Третім та, мабуть, найочікуванішим гостем серії відкритих онлайн-інтерв'ю «Розмови з Голлівудом» у межах конкурсу PITCH UA 2 став Девід Левін (David Levine) - у минулому виконавчий віцепрезидент та співкерівник напряму драми HBO, а нині президент із питань телебачення компанії Anonymous Content, що виробляє топові серіали для провідних стримінг-платформ і телеканалів.
На каналі HBO Девід опікувався проектами «Світ Дикого Заходу», «Гострі предмети», «Гра престолів» та «Справжня кров». До робіт Anonymous Content, зокрема, належать «Справжній детектив», «Містер Робот», «13 причин чому», «Маніяк», «Дікінсон» і «Захищаючи Джейкоба». Як голова телевізійного напряму Левін курує всі ключові питання розробки та виробництва проектів компанії.
Отже, пропонуємо конспект відповідей продюсера на запитання, поставлені ведучими Адамом Сігелом і Джошем Вайнстоком, а також глядачами-учасниками конкурсу.
.jpg)
Чи складно було переходити з позиції замовника на позицію виробника?
- Однаково ставлюся до обох своїх ролей, адже я завжди мав емоційно-інтелектуальну зацікавленість в історіях. Як керівник телестудії купував історії, тепер продаю їх сам як продюсер. Для мене дуже важливий наратив, цікаво бути по інший бік цього процесу. Продюсуючи серіал, намагаюся з'ясувати, як зробити історії зрозумілими для інших.
Які проекти «вистрілюють» під час пітчингу?
- Я починав своє занурення в історії як читач та кіноман. І що більше читав книжок чи дивився фільмів, то більше дізнавався, що таке наука оповіді. Велику роль відіграє начитаність і надивленість. Коли всі починають застосовувати певні шаблони, розумієш: кожна історія має бути свіжою. Для цього треба досліджувати багато речей. Чому люди поводяться саме так? Як створювати світи, а не декорації? Має бути високий рівень кінонаративу. Вам не потрібні 40 хвилин, аби зрозуміти «Світ Дикого Заходу», уявити його у майбутньому. Мене цікавили не декорації майбутнього, а історія того, як роботи здобували свідомість, схожу на людську.
Як співпрацювати з авторами?
- Не вважаю, що моя робота в тому, аби якось змінювати історію: я роблю її кращою, прикрашаю, виявляю її красу. Спростити, аби всім стало зрозуміло, але залишити глибину - такий я оповідач. Не кажу режисерам чи сценаристам, про що писати, а запитую, про що вони самі написали. Так, мене критикують за те, що надто інтелектуальний у цих процесах.
Я питаю, чому ти саме так розповідаєш історію? Коли намагаються пояснювати, кажу: «Проте на шостій, дев'ятій, одинадцятій сторінці я бачу щось інше. То як ти вийшов на це?» Тоді мені відповідають: «Справді, можливо, історія викладена дещо непослідовно». Вивчаючи радіо і телебачення у коледжі, я був занадто сумлінним студентом - цікавився мнемонікою і риторикою: як запам'ятовувати, як чути людей. Чому злостяться оповідачі? Гнів і лють виникають через непорозуміння. Автори обурюються, коли їх не розуміють, починають кричати. То що я можу зробити? Намагатись зрозуміти їхню позицію.
HBO унікальний серіалами, успішними у публіки й у критиків. Як ви підходили до їхньої розробки?
- Це суть HBO. Телебачення начебто передбачає споживацьке ставлення. Але глядачі мають певною мірою потрудитись, аби зрозуміти історію. З іншого боку, другу серію ніхто не подивиться, коли не зрозуміє першої. Мене вчили, як залучати, не заграваючи. Я не хочу втратити складність серіалу, хоча важливе і залучення.
Крім того, потрібно розібратися, хто в оповіді об'єктивний, а хто суб'єктивний. Мені подобається суб'єктивна камера, як у «Справжньому детективі», чи як це робить Содерберг у «Лікарні Нікербокер». Камера розповідає власну історію за допомогою відеоряду. Якщо сценарій об'єктивний, то суб'єктивною може бути камера - це два погляди, котрі допомагають один одному. Наприклад, у серіалі «Флібег» головна героїня просто в камеру розповідає свою історію, дуже суб'єктивно. У сімдесятих та вісімдесятих роках усе було гіперсуб'єктивним, потім стало гіпероб'єктивним. Мені до душі обидва підходи.
Наразі ми розуміємо телебачення як наступника кінематографа, та це не применшує телебачення як окрему форму. Мені подобається історія, що від початку має структуру. Потім можна щось поліпшити, але не придумати історію за ходом подій. Це ми бачимо у документалістиці: спершу дуже багато сировини, а далі з неї виникає структура. Я за те, аби структура у серіалі була одразу.
У «Грі престолів» порушені теми інтимних стосунків, корупції, екстремізму, кліматичних змін. Чи було це зроблене свідомо і як виникло?
- У книжках Джорджа Р. Р. Мартіна криється багато цікавих ідей. Він оповідає дуже щирі історії. Надзвичайний ефект цього світу - історія як гра у шахи. І ми всі входимо до неї як гравці, а не сидимо у глядацькій залі. Ці теми крилися у самій природі цивілізації, що приходила на зміну іншій. Бо, коли міняється цивілізація, виникає безліч рушіїв для нових історій.
Те, як ці книжки перекладені кіномовою, є цікавою знахідкою сценаристів. Мені подобається фентезі: не такі рослини, не такі тварини, не такі споруди. Забагато гравців для того, аби грати, як ти хочеш - реагуєш на чужу гру, виходиш на шахівницю й одночасно можеш бути і знаряддям, і діячем. Сценаристи дуже добре це підмітили та змогли зробити серіал таким, щоби залучити звичайних людей.
Кажуть, диявол криється в деталях. Зовсім ні: у деталях - бог. Одна моя знайома говорила: «Я розповідаю камерою, я нею простежую людей». Ми всі маємо якісь засоби для розповіді. Я не режисер, я допомагаю розповідати історії. Наприклад, раджусь із людьми, коли починається монтаж: чи справді ви хочете показати саме це? Адже те, що ми зафільмували, має перегукуватись із написаним. Треба перемагати за допомогою фільмування, а не відступати.
Як краще працювати з жанрами?
- Існує достатня кількість жанрів, що глибоко занурюють в історію. Приміром, жахи. Вони можуть здаватись грубим втручанням, але я люблю жахи, цікавлюсь фентезі, науковою фантастикою. Дуже важко полишити читати таку книжку. Також важко розповідати історію у реальному світі, бо люди розуміють, що це лише історія. Сенс у тому, аби не загортати історію у жанр, а розгортати її засобами жанру. Не беріть жанр як знаряддя, не намагайтесь втиснути у нього історію.
Як працювати із темами, котрі інші можуть вважати занадто гострими?
- Мені дуже фортунило: не можу пригадати випадку, коли б мене звинувачували у розробці аж надто гострих тем. Я завжди був у колі людей, що цікавилися своїми темами і досліджували різні погляди на певну проблему. У НВО ми працювали над мінісеріалом «Наші хлопці» (Our boys) про події 2014 року у Східному Єрусалимі - тоді було вбито шістнадцятирічного палестинця, аби помститися за смерть трьох викрадених ізраїльських підлітків та їхнього дядька. Ми не хотіли приставати на чийсь бік, а показували, що таке бути людьми у гарячих точках: яка то мука - перебувати у вирі насильства. Я цікавлюсь глибокими історіями і не думаю, що це щось однобічне. Адже не намагаюся розповідати про події з боку гнобителя чи з боку гнобленого, а показую це стереоскопічно. В історії тирана мене не цікавить сам тиран - лише те, що випливає з його тиранії. Де тут правда? Чому тут правда?
Якщо ви відчуваєте: тут - святі, там - пекло, то, ймовірно, не помічаєте дифузії. Історії виникають там, де ми бачимо, як гноблений перетворюється на гнобителя. Такого у світі дуже багато. Після гноблення людина сама стає драконом, як у другому сезоні «Справжнього детектива». У шостій серії цей персонаж починає усвідомлювати власні дії.
Треба розуміти поведінку людей та причинно-наслідкові зв'язки. Якщо ви робите серіал про самогубство або про щось суперечливе, гостре й болісне, треба розуміти, чому людина собі шкодить. Слід підібрати гарних акторів, котрі зможуть передати це так, аби люди бачили себе, наче у дзеркалі. Це дає універсальність.
З чого починати роботу над історією?
- Я починаю з особи оповідача, позаяк він обирає підхід до створення персонажів і світів. Робота з НВО навчила, що телебачення - це концепція. Коли маєте концепцію, знаходите виконавців для неї. Поведінка персонажів не є фатумом і не визначена наперед - це реакція людини на людину. Треба, аби сюжет був структурно вибудований, адже на довгі абстрактні пояснення немає часу.
Як працювати з різними режисерами в межах одного проекту?
- Якщо брати багато режисерів, це виходить дуже телевізійно. Є ритм і колективна робота. Коли немає купи людей - немає й телебачення. Перша серія повинна задавати певний напрям. У «Грі престолів» одне випливає з іншого. Початок вибудовують як еталон, далі вже виникає загальне спрямування. Кожен режисер, звісно, може на щось впливати, але він має зважати на те, що було зроблене попередньо. Хоча, коли режисер приходить на тридцяту чи п'ятдесяту серію, він і гадки не має, що було у першій. Тут його повинен скерувати шоуранер.
Утім, я віддаю перевагу роботі з одним режисером, аби не порушувати цілісність задуму. У нас в Anonymous Content завжди так.
Скільки проектів можна поєднувати одночасно? Як глибоко треба занурюватись у кожен процес виробництва?
- Я намагаюся робити все «під ключ», і мені важливо працювати з найкращими. Маю високі стандарти до власної роботи, проте вимогливий і до тих, із ким працюю.
Люблю працювати над багатьма проектами одночасно, але моногамний щодо людей. Я навчився мнемоніки - це специфічний процес запам'ятовування та вдумливого читання. Тож завжди дізнаюсь якісь нові речі. Кожен зроблений серіал витягає наступну ланку. Без «Гри престолів» не зміг би так працювати зі «Світом Дикого Заходу». Я постійно вчуся і постійно вчу.
Як зацікавити міжнародного глядача?
- Зараз, аби вас помітили, не потрібно так багато, як колись. Технічно все стає доступнішим. Робіть те, що можете, і робіть це якомога краще. Все можна пропонувати.
Мені до вподоби працювати і з тими, хто створює місцевий контент, і з тими, хто створює глобальний. Американці люблять розповідати про глобальні речі. Проте є й унікальні, свіжі, чуттєві історії. У відпустці я читаю кілька книжок на день. Мені цікаво читати й українських авторів, бачити світ очима українців. До популізму США маю менший інтерес. Хочу знати, про що пишуть люди різного походження. Наприклад, книжка Айлін Чжан, темою якої є китайська культурна революція і те, що їй передувало. Я не жив у ті часи, у тому місці й не знаю, як це було. Але за допомогою історії можу уявити. Якщо це подобається мені, чому не сподобається мільйонам інших? На телебаченні можна проживати життя персонажів, відчути чуже життя.
Цифрова доба цікава тим, що можна зробити щось навіть за допомогою власного мобільного пристрою і показати це мільйонам. А колись для виходу на широкий загал потрібно було знаходити технічні засоби.
На такому оптимістичному твердженні бесіду і завершили.
Нагадаємо, вже сьогодні у «Розмовах з Голлівудом» відбудеться зустріч із Голріз Люсіною - співзасновницею та креативним директором продакшену SoulPancake, що створює гуманістичний digital-контент і має понад 10 млн підписників на різних платформах і понад 1 млрд переглядів у всьому світі.
Фото - moviesrankings.com, cinapse.co, defpen.com,
caracol.com.co, dipe.co.uk, vokrug.tv, youtube.com (3
