Серед багатьох змін у галузі кіновиробництва, що відбуваються майже на наших очах, є моменти, котрі викликають найбільше суперечок: зокрема, хто опікуватиметься всіма державними коштами і як вплине на індустрію вимога їхнього обов'язкового повернення.
Кілька місяців тому Верховна Рада підтримала Закон «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо державної підтримки кінематографії», що серед інших змін передбачає обов'язкове повернення частки державних коштів, виділених на виробництво фільму. Згідно з пунктом 13-8 протягом усього терміну дії авторського права на стрічку продюсер має сплатити до держбюджету «50 відсотків прибутків, отриманих від прокату та/або передачі прав на використання фільму (але не більше 50 відсотків отриманої суми державної підтримки)».
І якщо раніше від продюсерів не вимагали обов'язкового повернення цієї частки, то тепер питання почнуть по-справжньому контролювати. Кошти державі мають повертатися за узгодженим графіком, а в разі невиконання або порушення термінів стягуватиметься пеня у розмірі 0,1% від суми фінансової підтримки, яка підлягає поверненню, за кожний день прострочення.
Отож, коли закон лише розглядався, я вирішила обговорити його з продюсерами - адже саме вони мали би працювати за новими правилами. Втім, отримати відповіді на нібито прості запитання виявилося не так просто: деякі продюсери навідріз відмовлялись говорити на цю тему, декотрим на формулювання думки знадобилося кілька місяців, а на декого довелось чатувати в темних коридорах держустанов - і без відповіді не відпускати.
Запитувала я небагато:
1. Чи повернення коштів Держкіно для комерційних фільмів має бути закріплене на законодавчому рівні і чому?
2. Як продюсери ставляться до нової схеми фінансування виробництва аудіовізуального контенту в Україні - однією інституцією, а не кількома, як було раніше?
Ірина Костюк, продюсер FILM.UA Group:
1. Так, продюсер повинен повертати гроші державі, позаяк держава в цьому випадку є інвестором. На початкових етапах формування ринку повернення можуть бути не в повному обсязі, але, щойно ринок сформується у повноцінний, - слід повертати. На те воно і комерційне кіно. І факт повернення/неповернення взятих грошей конкретним продюсером має бути критерієм для майбутніх рішень, видавати йому гроші на наступний проект чи ні. Коли ринок комерційного кіно стане здоровим і повноцінним (власне комерційним), тоді гроші можна припиняти видавати на такі проекти в принципі.
2. Позитивно, якщо йдеться про держпідтримку.
Анна Паленчук, кінопродюсер:
1. На мою думку, повернення коштів Держкіно має бути обов’язковим для всіх фільмів. Це повинно стимулювати виробників до ефективнішої роботи під час дистрибуції стрічок. Гроші можуть перераховуватись на спеціальний рахунок, з якого підтримуватимуться проекти на стадії девелопмента. І компаніям, що повертають гроші на постійній основі, наприклад, зможуть надавати кошти на девелопмент проектів першочергово. Зараз цей спецрахунок фінансує всі додаткові заходи, які підтримує Держкіно.
Щодо комерційних проектів, на мою думку, треба обмежити відсоток надання їм державної допомоги. Приміром, 20 або 30 відсотків. Адже в такому разі у продюсерів буде частина бюджету і решту доведеться шукати в комерційному секторі. Це рік у рік стає дедалі реальніше.
Також до цього слід ухвалити закон про меценатство, завдяки якому запрацюють механізми переспрямування податків, що великі компанії виплачують кіновиробникам. Все ж таки державні кошти мають скеровувати на авторське та фестивальне кіно, котре є мистецтвом і частиною культурної дипломатії країни.
2. Цього року я багато часу провела в Канаді, оскільки беру сценарний курс у Ванкуверській кіношколі. Там у кожній провінції існує величезна кількість фондів, які на регіональному рівні підтримують кінематографічні та культурні ініціативи. Аналогічна система у більшості країн Європи. Я вважаю, таких фінансових джерел в Україні має бути декілька. Це надасть змогу краще планувати, розробляти та реалізовувати проект, урізноманітнить можливості. А також допоможе знизити рівень конкуренції між виробниками, адже тільки рівні можливості у чомусь породжують співпрацю, а не конкурентне поле. Фільми повинні конкурувати у кінотеатрах, а не на пітчингах.
Я вважаю, що має існувати окремий фонд для девелопмента проектів та окрема інституція для просування українських стрічок. Наприклад, як German Films у Німеччині, котрий проводить культурну кампанію щодо німецькомовного контенту в усьому світі.
На жаль, просування фільмів на світовий ринок увесь час відбувається кулуарно та кустарно й будується лише на зв’язках самих продюсерів і роботі українських павільйонів на різних кінофестивалях. Ця ж інституція може опікуватись тижнями українського кіно за кордоном та зв’язками з чисельною діаспорою для організації українських кіноклубів.
Іван Букрєєв, директор телеканалів НЛО TV, «Індиго TV», кінопродюсер:
1. Звичайно, кошти, отримані від прокату, повинні повертатися всім інвесторам пропорційно до їхніх вкладень. Чесно кажучи, я й подумати не міг, що повернення грошей із прокату - це опція, а не зобов'язання згідно з чинним законодавством.
2. Позитивно. Інакше виникають дивні ситуації, коли спершу проект отримав 50%, 80% або 100% державного фінансування в одному національному фонді, а потім іде отримувати ще 50%, 80%, 100% в іншому. Виходить, 100+ відсотків держфінансування, притому що у поданих контрактах також обговорювалися приватні інвестиції.
Концентруючи кошти в одному джерелі, важливо врахувати всі програми, за якими раніше фінансування здійснювалося з різних фондів. Приміром, початкові та фінальні етапи виробництва (сценарна робота, постпродакшен etc.), кожний з яких важливий.
Андрій Ногін, продюсер компанії Final Cut Media:
1. На мою думку, необхідно формально закріпити критерії розподілу фінансування і KPI проектів, котрі підтримуються. Для прокатних фільмів, орієнтованих на масового глядача, потрібен механізм контролю відповідності заявлених планів та їхнього виконання з підсумками у вигляді ранжирування для наступних пітчингів. Це може бути закріплене законодавчо або, що логічніше, на рівні постанов міністерства та установ, які розподіляють фінансування.
2. Загалом позитивно. Принцип одного центру ухвалення рішень дозволив би оптимізувати бюрократичні процеси, а також забезпечити ефективність виконання довгострокових завдань і управлінських процесів. При цьому важливо зберегти секційний принцип розподілу фінансування та контролю ефективності.
Юрій Мінзянов, продюсер компаній StarMedia та Kristi Films:
1. Я стежу за тим, як ці процеси відбуваються в сусідніх країнах, де державне фінансування проводиться і з поверненням коштів, і без нього. Спостерігається тенденція, що ті проекти, на котрі виділяють кошти з умовою повернення, стають успішнішими. У будь-якому разі продюсери більш відповідально ставляться до інвестицій, отриманих від держави. І навпаки: якщо гроші видають без вимоги повернення, продюсери можуть дещо розслабитись. Я не хочу наводити приклади, зокрема і свої, але практика показує, що, коли гроші потрібно повернути, ти стаєш організованішим і рахуєш кожну копієчку. Природно, у нас за такої кількості кінозалів неможливо повернути весь обсяг грошей, та, гадаю, для комерційних проектів слід виробити певний алгоритм, градацію повернення. Мені видається, це пішло б на користь індустрії, а продюсери стали б дисциплінованішими.
2. Мабуть, я схиляюсь до того, що фінансування повинне виходити з одного джерела, але за умови, що через нього виділятимуться кошти не тільки на виробництво, а й на девелопмент - те, що зараз робить Український культурний фонд. Він, до речі, проводить дуже велику роботу, попри скарги на свою адресу. Ми теж із ним співпрацювали, і можу сказати, що загалом я залишився задоволений цим досвідом, за винятком того, що в УКФ дуже багато бюрократії та паперової роботи - її можна скоротити і перевести все в електронний режим.
Повертаючись до питання, повторюся, що мені радше подобається ідея держфінансування через одне джерело. По-перше, творцям проектів простіше працювати з однією структурою. Наприклад, ми вже давно співпрацюємо з Держкіно: знаємо їх, вони знають нас - це йде на користь комунікації. По-друге, за останні роки в тому самому Держкіно зібралося багато професіоналів, ми вже говоримо однією мовою, а це найголовніше. Ну і, звісно, централізований процес набагато легше контролювати.
Іванна Дядюра, продюсер:
1. Не думаю, що це має бути закріплене на законодавчому рівні, адже мета держави - не заробляти на цьому, а розвивати індустрію. Та й який закон можна ухвалити? За неповернення грошей саджати в тюрму?
Моя позиція наступна. Ми підписуємо угоди з Держкіно, і там повернення грошей згадане. У випадку з комерційним кіно можна було би вчинити так: продюсери обов'язково роблять прогнози, припущення, прораховують потенціал фільму і зазначають, на який прибуток вони розраховують. Зараз за досвідом багатьох фільмів уже можна зрозуміти, на що глядач іде. От коли продюсер прийде на пітчинг із цими даними, держава розумітиме, скільки грошей безпечно виділяти та яку їхню частку можна повернути.
Та й, врешті-решт, не забувайте, що все це творчість. У будь-якого режисера, навіть найуспішнішого, є провальні фільми. Те саме, що й із людським фактором. Може вийти, а може ні. І що - заганяти тепер усіх у рамки?
2. Наразі, певна річ, краще змістити все в одне місце. У нас просто інституції не готові робити такі речі паралельно. Дуже хороша ідея, наприклад, аби Український культурний фонд давав гроші на девелопмент, а не на повне виробництво. Ось ви розробляєте проект, а потім далі шукаєте гроші на тому ж пітчингу Держкіно. Туди вже є з чим йти. Було б ідеально. Але поки, коли в нас за останні п'ять років працює злагоджено в цьому плані лише одна структура, краще нехай фінансуванням займається тільки вона.
Володимир Філіппов, кінопродюсер:
1. Гадаю, повинна бути варіативність щодо повернень, бо таких повернень грошей в Європі не існує. Так, існує KPI, існують зворотні кошти в Росії. Ми зараз наближаємось до російської моделі, де Мінкульт спонсорує дебюти, а Фонд кіно - прокатні фільми. І на мою думку, це не зовсім правильний шлях.
Авжеж, якщо людині потрібна держпідтримка на комерційне кіно, природно, що держава має з нею обговорювати повернення з фільму. Але тоді ми фактично говоримо про державу як співінвестора продукту. Якщо ми так багато акцентуємо на наративах, як, приміром, наш міністр Володимир Бородянський, то, певна річ, наративи повинні просуватися державою в іншому сенсі. Неможливо робити кальки з якихось чужих моделей, треба дуже серйозно розрахувати, як це працюватиме у нас.
Припустімо, продюсер приносить 50% бюджету, свої залучені гроші. Ось у мене в «Червоному» виходить, що понад 10 мільйонів бюджету приніс я разом з Одеською кіностудією. Чому держава має бути в пріоритеті повернення? Чому мої кошти не в такому пріоритеті, як державні? Чому мені не повинні йти гроші з першої гривні? Якщо у держави є наративи і смисли, то які смисли є в мене? Я ж не заробляю на виробництві й теж розраховую отримати гроші з прокату. Такий непевний момент - формується образ, що продюсер заробляє на виробництві. Але це далеко не так. Те, що нам слід переходити на новий етап, - безперечно, а от як саме - ще треба думати.
2. Звісно, краще, аби була одна кінофундація - Держкіно, наприклад, аби вони розуміли всю ситуацію в галузі. Однак я хотів би, щоб неодмінно залишився девелопмент-пітчинг, адже це важливо. Те, чого раніше в Держкіно ніколи не було, а УКФ запропонував, - це саме девелопмент проектів. Дуже багато режисерів і сценаристів приходять з ідеєю, і ти на даному етапі їм довіряєш як продюсер. Ідеш на пітчинг, проходиш його, а потім починаються проблеми з продуктом. Мені видається правильним залишити таку опцію - на девелопменті йде розвиток проектів, щось знімається, якийсь тизер, проходить розробка сценарію. І ось після цього проект іде на розвиток і далі - на фінансування. Якщо у когось щось не вийшло, краще нехай держава ризикує умовно невеликими грошима на розвиток проекту. Як система фондових грошей в Європі: якщо без зйомок тизеру, зазвичай це до 20 тис. євро, зі зйомками тизеру може доходити до 50 тис. євро. Це не та зона ризику в мільйони.
Я б запропонував такий механізм: або людина повинна прийти з цілковито розробленою системою, або йти на девелопмент. І тоді зрозуміло, чи це потрібно фінансувати, чи ні. І краще, аби всім цим займалися в Держкіно. Експертна комісія сама вирішуватиме на всіх етапах, їм не потрібно заново подавати проект, вони бачитимуть його розвиток. Їм буде зрозуміло, якими категоріями мислить режисер, якими бюджетними категоріями мислить продюсер.
Отже, більшість з опитаних продюсерів схиляється до висновку, що різні види держфінансування корисно було б об'єднати в одній установі. І відповідні зрушення вже є - вони, приміром, зафіксовані у новому розподілі бюджету на цей рік. Тож відчути зміни індустрія зможе найближчим часом. Мабуть.
