежі - тому що його любить глядач, він знайшов свою аудиторію. Безумовно, влада, меценати, будівельники приклали до відновлення масу зусиль, але головна причина виживання «Жовтня» - все ж любов глядацької аудиторії.

- Як ви домагалися цієї любові? Як шукали свій репертуар?

- Ми не шукали репертуар, ми шукали глядача, котрий хотів би дивитися наш репертуар (сміється). Ще одна причина, чому «Жовтень» став таким, яким він є: у перші роки (на початку 2000-х. - МН) дистрибутори не сприймали нас як першоекранний кінотеатр. На той момент першоекранним вважався тільки «Кінопалац» - перебудований під кінотеатр конференц-зал Жовтневого палацу. Потім ще й «Україна» - після ремонту і переоснащення. «Жовтень» мав «погану» репутацію, місце криміналітету, тому ніхто й не думав давати нове кіно. До реконструкції кінця 80-х у «Жовтня» була висока відвідуваність, але сам кінотеатр був дуже відсталим технічно, а після капітального ремонту та переоснащення новітньою на той момент технікою він не встиг реалізувати першоекранность, оскільки добре налагоджена радянська система кінопоказу припинила функціонувати.

Після 1991 року колишні радянські бюджетні кінотеатри отримали статус підприємств і вперше у своїй історії могли якось планувати власне фінансове життя. Але, на жаль, ніхто з керівників не вмів цього робити, і 90% пішли шляхом найменшого опору - використання приміщень і отримання орендної плати. Радянська технологічна база застарівала, звуку Dolby ні в кого не було, заклади втрачали глядача - «Жовтень» опинився на узбіччі культурного процесу. Проте не в стороні від кримінальних груп.

2000 року, коли я прийшла, в інтернеті можна було знайти «Нічний клуб Al Capone (колишній кінотеатр «Жовтень»)». Колишній, розумієте. Перше, за що я почала боротися - щоб кінотеатр знову називався «Жовтень», а не «Октябрь». І тоді були труднощі, і зараз знову виникли - мовляв, комуністична назва. Тоді приходили навіть представники «Народного руху», просили перейменувати. Я запитала: «На що?». Мені запропонували: «Серпень».

- Кінотеатр мав назву «Жовтень» усі 85 років існування?

- Ні, 1931-го він відкривався «Дев'яте Держкіно». Під час війни в окупаційному Києві показував кіно як «Глорія». Після війни отримав назву «Жовтень». Візуальний образ назви, шрифт на вивісці фасаду встановлено після капітального ремонту в 1990-му. Нинішні літери вивіски ідентичні старим. Для нас це як візитна картка.

- Ми говорили про те, що вам не давали фільми першого екрану.

- Десь за три місяці після того, як ми відкрилися, на ринку з'явився кінотеатр «Україна», і його дирекція ставила дистрибуторам умову: перший екран - тільки у них, і, можливо, в «Кінопалаці». Все решта - потім. Це було погано для «Жовтня» і з точки зору престижу (адже у нас було дуже гарне Dolby), і з точки зору відвідуваності.

Пошук «свого обличчя» розпочався просто з необхідності знайти фільми, які ми могли б показувати першим екраном. Основні прокатники - B&H, Gemini (UFD) і «Синергія», «Кіноманія» - отримували більшість фільмів голлівудських мейджорів через Росію. «Жовтень» вони як серйозний майданчик не розглядали. А нам потрібно було виживати.

- І ви знайшли нішу - фестивальне кіно?

- З часом. Перше, що ми придумали - фестивальні програми у партнерстві з посольствами. Саме в «Жовтні» відбувся перший «Фестиваль британського кіно». Потім - «Фестиваль французького кіно», «Фестиваль японського кіно» - з японського, до речі, народилася компанія Arthouse Traffic.

Потім, аби прив'язати аудиторію і створити спеціальну репутацію «Жовтню», ми вирішили показувати кіно вночі. Проект називався «Нічний кіновернісаж «Відкрита зона», три фільми за ціною одного. Два фільми - мейнстрім, а третій я «десь» спеціально діставала. Першим був, пам'ятаю, бельгійський еротичний, навіть близький до порнографії «Романс Х», актриси і режисера Катрін Брейя, який мені дав в прокат московський кінознавець Кирило Разлогов. Наше Держкіно спочатку видало прокатне посвідчення, потім особисто мені Ганна Павлівна Чміль (голова Держкіно) телефонує в паніці: «Мила, знімайте, у нас скандал на весь Мінкульт!» І ми зняли фільм з показу.

- Пам'ятаю, були ще спроби влаштувати клуб - у конкуренції з «Аль Капоне».

- Так, дискотеку. Ми намагалися намацати те, що могло зацікавити глядачева - розваги, дискотеки, буфет. До речі, тут «Аль Капоне» міг заспокоїтися: ми швидко зрозуміли, що люди, які дивляться кіно, і люди, що танцюють у клубах, - це різні аудиторії. І обмежилися кінопоказом. «Нічний вернісаж» успішно пропрацював кілька років: в основному тому, що третім фільмом була якась родзинка - щось, отримане завдяки фестивальній дирекції «Молодості», посольськім каналам, моїм контактам з дистрибуторами в Росії. Зазвичай йшлося про фільми, які іншим чином не могли вийти у великий прокат.

Але з часом у нас вичерпалися і бажання, і можливості. Адже це велика робота з отримання прокатних дозволів та купівлі прав - заради одного показу на сто чи двісті людей. Жодного госпрозрахункового профіту це не приносило.

- А імиджеві плюси?

- Так, ми стали особливим кінотеатром, із власним репертуаром. Про нас заговорили глядачі, а потім і дистрибутори почали сприймати «Жовтень» серйозніше. Першим перед нами «зняли капелюх» Gemini, зараз це UFD. Вони запропонували фільм першим екраном, ми показали добрий результат, аншлаги.

- Крім формування свого репертуару, іміджу, своєї аудиторії, над чим ще працювали?

- Над збільшенням кількості екранів, звичайно ж. Перший прорив у цій справі - розставання з клубом «Аль Капоне».

- Пам'ятаю, був великий скандал.

- Вони відчайдушно боролися, проти нас навіть було відкрито кримінальну справу - з незначного приводу, але нерви помотали. Коли закінчився договір, а було це 2004 року, ми з клубом попрощалися. І виникла проблема: клуб пішов, приміщення звільнилося, а грошей на обладнання кінозалу не було. З обладнанням першого, «Гегемону», нам допомогла міська влада, а далі - все самі.

Тоді розпочиналися часи нахабного майнового переділу, і «Жовтень» став цікавий рейдерам як нерухомість зі своєю земельною ділянкою в хорошому місці. Раз у раз в нас намагалися забрати приміщення. За мера Омельченка було майже ухвалено рішення передати будівлю «Жовтня» з балансу нашого комунального підприємства на баланс якогось міфічного «Палацу ветеранів». До мене прийшли ці самі ветерани - цілком, до речі, дітородного віку - і пообіцяли, що ми тут зможемо «сидіти і раз на тиждень кіно крутити». Дізнавшись про цю новину, я вийшла до глядачів і повідомила: «Нас закривають. Що робитимемо?» Глядачі запропонували збирати підписи під протестом, а юристи - організуватися в орендне підприємство і орендувати будівлю. Це був 2003 рік - фактично початок нашої багаторічної боротьби за кінотеатр проти відбирання і перепрофілювання. А під нібито Палац ветеранів, до речі, віддали будівлю кінотеатру «Слава» на Бастіонній. Кінотеатру там тепер немає.

- Спроб відняти приміщення «Жовтня» було багато. Я можу зходу назвати як мінімум п'ять.

- Нас кожного разу намагалися виселити різні претенденти. Ніхто не грав довго, всім потрібно було терміново, тут і зараз, часто - напередодні виборів. За всю історію було близько 20 судових процесів, близько 80% рішень - на нашу користь. Але одне з останніх рішень суду за позовом прокуратури проти «Жовтня», безпосередньо напередодні пожежі, було не на нашу користь. Формулювалося воно вимогою «виселити колектив ТОВ «Кіноман» з приміщення кінотеатру». Фантастично абсурдне рішення, адже ухвалене в абсолютному протиріччі з Законом України про культуру, яким заборонено виселяти заклади культури без надання аналогічного приміщення. А нам, звичайно, ніхто нічого не пропонував.

- Але нові зали ви все ж змогли відкрити. Скільки їх було до пожежі?

- Шість. Другим після «Гегемону» став «Кіноман» на 200 місць, який звільнився після відходу нічного клубу. Оборотних грошей не було, але мені вдалося домовитися з партнерами і провести ремонт, технічне оснащення в розстрочку. За два з половиною місяці в український прокат виходили «Троя» і «Післязавтра» - і у нас вони вже йшли в двох залах.

У «Кіноманії» першими в Києві з'явилися крісла-пуфи і канапки на двох. Тоді це було оригінально. Зараз ми вирішили не повертатися до цієї концепції - всі глядачі у кінозалах знаходяться в однаковому стані за комфортом.

Третім запустився зал «Аншлаг» для показу фільмів у форматі HD. До цього ми крутили тільки кіноплівку - але не всі фільми виходили на плівці. Весь контент у залі HD був легальним і пройшов апробацію в Міністерстві культури. На «Аншлагу» ми відпрацювали формат показу європейського, фестивального кіно, фільмів з обмеженим глядацьким ресурсом. Причому дещо брали у дистрибуторів, а деякі фільми - безпосередньо у продюсерів. На жаль, це дуже складно - підтримувати такі контакти саме кінотеатру.

Потім були «Класик», «Солодке життя» і, нарешті, «Сеанс», що відкрився за кілька місяців до пожежі. Ми надували щоки, називаючи себе шестизальний кінотеатром, хоча цифрових залів формату DCP у нас було тільки два.

- До речі про легальність контенту: знаю, що у 2000-х з появою DVD-залів виникало багато проблем з оформленням прав.

- У «Жовтня» проблем не було. Ми показували фільми тільки з прокатними посвідченнями Держкіно. Втім, і у нас вийшов казус. Одного разу ми взяли в Росії ретроспективу фільмів Трюффо, оформили всі прокатні дозволи, але потім виявилося, що французи росіянам таких прав не давали... А з'ясувалося це, коли ми вступали до асоціації Europa Cinema. Французи, до речі, дуже суворо відстежують всі покази своїх фільмів. Нам повідомили, що компанія-правовласник не продавала ці права. Виявилося, що російська компанія купила у Франції права на домашнє відео, але підмінила дозвіл, коли передала нам комерційний показ. На щастя, в Europa Cinema нас винними не вважали - але зробили зауваження Держкіно, яке не проконтролювало і не відстежило правовий бік питання.

- Europa Cinema, наскільки я розумію, організація Європейського союзу?

- Так, ми в ній перебували не як повноправний член, а як асоційовані партнери. У них є окремі проекти і програми, до яких ми змогли приєднатися: Україну в цих програмах представляли тільки кінотеатри «Жовтень» і «Київ». Кілька років поспіль ми отримували щорічний грант 10 тис. євро від Міністерства закордонних справ Франції, яким підтримувався показ певної кількості французьких фільмів. Але 2012-го у президента Януковича зіпсувалися відносини з Францією, і фінансування культурних проектів припинилося. При цьому асоційоване членство залишилося. Головне, чим займалася останні десять років ця асоціація - допомагала автентичним (старим) кінотеатрам, що тяжіють до показу європейського, авторського, фестивального кіно, шукати кошти на цифровизацию кінопоказу, а також впроваджувати нові цікаві форми роботи з глядачем.

- До речі, про цифровізацію. Багатьом старим кінотеатрам Європи кошти на це виділяла Eurimage, до якої Україна ніяк не може приєднатися - хоча кожен новий міністр культури і голова Держкіно обіцяють. Я знаю, що ви завжди агітували за вступ України до асоціації.

- Так, туди можуть вступити не тільки країни-члени Євросоюзу, і ми цілком могли б брати участь у цьому процесі. Історія з Eurimage тягнеться з 2002 року, коли перспектива такого членства була намічена Законом, але вимогу закону не виконано. До кінця зрозуміти логіку відмови уряду від цього членства неможливо.

Раніше ціна питання складала 300 тис. євро. Насправді вартість річної участі розраховується за якоюсь формулою, більш точну суму я назвати не зможу, але не думаю, що вона сильно змінилася. Але ви мене вибачте, зараз на кожному пітчингу Держкіно ділять набагато більші суми - говорити про те, що бюджету важко виділити ресурс на участь, вже нерозумно.

Набагато більш імовірна версія про те, що Україна не вступає до Eurimage через непрозорість кінобюджету. Адже після вступу до Асоціації, щоб отримати фінансування українського проекту, доведеться показати кошторис, а далеко не всі українські проекти готові їх показати. А не покажуть кошторис - нічого не отримають. Тож, виходить, вигідніше в Eurimage не вступати, щоб не було зайвих контролерів...

Фінансування проекту в межах Eurimage - від 7 тис. до 700 тис. євро. Але що «найсолодше», як кажуть на Кавказі: фільми, вироблені за участю Eurimage, автоматично отримують ринок кінотеатрів, що входять до асоціації Europa Cinema, а це більше тисячі кінотеатрів в Європі, США, Японії, Африці - в багатьох країнах всіх континентів, де показують європейське кіно.

- «Жовтень» одним із перших кінотеатрів розпочав покази українське кіно, навіть коли воно було маргіналізованим. Розкажіть, як ви до цього дійшли, і як на національні фільми зараз ходить глядач.

- Не можу сказати, що «Жовтень» - нішевий кінотеатр, це буде неточно. Правильніше сказати, що ми намагаємося працювати в форматі актуальної культури, тому показ українського кіно - і нового, і ретро - завжди здійснювали з радістю. Останні кілька років Центр Довженка почав відроджувати традиції ретро-показів, актуалізуючи свої архіви плівки. А «Жовтень» і раніше за нашою ініціативою робив такі ретроспективи. 2007-го, наприклад, я вирішила, що було б цікаво показати фільми Олеся Янчука. Тоді ще не було стрічки «Владика Андрій», але вже були «Залізна сотня», «Голод-33», «Нескорений». І у нас була дуже добра відвідуваність - Олесь Спиридонович був здивований. Він знімав кіно, але ніколи до цього не мав зв'язку з аудиторією - його фільми виходили на телебаченні. А тут на «Залiзну сотню» прийшли з українськими прапорами.

Коли Роман Гургенович Балаян знімав «Райські птахи», ми зробили ретро-показ «Польотів уві сні і наяву», перед глядачами виступив Олег Янковський. А «Тіні забутих предків» показували задовго до того, як про нього згадали до 50-річчя. Ми тоді робили ретроспективу Параджанова у співпраці з Єреванським музеєм Сергія Параджанова - паралельно з виставкою.

Так поступово з'ясувалося, що в українського кіно є глядач. Ми першими показали збірник «Мудаки. Арабески», коли ніхто не розумів, що це таке, і як на це можна продавати квитки. Називали і самодіяльністю, і порнухою... Я ж тільки сказала режисерові Володимиру Тихому, щоб узяв в Держкіно прокатне посвідчення. Ми заробили, до речі, 100 тис. грн - фантастична сума для альманаху короткометражок. Друга добірка фільмів вже була гірше: багато хто зрозумів, що українська короткометражка - це «шлях до професії», і таких альманахів стало занадто багато. Загубилася гострота.

Але «Жовтень» все одно показує короткометражки - у наших маленьких залах таке кіно йде добре. Коли 10-15 людей приходять до великого DCP-залу - нонсенс, але ті ж люди в HD-залі на 30 осіб - це нормально економічно. Ми взагалі, здається, нікому з українських продюсерів не відмовили. Було таке, що хтось «Жовтень» обійшов, я зараз вже й не згадаю, хто саме, але все українське кіно, яке було знято і яке нам запропонували випустити на екрани, - демонструвалося. З більшим чи меншим успіхом - інше питання. «Поводир», хіба що, не встиг - він виходив в прокат після пожежі.

- А який український фільм зібрав найбільше?

- «ТойХто ...», здається, поки ніхто не переплюнув. «ТойХтоПройшовКрiзьВогонь» Михайла Іллєнка зібрав у нас близько п'яти тисяч глядачів. В цілому, українські фільми у нас йдуть як у всіх, тільки краще - аудиторія «Жовтня» цікавиться вітчизняним кіно. До речі, з відкриття після пожежі не було жодного дня, щоб у «Жовтні» не показували українське кіно.

- А найгірше який українскький фільм зібрав?

- «Полон» - перша стрічка, на прем'єру котрої не було продано жодного квитка.

Фотоальбом, присвячений історії «Жовтня»

- До 85-річчя «Жовтня» ви теж підготували покази українських стрічок.

- Так, ретроспективу «Своє кіно». На наш погляд, добірка фільмів відповідає на питання «як українське кіно впливало на формування національної ідентичності». У день нашого свята, напередодні Дня українського кіно, ми проведемо конференцію, на якій спробуємо відповісти на це ж питання. Безумовно, дискусія не обійдеться без згадування нових українських стрічок, що представляють не радянський або антирадянський, не російський чи антиросійський, а свій, наш погляд на світ. З нових фільмів яскравий приклад - «Моя бабуся Фані Каплан». Це кіно - безумовно українське, за світовідчуттям і поглядом на історію.

Крім того, цвяхом програми ювілейного вечора стане фотоальбом з історією кінотеатру. Друга особливість - «Кінопанорама українського кіно» - презентація фільмів, які точно вийдуть у прокат цього року, тільки повний метр. Я категорично не згодна з позицією багатьох продюсерів з прокату в Україні. Наразі ставлення до нього наступне: всі хочуть отримати гроші на фільм, зняти кіно, потусуватися на фестивалях, бажано міжнародних. А далі - хоч трава не рости, український глядач нікого не цікавить. Тому ми і хочемо відродити «Кінопанорами» - показ в кінотеатрах матеріалів про нові українські фільми. Якщо вдасться добре, можливо, презентації в форматі «Української кінопанорами» стануть регулярним явищем.

- Фільм відкриття «Жовтня» 2000 року був російським. У 2015-му фільмом відкриття стала голлівудська стрічка. На 85-річчя не хочете показати українське кіно?

- 26 грудня 1931 року кінотеатр «Жовтень» відкривався фільмом «Гегемон» Миколи Шпиковського - стрічкою про пролетарську боротьбу шахтарів Донбасу виробництва Київської кіностудії, нині імені Довженка. Неймовірно нудний фільм. Ми його показували на 75-річчя кінотеатру, і рідкісний глядач додивився до кінця.

2015 року ми мали відкриватися українським фільмом, але нам його не дали. Хотіли в честь відкриття показати стрічку «Гетьман» Ямбурського, але фестиваль «Молодість» поставив перед продюсером умову: якщо «Жовтень» відкриється цим фільмом, його не візьмуть у позаконкурсний показ. Для мене це стало шоком. Потім я просила «Живу ватру» - нам теж її не дали, сказали, що хочуть по фестивалям проїхати. Я говорила з Пилипом Іллєнко, з усіма продюсерами - українських фільмів просто не було. Тому Arthouse Traffic запропонували нам «Юність» Соррентіно - фільм для нашої аудиторії. Втім, без українського кіно не обійшлося: в одному із залів ми показали «Тіні забутих предків» на DCP, а в HD-залах - добірку українських короткометражок.

Для кінотеатру «Жовтень» фільм «Юність» став, до речі, вершиною касового успіху - 10 тис. проданих квитків і 600 тис. грн бокс-офісу. У жодному іншому кінотеатрі України такого успіху у «Юності» не було. Наш глядач ходить і до інших кінотеатрів - але за іншим кіно. За фестивальними, артхаусними фільмами наш глядач повертається в «Жовтень».

Сьогодні у нас, звичайно, не відкриття, але все ж свято, і питання, що показувати на 85-річчя, мучило мене давно. Я вже бачила «Фані Каплан», бачила «Гніздо горліці» - і продюсери, і Держкіно відмовили, коли я попросила хоча б один некомерційний показ. B&H не хочуть робити навіть п'ятихвилинну презентацію «Гнізда» для «Кінопанорами», що вже казати про показ... Довелося їх викреслити. У якийсь момент була домовленість з режисером Олегом Фіалко про документальний фільм про Джамалу, але знову почалися «терки»: хочуть фестивалити, хочуть шукати дистрибутора, бояться. У підсумку на святі - прем'єра чудового голлівудського кіно «Саллі».

- Повернемося до подій 2014 року. Складно уявити інший український кінотеатр, підпал якого зібрав би мітинг протесту.

- Я й сама не до кінця розумію цей феномен. Важливо згадати, чого вимагали люди, які 2014 року вийшли до мерії захищати «Жовтень». Вони ж не вимагали просто відновити будівлю, хоча ми її в підсумку відновили. Постановка питання була «надати кінотеатру інше приміщення». Всі знають, що навколо «Жовтня» роками цементувалася аудиторія фестивального, артхаусного кіно, і глядачі вимагали саме можливості продовжувати дивитися таке кіно, такий репертуар в одному місці.

- Але в підсумку отримати нове приміщення ви не змогли?

- Намагалися. Були спроби знайти притулок і в Українському домі, де стоїть техніка DCP, і в кінотеатрі «Зоряний», який вже не кінотеатр... У підсумку не склалося.

- Зрозуміло, що пожежа стала шоком. Але після ви переосмислили концепцію «Жовтня», скористалися ситуацією, аби почати все спочатку?

- 29 жовтня 2014 року була не просто несподіванка, а, як говорила Тимошенко, «всепропало». Але під час пожежі приїхав Віталій Кличко. Стояло не менше години і говорив мені: «Ми відбудуємо». Я поставилася до заяви скептично - що відбудувати? Ще навіть неясно, що згоріло, хоча горить вже так, що дах тріщить. Але при цьому щось в серці запало. І, ви знаєте, той набір обіцянок, які я від Кличка почула, - вони всі були реалізовані. «Жовтень» - це яскрава ілюстрація виразу «мужик сказав - мужик зробив», хоча відновлення, безумовно, залежало не тільки від нього, і це не тільки його заслуга.

А далі були два голосування в Київраді, складні, з мітингами за і проти відновлення кінотеатру, з протестами Гордона в залі Ради. Але рішення на користь «Жовтня» ухвалили. І далі пішла позитивна «хвиля»... Тому я думала, звичайно, про нову концепцію, про проект, але з іншого боку мене ця хвиля підхопила і несла. Через тиждень після пожежі до мене прийшли молоді архітектори з AIMM Group і заявили: «Ми - глядачі вашого кінотеатру. Готові передпроектні пропозиції зробити безкоштовно, за власною ініціативою». І вже ходили з рулеткою згарищем у той же вечір. Прийшов експерт з будівель Артем Білик і запропонував на меценатських засадах провести експертизу зруйнованої будівлі. Все це допомогло реалізувати проект реконструкції швидше, фактично в рекордні терміни.

Важливі рішення влади, за які боролася і я, і громадські активісти, - зберегти стилістичне рішення фасаду, зберегти обсяг, нічого не добудовувати, зберегти функціональне призначення - «кінотеатр». І жодних торгових центрів! І в межах цих завдань я боролася за те, аби «Жовтень» залишився шестизальний кінотеатром. Адже на руках у проектувальників були документи капітального ремонту 1990 року, і за ними у «Жовтня» було два зали. А як їм пояснити, що ми, можна сказати, в «комірці», на вільних площах зробили зали. На щастя, архітектори і будівельники пішли нам назустріч, і сьогодні у «Жовтня» шість залів - три DCP і три HD.

- Ну і останнє запитання: 85 років - вік зрілий, але про майбутнє думати ніколи не пізно. Що плануєте для «Жовтня» в подальшому?

- Знаєте, кому ще скоро виповниться 85 років? Давиду Черкаському. І по секрету вам скажу, він готує нові проекти, про які розповість на нашому ювілеї у Кінопанорамі. «Жовтень» тим більше думає про майбутнє. Дивитися в минуле треба, і «Жовтень» завжди може черпати в своєму минулому оптимізм для погляду в майбутнє. За роки історії - непрості, а часто і трагічні - «Жовтень» вижив, вистояв і став кращим. На сьогодні кількість глядачів, що відвідують кінотеатр, практично подвоїлася у порівнянні з 2014 роком. І, що не менш важливо, від глядачів дуже мало зауважень. Отже, їм подобається кінотеатр і те, що ми робимо.

Людмила Борисівна, керуючись правилом, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути, відправила мене в подорож коридорами реконструйованого ювіляра напередодні 85-річчя. Зізнаюся, виглядає «Жовтень», незважаючи на свій поважний вік, стильно, модно, молодіжно: